Т е м а: “Система органів травлення.”

• Процес живлення

• Анатомія і фізіологія великих травних залоз

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ

Печінка, підшлункова залоза та слинні залози є органами травної системи, які лежать поза травною системою, але свої секрети (жовч, підшлунковий сік, слину) вони виділяють у просвіт травного каналу й беруть активну участь у проце­сах травлення. Про їхнє значення, наприклад, свідчить той факт, що перев'язка протоки підшлункової залози знижує процеси гідролізу білків та жирів (до перев'язки засвоюється 94% жирів та 92% білків, а після — відповідно 40 та 50%).

Патологія цих залоз лежить в основі ряду захворювань. Знання цієї теми необхідне при вивченні клінічних дисциплін, для розуміння морфологічного субстату клінічної симптома­тики захворювань печінки, підшлункової залози та слинних залоз.

НАВЧАЛЬНА МЕТА

Знати: розташування, будову та функції слинних залоз, печінки, підшлункової залози; склад та механізм виділення жовчі та підшлункового соку.

Уміти: визначати проекцію на скелет, топографію травних залоз; знаходити на муляжах та вологих препаратах основні анатомічні утворення травних залоз; давати характеристику травним сокам (підшлунковому соку та жовчі).

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

У слизовій оболонці порожнини рота є велика кількість Дрібних слинних залоз, ці залози мають назву залежно від міс­це розташування: щічні, піднебінні, губні тощо. Окрім цих за­лоз є три пари великих слинних залоз, вивідні протоки яких відкриваються в порожнину рота:

• привушна залоза, парний орган, найбільша з усіх залоз, розташовується біля вушної раковини, у позащелепній ямці, вона вкрита щільною фасцією, яка утворює капсулу, що поді­ляє паренхіму залози на часточки. Вивідна протока залози й вздовж зовнішньої поверхні жувального м'яза, проходить че­рез нього і відкривається в присінок порожнини рота на внут­рініній поверхні щоки на рівні другого верхнього великого кут­нього зуба;

• підщелепна залоза — парний орган, розташована у під щелепній ямці. Це друга за величиною слинна залоза, її прото­ка відкривається у власне ротовій порожнині у під'язиковому м'ясці;

• під'язикова залоза — парний орган, лежить під язиком, вкрита складкою слизової оболонки — під'язиковою склад­кою — на верхній поверхні щелепно-під'язикового м'яза. Ви­відна протока відкривається у під'язиковому м'ясці, а малі протоки — безпосередньо у під'язиковій складці.

Печінка

Печінка (hepar) — це найбільша залоза організму (у дорос­лої людини її маса становить близько 1,5—2 кг). Вона розта­шована в черевній порожнині, займає праву підреброву ділян­ку, частково надчеревну та ліву підреброву ділянки. Печінка має дві поверхні та два краї:

• діафрагмову поверхню, яка прилягає до діафрагми;

• вісцеральну (нутрощеву) поверхню, на якій виділяють втиснення від органів, до яких вона прилягає;

• нижній край, гострий, який відділяє одну поверхню від другої і спрямований вперед і вниз;

• верхньозадній край, тупий, його іноді розглядають як задню поверхню печінки. Діафрагмова поверхня завдяки сер­поподібній зв'язці поділяється на більшу, праву, та меншу, лі­ву, частки.

На вісцеральній поверхні є дві поздовжні (права та ліва) і одна поперечна борозни, вони поділяють знизу печінку на чо­тири частки: праву, ліву, квадратну і хвостату. Поперечна борозна має назву воріт печінки. У ворота печінки входять власна печінкова артерія й ворітна вена, нерви, а виходять -спільна печінкова протока, лімфатичні судини. Передній від­діл правої поздовжньої борозни називається ямкою жовчно­го міхура, а задній — борозною нижньої порожнистої вени, у них лежать однойменні органи. Передній відділ лівої поз­довжньої борозни називається щілиною круглої зв'язки, а задній — щілиною венозної зв'язки, у них знаходяться відповід­ні зв'язки.

Очеревина вкриває більшу частину печінки. Невкритою залишається тільки задня частина печінки, яка зрощена з діа­фрагмою, а також вісцеральні ділянки, до яких прилягає жов­чний міхур та нижня порожниста вена. Тому печінку відно­сять до мезоперитонеальних органів, тобто органів, які вкриті очеревиною з трьох боків.

