Лекція 1. Сутність соціалізації людини.Основні поняття

План

1. Історія виникнення поняття та основні терміни і аспекти

2. Основні підходи вивчення соціалізації

3. Складові процесу соціалізації

4. Самозміна особистості

1. У науці про людину термін «соціалізація» прийшов з політекономії, його початковим значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва і т. ін.

Автором терміна «соціалізація» стосовно до людини, очевидно, є американський соціолог Ф. Г. Гідінгс, котрий у 1887 р. у книжці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, — «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

Проте осмислення проблеми соціалізації почалося задовго до поширення відповідного терміна. За висловом одного із американських фахівців з теорії соціалізації, питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, «старе, як Біблія». Воно завжди було в центрі уваги філософів, письменників і авторів мемуарів, а в останній третині XIX ст. почало інтенсивно досліджуватися соціологами і соціальними психологами.

До утвердження теорії соціалізації як самостійної галузі відповідні дослідження відбувалися в рамках інших, традиційних проблем людинознавства (завдання виховання, формування і розвиток особи й суспільства, форми наступності в культурі та ін.). З появою в науковому обігу поняття «соціалізація» сталася переорієнтація цих робіт у нове русло, і до середини XX ст. соціалізація перетворилася в самостійну міждисциплінарну галузь досліджень. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи і представники інших наук.

Мимохідь треба зауважити, що аж до 60-х pp., говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві, отроцтві та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до явиш соціалізації, характерних для дорослого віку і навіть старості.

Аналіз численних концепцій соціалізації свідчить, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з розумінь ролі самої людини в цьому процесі (хоча, звичайно, таке розмежування дуже умовне).

Сутність соціалізації полягає в тому, що в процесі її людина формується як член того суспільства, до якого вона належить. Е. Дюркгейм, котрий одним із перших звернув пильну увагу на проблему соціалізації, підкреслював, що будь-яке суспільство прагне сформувати людину відповідно до наявних у неї певних універсальних, моральних, інтелектуальних і навіть фізичних ідеалів. Природно, ці ідеали змінюються залежно від історичних традицій, особливостей розвитку і соціального устрою суспільства. Водночас сьогодні соціалізація має багато характеристик, спільних чи більш або менш підхожих для різних суспільств. Про них піде мова далі.

Соціалізація проходить під впливом величезної кількості різноманітних умов, які так чи інакше відбиваються на розвитку людей. Ці умови прийнято називати факторами. На сьогоднішній день не всі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не всі вивчені. Про одні ми знаємо досить багато, про інші — обмаль, про треті — майже нічого. Більш або менш вивчені умови, чи фактори, соціалізації можна об'єднати в чотири групи.

Перша — мегафактори (мега — дуже великий, всесвітній) — космос, планета, всесвіт, які тією чи іншою мірою через інші групи факторів справляють вплив на соціалізацію всіх мешканців Землі.©

Друга — макрофактори (макро — великий) — країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію мешканців у певних країнах (цей вплив опосередковано двома іншими групами факторів).

Третя — мвзофактори (мезо — середній, проміжний) — умови соціалізації великих груп людей, різних за місцевістю і типом поселення, в яких вони живуть (регіон, місто, селище); за належністю до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення та ін.) і за належністю до тих або інших субкультур.

Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу — мікрофактори. До них належать фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, котрі з ними взаємодіють: сім'я і домашнє вогнище, сусідство, групи ровесників і співробітників, різні громадські, державні, релігійні і приватні організації, мікросоціум.

Найважливішу роль у тому, як формується людина, відіграють люди в безпосередній взаємодії з якими проходить її життя. їх прийнято називати агентами соціалізації. За своєю роллю в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для людини, як будується взаємодія з ними, в якому напрямку і якими засобами вони чинять свій вплив.

Соціалізація людини здійснюється широким набором засобів, специфічних для того або іншого суспільства, тієї або іншої соціальної верстви, того або іншого віку тих, що соціалізуються.

