1789 Рр. У Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були

також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола

Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь

Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік

С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та

пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар’єри.

Перший біограф І.Котляревського С.СтеблінКамінський зазна

чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і

вмів до будьякого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за

що товариші його по семінарії прозвали «римачем».

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого

поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича

Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля

ревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицю

вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши

роко використав традиції української літератури.

Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петер

бурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу

українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки364

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

П.ГулакаАртемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російсь

кої політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида

ти першу українську книжку аж у 1837 р.

«Енеїда» – вісник весни українського літературного відроджен

ня, один з найкращих європейських бурлескнотравестійних творів.

Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського

побуту, звичаїв, повір’їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і

троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан,

українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.

«Енеїда» стала першим великим твором нової української

літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір запо

чаткував перехід від старої української літературної мови до нової

літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої

української літературної мови була мова старослов’янська або старо

болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн

ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст.

Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане

«Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру

сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше

існування української мови, довела її самобутність та перспективність

літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду

мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї

да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літера

тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української

літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а

тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку.

Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури

«національного відродження», нової доби національного культурно

го життя.

Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд

травестійнопародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії

європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського

не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю»,

а й перевищує «і культурноісторично, і мовно, та й естетично» всіх

своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній

образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо ук

раїнське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич

но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний365

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну пам’ять

Котляревському» так оцінив його творчість:

Будеш, батьку, панувати,

поки живуть люди,

поки сонце з неба сяє,

тебе не забудуть.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь

Васильович Капніст (1758–1823) – просвітитель, письменник, гро

мадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина –

«Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення

селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі

заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер

жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як

літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а

самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем

своим именем для благополучия Малороссии».

Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу

ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув

ідею відродження українського козацтва.

Авторкою популярних українських пісень була легендарна народ

на поетесапіснярка Маруся Чурай (близько 1625–1653 рр.). Її жит

тя випало на період середини XVII ст., коли український народ

піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська геть

мана України Б.Хмельницького належав і Полтавський полк, у яко

му служив Григорій Бобренко – наречений Марусі Чурай. Очевид

но, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ

встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною

піснею.

Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козачень

ки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко

Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну ре

дакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього зна

ного в світі твору оперної класики.

Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють

вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через бал

ку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».366

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насампе

ред історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом,

прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Ук

раїна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережеч

ки», «Ой зза лісу, ізза темного». Відтворені образи Б.Хмельниць

кого («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе,

Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же

та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні

поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана

Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний

збірник 1684 р. – найраніший запис українських дум взагалі.

Величезної популярності набула пісня «Їхав козак за Дунай». На

початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козаквіршу

вальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення

в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст.

пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали

на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як

німецька пісня. Її співали солдати, які воювали проти Наполеона.

В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки.

Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німець

кий композитор Людвіг Ван Бетховен (1770–1827) та інший німець

кий композитор – основоположник німецької романтичної опери

КарлМарія Вебер.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляль

ковий народний театр. Перша документальна згадка про нього да

тується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Хри

стос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді

двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомо

гою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися

сцени на біблійні сюжети, у нижній – народнопобутові. Вертепні

вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин,

заможних козаків і міщан.

У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло

книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігра

вати друкарня КиєвоПечерської лаври. За цей період тут було надру

ковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторі

нок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу

продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання367

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у

Молдавії, Сербії та інших країнах.

Виникали нові друкарні. Всього в другій половині ХVІІ–ХVIII ст.

в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито дру

карню Житомирського суду, а через 10 років – в 1793 р. в Житомирі

видрукувано першу науковопопулярну книжку.

У XVIII ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Пер

ша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові – останній геть

манській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і

зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці висту

пив членкореспондент Петербурзької академії наук, редактор петер

бурзького журналу «Российский магазин» Ф.В.Туманський. В 1720 р.

в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку1

.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровад

ження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій

офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з

таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні

з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові,

Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, КамянціПодільсько

му, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко

розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначала

ся для друкування лише церковних книг, а «гражданка» – для

світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу

зпід впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.

Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Ук

раїні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення

із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні

будьякі книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після

звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і осо

баго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до

російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.

У 1721 р. при московському синоді було засновано спеціальну

Друкарську контору на чолі з Гаврилом Бужинським. Вона послідовно

обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово.

1

Сарбей В.Г. Праця Я.Маркевича «Записки о Малороссии, ее жителях й

произведениях» // Український історичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 59.368

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

У тому ж таки 1721 р. синод послав в Україну наказ, у якому го

ворилось: «КиевоПечерскому и Черниговскому монастирям став

ропичиями константинопольського патриарха впредь не писаться, а

писаться ставропичиями Святешного Всероссийского Правительству

ющего Синода, от которого и о печатании книг повеления требовать,

а без повеления того Духовного Синода никаких книг не печатать».

Тоді ж з’являються книги з печаткою російського цензора.

Після повної ліквідації решток автономії України російські цензо

ри з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут

книгах не було нічого такого, що б відрізняло їх від російських ви

дань. У 1755 р. синод видає наказ митрополитові Т.Кременецькому:

«Чтобы несходных выходящим из Московской типографии книгам

в народ відпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не

было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя,

не печатая, прежде присылать непременно». Цим було покладено

край важливій ділянці національної культури – українському кни

годрукуванню.

Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з

державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська

канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як

зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викла

дання в КиєвоМогилянській академії. В 1769 р. за розпорядженням

синоду були вилучені українські букварі, а в останній чверті XVIII ст.

було закрито українські школи при полкових козацьких канцелярі

ях. Народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто вво

диться хіба що у вистави для надання їм комедійності.

Це було складовою частиною загальної політики царського уря

ду по відношенню до України. Про це І.Франко згодом писав так:

«Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі,

над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки

проникало в Україну».

Високого розвитку досягло в другій половині XVII – першій по

ловині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлен

ня, формування української музики. Важлива роль в цьому належа

ла сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим

композитором кінця XVII – початку XVIII ст. був Микола Дилець

кий (близько 1650 – після 1723 рр.).Крім того, він уславився як

музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця –369

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

«Граматика музикальна» – містить теоретичні засади партесного

співу. В цьому співі співставлялося звучання всього хору і груп го

лосів, був відсутній супровід.

«Граматика музикальна» М.Дилецького стала першою ґрунтов

ною музичнотеоретичною працею, посібником для композиторів,

теоретиків музики та вчителів співу. Не випадково в останній чверті

ХVІІ–ХVIII ст. вона стала основним підручником з теорії музики,

контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь

українських і російських музикантів.

Практичну підготовку композиторів, музикантіввиконавців, ре

гентів, педагогівтеоретиків здійснювала КиєвоМогилянська акаде

мія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професій

ністю. Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків

для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в