Під серозною оболонкою міститься тонка фіброзна оболон­ка (глісонова капсула), яка щільно прилягає до паренхіми і в ділянці воріт печінки разом із судинами проникає в паренхі­му, де утворює сполучнотканинні прошарки між часточками печінки, які побудовані з печінкових балок та часточкових синусоїдних гемокапілярів. Печінкові балки, як і розташова­ні між ними капіляри, йдуть у радіальному напрямку — від периферії до центру часточки, де міститься центральна вена. У стінці капілярів є численні зірчасті макрофаги (клітини Куп­фера), завдяки яким печінка здатна знешкоджувати мікроор­ганізми та інші сторонні часточки. Печінкові клітини, або ге­патоцити, становлять 60% усіх клітинних елементів печінки і беруть участь у реалізації майже всіх її функцій. Печінкові бал­ки складаються з двох рядів гепатоцитів, між якими розташова­ні жовчні капіляри, вони не мають власної стінки, їхня стінка утворена поверхнею двох сусідніх клітин печінки. При захво­рюваннях, пов'язаних з ушкодженням і загибеллю частини печінкових клітин, жовч надходить у кровоносні капіляри, розноситься кров'ю по всьому організму і забарвлює тканини у жовтий колір — виникає жовтяниця.

Отже, жовчні капіляри розташовані всередині печінкових балок, а кровоносні капіляри проходять між балками; кров те­че від периферії до центру, а жовч — у зворотному напрямку, тобто від центру до периферії. Вищеописана будова структур­но-функціональної одиниці печінки є класичною. Останнім часом з'явились інші наукові уявлення про структурно-функ­ціональну одиницю печінки. На відміну від класичних, ці оди­ниці мають назви портальної печінкової часточки та печінкових ацинусів. Портальна часточка — це частина печінкової парен­хіми, що має форму трикутника. В її центрі розташовується тріада (портальний тракт) судин, а в кутах — центральні вени трьох сусідніх класичних часточок. Печінковий ацинус має фор­му ромба, у тупих кутах якого розташовані портальні тракти, а в гострих — центральні вени двох сусідніх класичних часто­чок. В ацинусі, як і в портальній часточці, кров тече від цент­ру до периферії.

Кровопостачання печінки

На відміну від інших органів, печінка отримує артеріальну кров із власне печінкової артерії, а венозну — з ворітної вени, які входять у ворота печінки. У печінці вони багаторазово по­діляються на більш дрібні судини: часткові, сегментарні, між­часточкові, навколочасточкові артерії й вени. Від навколочас-точкових артерій та вен починаються кровоносні капіляри, які входять у печінкову часточку, зливаються й утворюють внут­рішньочасточкові синусоїдні капіляри, по яких тече змішана кров. Вени йдуть між печінковими балками, радіально схо­дяться до центральних вен, куди вони впадають. Потім зміша­на кров потрапляє в збиральні або підчасточкові вени, останні утворюють гілки печінкових вен, які в кількості 3—4 виходять із печінки і впадають у нижню порожнисту вену, тобто в печін­ці утворюється чудесна венозна капілярна сітка.

Функції печінки:

• секреторна (продукує жовч), бере участь в обміні речовин (білковому, вуглеводному, жировому, в обміні вітамінів тощо);

• захисна функція (знешкодження шкідливих речовин);

• імунна функція (знешкодження чужорідних тіл);

• відіграє важливу роль у підтримці гомеостазу, забезпе­чує функції крові;

• депо крові тощо.

Жовчний міхур

Жовчний міхур (vesica fellea — лат., s. cholecystis — грец.) має грушоподібну форму і розташовується на вісцеральній по­верхні печінки. Жовчний міхур має довжину 7—8 см, а його об'єм становить 40—60 см³. У ньому виділяють дно, тіло і шийку. Шийка жовчного міхура спрямована назад і переходить у міхурову протоку завдовжки до 3,5 см.

Жовчний міхур — порожнистий орган, його стінка утворе­на слизовою оболонкою, яка містить численні складки; через епітелій слизової оболонки із жовчі можуть усмоктуватися во­да та деякі інші речовини, тому міхурова жовч має густішу консистенцію і темніший колір (порівняно з печінковою). М'я­зова оболонка складається з гладкої м'язової тканини, міоци­ти якої розташовані у вигляді сітки з переважно циркулярним напрямком. У ділянці шийки жовчного міхура м'язові елемен­ти утворюють сфінктери.