Кожне суспільство, кожна держава, кожна соціальна група (велика чи мала) виробляють у своїй історії набір позитивних і негативних, формальних і неформальних санкцій — способів умовляння і переконання, приписів і заборон, заходів примусу і тиску аж до застосування фізичного насильства, способів вираження визнання, заслуги, відзнаки. За допомогою цих способів і заходів поведінка людини і цілих груп людей приводиться у відповідність з прийнятними в даній культурі взірцями, нормами, цінностями.

Соціалізація людини у взаємодії з різними факторами і агентами відбувається за допомогою низки, умовно кажучи, «механізмів».

Є різні підходи до розгляду «механізмів» соціалізації. Так, французький соціальний психолог Габріель Тард вважав основним наслідування. Американський вчений Юрій Бронфенбренер механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосовуваність) між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе/ В. С. Мухіна розглядає як механізми соціалізації ідентифікацію і відособлення особи, а А. В. Петровський — закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації й інтеграції в процесі розвитку особи. Узагальнюючи наявні дані, можна вирізнити декілька універсальних механізмів соціалізації.

Перша група — психологічний і соціально-психологічний механізми соціалізації.

Імпрінтинг (закарбовування в пам'яті) — фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об'єктів, що впливають на неї. Імпрінтинг відбувається переважно в дитячому віці. Проте на пізніших вікових етапах можливе закарбовування в пам'яті якихось образів, відчуттів і т. ін.

Наслідування — дотримування якогось прикладу, взірця. В даному випадку — один із шляхів довільного і, найчастіше, мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду.

Екзистенціальний натиск — опановування мови і неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки в процесі взаємодії зі значущими особами.

Ідентифікація (ототожнення) — процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, взірцем.

Рефлексія — внутрішній діалог, в якому людина роздивляється, оцінює, приймає або відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім'ї, товариству ровесників, значущим особам і т. ін. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог кількох видів: між різними «я» людини, з реальними або вигаданими особами та ін. За допомогою рефлексії людина може формуватися й змінюватися внаслідок усвідомлення і переживання нею тієї реальності, в якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої.

Друга група — механізми соціалізації, які соціально формують.

Традиційний механізм соціалізації (стихійної) становить собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається здебільшого на неусвідомленому рівні за допомогою зафіксовування, некритичного сприйняття панівних стереотипів.

Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, «як треба», «що треба», але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення.

В такому разі має рацію французький мислитель XVI ст. Мішель Монтень, котрий писав: «...Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою». Крім цього, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані через умови життя, які змінилися (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть «виплисти» в поведінці людини під час чергової зміни життєвих умов або на подальших вікових етапах.

Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже з самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, так і такими, що реалізують функції соціалізації мимохідь, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами і організаціями відбувається наростаюче нагромадження знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки, які відповідають їм, а також досвіду імітації соціально схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного ігнорування виконання соціальних норм.

Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з суб'єктивно значущими для неї особами. В його основі лежить психологічний механізм міжособистісного перенесення завдяки емпатії, ідентифікації і т. ін. Значущі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури.

Але бувають нерідко випадки, коли спілкування із значущими особами в групах і організаціях може зробити на людину вплив, не ідентичний тому, який робить на неї сама група або організація. Тому доречно вирізняти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

Соціалізація людини відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Проте в різних статевовікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації різне, і часом ця відмінність дуже суттєва. Ті або інші механізми відіграють різну роль у тих або інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про наслідування моди, то провідним часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується за допомогою традиційного механізму.

2. Перший підхід утверджує або передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури. Цей підхід може бути названий суб'єкт-об'єктним (суспільство — суб'єкт впливу, а людина — його об'єкт). Біля джерел цього підходу стояли французький вчений Еміль Дюркгейм і американський — Талкот Парсонс.

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Його основоположниками вважаються американці Чарльз Кулі і Джордж Герберт Мід.

