5. Соціальне виховання

Соціальне виховання можна розглядати як процес щодо соціально контрольованої соціалізації, що здійснюється в спеціально створених виховних , що допомагає розвинути можливості людини, включно з його здібності, знання, зразки поведінки, відносини,позитивно цінні для суспільства,в якому він живе.

Іншими словами, соціальне виховання являє собою виховання людини в ході планомірного створення умов для його відносного цілеспрямованого позитивного розвитку і духовно-ціннісної орієнтації.

Ці умови створюються в ході взаємодії індивідуальних і групових (колективів) суб'єктів у трьох взаємопов'язаних і в той же час щодо автономних по змісту, форм, способів і стилю взаємодії процесах: організації соціального досвіду, освіти та індивідуальної допомоги.

Організація соціального досвіду здійснюється через:

- Організацію побуту і життєдіяльності формалізованих груп (колективів);

- Організацію взаємодії та навчання йому;

- Стимулювання самодіяльності в формалізованих групах і впливу на неформальні мікрогрупи.

Соціальний досвід - в широкому сенсі - єдність різного роду вмінь та навичок, знань і способів мислення, норм і стереотипів поведінки, інтеріорізірованних ціннісних установок, відображених відчуттів і переживань, досвіду взаємодії з людьми, досвіду пристосування та відокремлення, а також самопізнання, самовизначення, самореалізації.

Освіта включає в себе:

- Систематичне навчання (формальне утворення, як основних,так і додаткове);

- Освіта,тобто пропаганду і поширення культури (неформальне освіта);

- Стимулювання самоосвіти.

Індивідуальна допомога людині реалізується через:

- Надання сприяння у вирішенні проблем;

- Створення спеціальних ситуацій в життєдіяльності виховних організацій, в яких людина захоче і зможе позитивно розкритися, реалізуватися, утвердитися і т.д.;

- Стимулювання позитивного самозміни.

Індивідуальна допомога - це свідома спроба допомогти людині: придбати знання, установки та навички, необхідні для задоволення своїх позитивних потреб і інтересів і аналогічних потреб інших людей; усвідомити свої цінності, установки та вміння; самовизначитися, самореалізуватися і самоствердитися; розвинути розуміння та сприйняття по відношенню до себе та інших людей, до соціальних проблем; розвинути почуття причетності до групи і до соціуму.

Природно, що захід систематичності, інтенсивності, характер, зміст, форми і способи організації соціального досвіду, освіти та індивідуальної допомоги безпосередньо залежать від віку і до певної міри від етнічної та соціокультурної приналежності вихованців. Вони також специфічний в різних виховних організаціях, співвідношення і роль яких на кожному віковому етапі різні в тому чи іншому суспільстві.

Природно також, що в різних типах виховних організаціях і в конкретних організаціях обсяг і співвідношення складових (організації соціального досвіду, освіти та індивідуальної допомоги) істотно різні. Відмінності залежать як від типу організації, так і, головним чином, від ціннісних прагнень, установок і концепцій виховання, які реалізують у своїй діяльності працюючі в них педагоги. Останнє, зокрема, визначає те, яке взаємодія реалізується у виховній організації.

Взаємодія в процесі соціального виховання являє собою обмін між його суб'єктами інформацією, типами та способами пізнання, ігри, діяльності і спілкування, ціннісними Орієнтир-ціями, соціальними установками, відбір і засвоєння яких має виборчих характер.

Така взаємодія значною мірою соціально диференційованої, індивідуалізовано і варіативної, оскільки конкретні учасники взаємодії, будучи членами визначених етнічних, соціальних та соціально-психологічних груп,більш-менш усвідомлено і цілеспрямовано реалізують у взаєминах один з одним той тип соціальної поведінки, який схвалюється в цих групах і має свою специфіку (наприклад,етнічні особливості впливають на стиль взаємодій старших з молодшими).

Загалом взаємодія - діалог вихователів і вихованців, і його виховна ефективність визначається тим, наскільки особистості в ньому беруть участь, в якій мірі вони самі відчувають себе особистостями і бачать особистість у кожному, з ким спілкуються.

Література:

1. Алексеєнко Т.Ф. Педагогічні проблеми молодої сім’ї: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.

2. Василькова Ю.В. Методика и досвід роботи соціально педагога: Учеб.пособ. – М.: Академия, 2001. – 160 с.

3. Чечет В.В. Педагогіка семейного воспитания. – Минск, 1998.

4. Корчак Я. Як любити дитину: Дитина в родині.

5. Каптерев О семейном воспитании.

6. Макаренко А.С. Книга для родите лей.

7. Поніманська Т. Люди і я. Світ дорослих як чинник соціалізації особистості дитини. ДВ. 1999. № 8. С. 14-15.

8. Скуратівський В. Берегиня, Народознавство, ін.

9. Стельмахович М. Народна педагогіка; Українське родинознавство. – К.: Освіта, 1992.

10. Сухомлинський В.О. Мудрість батьківської педагогіки.

11. Усатенко Т. Духовний храм людини: сім’я, родина, рід // Освіта. – 2002. – № 34 (26 червня – 3 липня). – С. 14-15.

Сусідство та мікросоціумі.

способленія до соціуму та відокремлення в ньому.