Серозна оболонка вкриває жовчний міхур з трьох боків (орган розташований мезоперитонеально), а стінка, яка прилягає до печінки, вкрита адвентиційною оболонкою, побудова­ною із щільної сполучної тканини. Функція жовчного міхура — накопичення жовчі (резервуар для жовчі).

Жовчні протоки (позапечшкові шляхи): . спільна печінкова протока, яка утворюється шляхом з'єднання правої та лівої печінкових проток у воротах печінки;

• міхурова протока, яка є продовженням шийки жовчно­го міхура;

• спільна жовчна протока завдовжки 7—8 см (іноді до 12 см), утворюється шляхом злиття спільної печінкової й міхурової проток.

Далі спільна жовчна протока прямує вниз і вліво, об'єд­нується з протокою підшлункової залози і впадає в печінково-підшлункову ампулу (розширення), яка відкривається у вели­кий сосочок дванадцятипалої кишки. Циркулярний шар м'я­зових волокон стінки жовчної протоки стовщується й утворює сфінктер (м'яз-стискач), який регулює надходження жовчі в кишку. У ділянці ампули є ще один м'яз-стискач ампули (сфінк­тер Одді), який перешкоджає затіканню вмісту кишки в про­току підшлункової залози та спільну жовчну протоку.

Склад жовчі та її значення в травленні

Кількість жовчі коливається в межах 0,6—1,2 л за добу — залежно від кількості та якості їжі. Жовч утворюється в печін­ці безперервно, а надходить у дванадцятипалу кишку тільки під час процесу травлення. Коли травлення припиняється, жовч накопичується в жовчному міхурі. Тому виділяють жовч печінкову, яка безпосередньо поступає із печінки в просвіт ки­шок, і жовч міхурову. Остання більш концентрована, більш темна та густа, тому що в жовчному міхурі відбувається част­кове всмоктування води із жовчі. До складу жовчі входить во­да (90%), органічні та неорганічні речовини. До органічних речовин належать жовчні кислоти, які утворюються в печінці з холестерину; жовчні пігменти — білірубін та білівердин — утворюються з гемоглобіну при гемолізі еритроцитів холесте­рин; муцин та інші речовини. У кислому середовищі білірубін окислюється в білівердин, надаючи жовчі зеленуватого кольо­ру. Неорганічні речовини представлені мінеральними солями. рН жовчі становить 7,3—8,0.

У жовчному міхурі завдяки концентрації жовчі кількість солей жовчних пігментів і кислот, холестерину збільшується приблизно в 5 разів порівняно із свіжою жовчю, яка утворю­ється в печінці.

У жовчному міхурі та жовчних протоках до жовчі додаєть-ся слиз.

Фізіологічне значення жовчі:

• підвищує активність усіх ферментів, а особливо ліпаз емульгує жири;

• посилює виділення панкреатичного соку;

• посилює моторну функцію кишок;

• сприяє всмоктуванню жирів (жовчні кислоти утворюють комплексні сполуки із жирними кислотами) та жиророзчинних вітамінів;

• має бактеріостатичну дію на кишкову мікрофлору;

• запобігає розвитку гнилісних процесів у кишках;

• екскреторна функція (із жовчю виводяться з організму деякі речовини — жовчні пігменти, холестерин та ін.);

• разом із соком підшлункової залози нейтралізує кислу реакцію хімусу, що надходить із шлунка.

Регуляція секреції та виділення жовчі

Секреція жовчі відбувається постійно, але вона посилюєть­ся під впливом жовчних кислот, секретину та інших гормонів. Причому чим більше виділяється жовчі в дванадцятипалу ки­шку, тим більше всмоктується жовчних кислот, які з кров'ю надходять знову в печінку і стимулюють утворення нових пор­цій жовчі. Виділення жовчі в дванадцятипалу кишку відбува­ється періодично, відповідно до приймання їжі. Умовні та без­умовні рефлекси, пов'язані з прийманням їжі, супроводжу­ються виділенням незначної кількості жовчі (імпульси ідуть у центр блукаючого нерва, а звідти по еферентних волокнах — до непосмугованих м'язів жовчного міхура та сфінктера спіль­ної жовчної протоки (м'язи жовчного міхура скорочуються, а сфінктера — розслаблюються). Після звільнення жовчного мі­хура жовч надходить у дванадцятипалу кишку прямо з печін­ки. Але основним механізмом регуляції виділення жовчі є гу­моральний, тобто під впливом гормонів, які утворюються в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки. Посилюють жов­човиділення жири, жовток, магнію сульфат.