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямовуваними і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

3. Процес соціалізації умовно можна подати як сукупність чотирьох складових

— стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якого визначаються соціально-економічними і соціально-культурними реаліями;

— відносно спрямованої соціалізації, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру ро©©звитку, на життєвий шлях тих або інших вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум освіти, вік її початку, строки служби в армії і т. ін.);

— відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) — планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

— більш або менш свідомого самозмінювання людини, котра має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і відповідно до об'єктивних умов життя або всупереч їм. Виховання відрізняється від стихійної і відносно спрямованої соціалізації, як мінімум, двома основними характеристиками.

По-перше, від стихійної і відносно спрямованої соціалізації виховання принципово відрізняється тим, що в його основі лежить соціальне діяння. Німецький вчений Макс Вебер, котрий ввів це поняття, визначав його як діяння, спрямоване на розв'язання проблем; як діяння, спеціально орієнтоване на відповідну поведінку партнерів; як діяння, що передбачає суб'єктивне осмислення можливих варіантів поведінки людей, з якими людина входить у взаємодію.

По-друге, стихійна соціалізація — процес безперервний, оскільки людина постійно взаємодіє з соціумом. Виховання — процес дискретний (перериваний), бо, будучи планомірним, воно здійснюється в певних організаціях, тобто обмежене певним місцем і часом.

Разом з тим зауважимо, що на ранніх стадіях існування будь-якого суспільства виховання і соціалізація синкретичні (суцільні, нерозчленовані).

4. Людина не залишається пасивним в процесі соціалізації (і стихійної, і щодо направляється, і відносно соціально контрольованої - виховання).Вона проявляє певну активність, відчувши або усвідомивши необхідність чи бажання змінити щось в собі, для того щоб

- більшою мірою відповідати очікуванням і вимогам соціуму, як позитивним, так і негативним;

- протистояти в тій чи іншій мірі вимогам соціуму, ефективніше вирішувати виникаючі в його житті проблеми;

- уникати або долати ті чи інші небезпеки, не стати жертвою тих чи інших несприятливих умов і обставин соціалізації;

- більшою чи меншою мірою наблизити свій образ «готівкового Я» (яким людина бачить себе в даний період часу) до образу «бажаного Я» (яким він хотів би себе бачити).

Тобто в процесі соціалізації людина так чи інакше само змінюється.

Самозміна - це процес і результат більш-менш усвідомлених, планомірних і успішних зусиль людини, направлених на те, щоб стати іншим (рідше - повністю, як правило, - частково).

Зусилля можуть бути націлені на зміну:

- Своїх зовнішності і фізичних якостей;

- Особистісних властивостей;

- Інтелектуальної, вольової, потребнісної, експресивної, духовної, соціальної сфер (знань, умінь, цінностей, установок тощо);

- Поведінкових сценаріїв;

- Образу і / або стилю життя;

- Ставлення до себе (самооцінка), відносин з собою (самоповаги, самоприйняття), ставлення до світу (світосприйняття, світобачення - картини світу), відносин зі світом (способів самореалізації і самоствердження).

Самозміна може мати просоціальний, асоціальний і антисоціальний вектори.

Самозміна може мати характер:

- Самовдосконалення, розвитку, перетворення задатків, рис, знань і т.д.;

- Плекання, формування бажаних людині властивостей;

- Саморуйнування фізичних, духовних, особистісних, соціальних властивостей (результат - алкоголізм, наркоманія,фізична, духовна, соціальна деградація).

Досить цікаво виглядає співвідношення, самовдосконалення і виховання людини в західній і російської культурно-релігійної традиції.

У еллінської культури виховання і самовдосконалення синкретично.

У християнській культурі відбувається їхній поділ і в соціальної практиці, і в релігійній та філософсько-педагогічної думки. «Необхідно пам'ятати, що християнство було по своїй суті суто" педагогічним "рухом, певної морально-релігійною школою людства;його колись грандіозна соціальна утопія зрозумілою без віри в необмежену "перевиховуваність" людей, в можливість радикально перебудовувати їх зсередини». Тому природно, що в християнській культурі - і в католицькій, і в православній - виховання стає одним з основних архетипів, багато в чому визначаючи ідеологію і соціальну практику католицьких і православних громад.

Архетип - поняття, введене німецьким філософом і психологом К.Юнгом, - трактується як внутрішній образ об'єктивного життєвого процесу, що став структурним елементом колективного несвідомого, як колективний осад історичного минулого, що зберігається в колективній пам'яті членів того чи іншого соціуму.

У що виникли внаслідок Реформації культур протестантських громад Європи та Північної Америки, образно кажучи, на перший план висувається самовдосконалення людини, яке стає одним з основних архетипів протестантської культури.

Виховання можна розглядати як один із архетипів російської культури, про що, по-перше, свідчать як релігійні та філософсько-педагогічні тексти, так і фольклор, приказки. По-друге, він виявляється в повсякденному усвідомлені і в побутовій практиці. По-третє, про це говорить і те, що аж до другої половини XVII ст. на Русі мала місце «нешкільна» система навчання. Це було пов'язано з тим, що: рівень розвитку державних інститутів довгий час не вимагав великої кількості освічених людей; в умовах панування парадигми язичницької неписьменній культури і відсутності спадкоємства у зв'язку з античною культурою було важко запозичувати Візантійску шкільну традицію; економічний чинник розвитку країни довгий час не надавав помітного впливу на сферу освіти;соціалізація здійснювалася в станових рамках традиційними і способами; філософська парадигма православ'я не припускала наявності богословської освіти.

Педагогіка «душевного будови» була направлена на те, щоб допомогти людині стати на «шлях істинний», і не стосувалася професійної підготовки.

Православна педагогіка орієнтувала людини і на самовиховання, самовдосконалення. Але при цьому мова йшла не про самореалізацію, а про подолання гріховності шляхом смирення, про спасіння душі на основі Віри, Надії та Любові до Бога.

Це не означає, що в російській культурі і в інших культурах в наявності або архетип виховання, або архетип самовдосконалення У англосаксонських товариства (переважно протестантських) самовдосконалення переважає над вихованням, а в Історико -етнографічні та етико-педагогічних дослідження показують, що обидва архетипу є в наявності і в культурах європейських суспільств, і в російській культурі, але по-різному співвідносяться між собою. У англосаксонських товариства (переважно протестантських) самовдосконалення переважає над вихованням, а в романських (католицьких) і в російському (православному виховання переважає над самовдосконаленням.

Лекція 2. Світоглядно-філософські концепції соціалізації

План

1. Концепція соціалізації Дж. К. Коулмена

2. Концепція соціалізації І. Таллмена

3. Концепція соціалізації У. Бронфенбреннера

4. Концепція соціалізації І. С. Кона

5. Концепція соціалізації Г. М. Андреєвої

6. Концепція соціалізації А В Петровського

7. Концепція соціалізації В С Мухиной

1. Концепція соціалізації Дж. К. Коулмена

Ця концепція з'явилася в результаті спроби розібратися в суперечностях оцінок процесу дорослішання підлітків між «класичними» концепціями і емпіричними дослідженнями. Представники «класичного» напрямку (С. Холл, А. Фрейд, Е.Еріксон та багато інших) розглядали підлітковий вік як період «нормативного кризи». Однак емпіричні дослідження (А. Бандура, Д. Оффер, Ф. Елкін та ін) Не підтверджували цю точ ¬ ку зору, показуючи, що більшість підлітків мине цей вік без яких-небудь патогенних або криміногенних проявів і наслідків. Дж. К.Коулмен розробив «фокальну теорію» дорослішання, у якій спробував показати, чому в реальності, незважаючи на глибокі психофізіологічні зміни, у підлітків зберігається відносна стабільність і мінімальна внутрішня напруженість.

На думку Дж. К.Коулмена, більшість підлітків в цілому благополучно минуть період дорослішання, тому що в кожний конкретний період часу конкретний юнак має справу з однією найбільш значущою для нього, «що увійшла в фокус» його уваги (звідси й назва теорії),проблемою і дозволяючи її стикається з черговою.