Підшлункова залоза

Підшлункова залоза (pancreas) міститься в черевній поро­жнині, у лівій підребровій ділянці, спереду розміщений шлу­нок, зліва — селезінка, головку підшлункової залози охоплює дванадцятипала кишка. Довжина підшлункової залози стано­вить 16—22 см, маса 70—80 г. Це непарний орган. Вона належить до залоз змішаної секреції, екзокринна частина якої про­дукує панкреатичний сік, а ендокринна синтезує гормони.

Підшлункова залоза складається з трьох (послідовно спра­ва наліво) відділів: головки, тіла та хвоста. Між головкою та хвостом є невелика звужена частина — шийка. У підшлун­ковій залозі виділяють дві поверхні — передню і задню, а в ділянці тіла — ще й нижню і три краї; передній, верхній та нижній.

Екзокринна частина підшлункової залози за масою стано­вить 97% усього органа. Ззовні вона вкрита тонкою сполучно­тканинною капсулою, яка спереду зрощена з вісцеральним ли­стком очеревини. Паренхіма поділена на часточки, а часточки складаються з панкреатичних ацинусів, у який входять кін­цевий секреторний апарат і вставна протока. Вставні протоки (початковий відділ системи вивідних проток) переходять у внутрішньочасточкові, міжчасточкові протоки і спільну пан­креатичну протоку, яка проходить через товщу залози і від­кривається разом зі спільною жовчною протокою в дванадця­типалу кишку. Іноді буває додаткова протока підшлункової залози, отвір якої знаходиться на малому сосочку дванадцяти­палої кишки, розміщеному на 1,5—2 см вище від великого со­сочка дванадцятипалої кишки.

Ендокринна частина підшлункової залози має вигляд неве­ликих скупчень клітин — так званих панкреатичних острів­ців (острівці Лавгерганса), які розташовані у часточках між панкреатичними ацинусами. Найбільше острівців у хвості і найменше у головці. Загальна кількість острівців у всій залозі може коливатися від 200 тис. до 2 млн.

Склад та регуляція виділення підшлункового соку

У дорослої людини за добу виділяється 1,5—2 л підшлун­кового соку, його реакція лужна (рН 8,0—8,5). До його складу входять вода, органічні та неорганічні речовини. До неорганіч­них речовин належать іони натрію, калію, хлору та ін. Органіч­ні речовини представлені в основному ферментами — протеаза­ми (трипсиноген, хімотрипсиноген, прокарбоксиполіпептидаза тощо). Вони утворюються в неактивній формі. Активізується трипсиноген ферментом ентерокіназою, який входить до скла­ду кишкового соку. Активний трипсин активує хімотрипсино­ген, переводячи його в хімотрипсин, а прокарбоксиполіпепти-дазу в карбоксиполіпептидазу. Сік підшлункової залози міс­тить й інші протеолітичні ферменти — еластази, нуклеази, які гідролізують білки до пептидів та амінокислот. У підшлунковому соку є також інгібітори протеолітичних ферментів, які запобігають самоперетравлюванню підшлункової залози, кар­богідрази (а-амілазпу яка гідролізує крохмаль та глікоген оліго-, ди- та моносахаридів) та ліпази (ліпаза, фосфоліпаза -гідролізують жири та фосфоліпіди до жирних кислот та гліце­рину. Гідроліз жирів посилюється в присутності солей жовчних кислот та Са²⁺).

Регуляція секреції підшлункової залози здійснюється ком-плексом нейрогуморальних механізмів. Розрізняють три фази секреції: головну, шлункову та кишкову. Під час головної фа­зи секреція відбувається за рахунок безумовно- та умовнореф­лекторних реакцій (секреція починається вже через 1—2 хв після початку вживання їжі), під час шлункової фази нервові впливи зберігаються, але починають діяти гуморальні фактори, зокрема шлунковий гастрин (гормон, який синтезується сли­зовою оболонкою шлунка).

Кишкова фаза відбувається за рахунок гуморальних фак­торів (гормонів слизової оболонки дванадцятипалої кишки — секретину та холецистокініну-панкреозиміну).

Л Е К Ц І Я № 29