Так, наприклад, за даними Дж. К. Коулмена, проблема конфліктних відносин з батьками стає актуальною для більш ніж 60% англійських підлітків лише до 17 років. У той же час проблема відносин з однолітками, страх бути відторгнутим групою однолітків «входить у фокус» майже у 60% до 15 років. А тривожність щодо відносин гетеросексуальнихних, будучи в фокусі 40% підлітків у 11 років, стабільно знижується з віком і до 17 років залишається значимою лише приблизно для 10%.З цього випливає, що різні відхилення можуть виникати у тих підлітків, хто, з тих чи інших причин, має справу одночасно не з одним, а з декількома «сплесками» проблем. І таких, за даними Коулмена, серед англійських підлітків меншість (лише близько 20%- «важкі», але стільки ж важких, вважає він, і серед дорослих англійців).

Дж. К.Коулмен вважає за необхідне відмовитися від стереотипного ставлення до підліткового віку як до наперед патогенного та криміногенного періоду в житті людини. Визначені негативні сторони поведінки підлітків, а також їх незначна частина, для якої характерно це поведінка, на його думку, викликають неадекватно пильний інтерес у засобів масової інформації, які надають гласності найчастіше матеріали саме такого роду. Завдяки цьому в очах дорослих поведінка меншини стає загальною характеристикою всіх підлітків , тобто вільно або мимоволі формується якийсь «соціо-нормативний канон» поведінки, що має антисоціальну спрямованість.

Таким чином, концепція Дж. К.Коулмена підкреслює зв'язок процесу соціалізації підлітка з динамікою його внутрішнього психічного стану на тих чи інших етапах дорослішання.

2. Концепція соціалізації і. Таллмена

Предмет інтересу американця І. Таллмена механізм сімейної соціалізації в умовах нестабільної соціокультурного середовища. Вважаючи, що зміст, якість і результат соціалізації підлітка у багатьох визначаються умовами громади, в якій живе його сім»я, він поклав в основу своєї теорії наступне твердження: чим краще людина вчиться вирішувати проблеми у власному оточенні, будучи підлітком,тим краще вона здатна пережитивати стрімкі зміни, непередбачуваність світу,коли стає дорослою.

У загальному вигляді теорія може бути представлена наступним: умови громади опосередковано, через сім'ю, здійснюють вплив на процес соціалізації, що здійснюється тоді, коли батьки і діти включаються у вирішення проблем. Результатом цього впливу стає здатність підлітків вирішувати проблеми у власному соціальному оточенні.

Дослідження показало, що більш активно включаються в рішення проблем підлітки в тих сім'ях, яких влаштовує життя їхньої громади, а ті,що відбуваються в цьому житті зміни йдуть в бажаному для них напрямку.

До певної міри І.Таллмену і його колегам вдалося встановити наявність залежності (інколи прямо пропорційною) між різноманітністю рольового вибору та обсягом доступної інформації для сім'ї в громаді, з одного боку, і, з іншого боку,ступенем терпимості сім'ї до протилежних точок зору і до невизначеності ситуації.

Особливий інтерес представляє наступний виявлений в цьому дослідженні феномен: у підлітків,що «входять» у суспільство, переважає орієнтація на досягнення особистого успіху на шкоду міжособистісних відносин. Вивчені мексиканські підлітки з сільських родин,вони виявилися досить вільними від впливу традицій, від сімейних прихильностей. Для цих хлопців, що переслідували, як правило, матеріальні цілі, типовою стратегією було відкрите і явне використання всіх можливостей для покращення власного становища, просування вгору по соціальних сходах. При цьому, на відміну від американських однолітків, заради віддаленої перспективи вони були готові жертвувати задоволенням частини актуальних потреб.

Аналіз концепції І. Таллмена дозволяє зрозуміти, що процес соціалізації в первинних соціальних об'єднаннях (сім'ї та ін) Не тільки відчуває на собі вплив різних змін у суспільстві, а й сам здатний в якійсь мірі їх стимулювати.