Зв'язок з громадськістю

Основна ідя полягає у переконанні громадськості що фірма виробляє і продає товар виключно на користь публіки а не для своїх комерційних інтересів. Форми зв’язку з громадськістю :

• Прес конференції

• Семінари

• Некомерційні статті та репортажі

• Добродійна діяльність

Використовуючи такі форми зв’язку фірма не повинна звертати увагу споживача на прямих закликах до здійснення покупки.

45. Стимулювання збуту, як елемент просування продукції.

Короткострокова, прогресивна система знижок, що пропонується підприємцям з метою стимулювання споживача до покупки. В залежності від виду продукту застосовують методи:

-кредит

- безкоштовні зразки

- знижки при покупці декількох товарів фірми

- використання упаковки, яку можна потім використати в інших цілях.

- гарантія повернення грошей, якщо товар не сподобається споживачеві.

46. Персональний продаж, як засіб маркетингових комунікацій.

Останній шлях, який має місце після ознайомлення споживача із рекламою. Він дозволяє отримувати відповіді на всі питання споживача. Основними етапами в процесі персонального продажу є: надання можливості ознайомлення з товаром, демонстрація продукту, можливість передачі більш обширної інформації ніж при рекламі. ОПЦ (особливості, переваги, цінності) використовують при демонстрації товару. Особливості – фізичні характеристики товару, підкреслює те, що виділяє ваш товар від загальної маси. Переваги – експлуатаційні параметри, які перевершують тіж самі характеристики аналогічного товару. Цінності – позитивний результат, який отримує споживач при покупці товару.

47. Основні поняття торгової марки та бренду.

Торгова марка – це індивідуальне, словесне, образотворче, звукове, об’ємне, позначення яке пристосовується товару або фірмі з метою її індивідуалізації, має юридичну силу. При розробці потрібно враховувати декілька факторів: 1-й можливість реєстрації, що дозволяє захистити продукцію від підробок.2-й марка повинна добре запомятовуватися та ідентифікуватися у свідомості споживача з певною фірмою або товаром . графічні зображення торгової марки називають товарним знаком або логотипом. Знак не повинен містити елементи державної символіки, національні кольори, портрети держ діячів. Існує 3 види товарних знаків: 1. Художній зображення предметів, тварин, людей, птахів за допомогою символів, орнаментальних композицій та може позначатися цифрами.2. словесні знаки – слова або словосполучення, реєструють у вигляді графічної форми.3. звукові товарні знаки – музичне оформлення, супровід (нокія). Марочна назва – повинна відповідати характеру виду та призначенню товара. При створенні нових слів для марочного позначення необхідно дослідити їх лінгвістичне походження. Необхідно уникати географічних назв, такі знаки не охороняються законом. Бренд – це найбільш насичене, повне поняття. Американська асоціація маркетингу трактує бренд, як ім’я, знак, символ, або комбінація всього того, що призначено для ідентифікації товару, набір емоціональних обіцянок, цільовому споживачеві, які є унікальними і важко відтворювальними.

48. Функції бренду

- ідентифікація продукту серед товарів конкурентів

- інвестувати у майбутнє

- дозволяє отримати максимальні прибутки оскільки багато споживачів готові платити преміям ціну за брендові продукцію

- захищає виробника в процесі роботи з партнером, виробник може сам диктувати вимоги за якими він буде працювати з магазинами.

- спрощує процедуру вибору товару

- полегшує вихід виробника з новими товарами на суміжні ринки (створивши бренд одній фірмі у подальшому може витрачати менше коштів на рекламу в подальшому)

- розвиває галузі виробництва

49. Західний підхід до створення бренду.

На заході закріпилась теорія вільних брендів на практиці це означає:якщо компанія випускає декілька товарів або товарних ліній то вони позиціонуються незалежно один від одного і від компанії виробника. Існує 2 моделі категорії брендів. 1-й – Індивідуальний бренд – це самостійні назви товарів, які мають відношення до других та 3-х ліній відомих брендів, таким чином, виробники поділяють продукцію на різні цінові категорії. 2-й Споріднені бренди – це назви товарів в яких є ім’я компанії виробника але в цьому випадку часто роблять наголос на просування корпоративного бренду.

50. Східний підхід до створення бренду.

В Японії склалася своя унікальна система бренд менеджменту. Японські компанії відмовились від створення вільних брендів і ввели свою систему, яка засвоюється на іміджевій рекламі. Відповідно до цього японські компанії набагато частіше розміщують корпоративний логотип в телевізійній і друкарській рекламі. Основною цінністю для східних компаній є високий корпоративний імідж, а не імідж окремих брендів.

51. Процес створення бренду.

- визначення цільової аудиторії споживача. Для кого розробляється бренд.

- навіщо ( вигода споживача, яку він отримує в результаті придбання саме цього бренду;

- яку оцінку слід надати цільовій аудиторії

- який доказ слід привести, щоб показати що ця продукція чогось коштує

- яке враження слід залишити

- назва. Після того як зявляється назва до виходу на ринок необхідно проводити попереднє тестування. Зазвичай оцінюється лінгвістичне, відношення споживачів до різних назв бренду їх відношення до логотипу.

- Дизайн. Визначається дизайн продукту упаковки, презентація продукту у торговому залі магазину.

52. Основні функції управління підприємством

До основних функцій управління належать: планування, організація, мотивація та контроль.

Процес планування визначає виробничі завдання, норми і нормативи витрачання ресурсів на одиницю продукції, кошториси витрат на виробництво в розрізі виробничих підрозділів підприємства, фінансові результати господарської діяльності.

План або прогноз для підприємства відіграє значну роль, показує ту мету, до якої прагне підприємство. При відсутності детально розробленого плану апарат управління не може дати оцінку досягнутому фактичному рівню використання ресурсів, випуску та реалізації продукції, отримання фінансового результату.

Служба планування, укомплектована кваліфікованими спеціалістами, має бути на кожному підприємстві і повинна займатися стратегією його розвитку. Стратегія, закладена в конкретні плани, програми, розроблені з урахуванням можливих змін в господарській діяльності, – основа успішного управління, відтак і виживання підприємства.

 Організація є процесом, який направлений на найбільш оптимальне сполучення ресурсів – матеріальних, енергетичних, трудових, фінансових, інформаційних у виробничому процесі. Ефект організації проявляється у вдалому поєднанні всіх видів ресурсів та їх раціональному використанні. Тому значна частина робочого часу апарату управління використовується для організації виробничого процесу.

Мотивація, як елемент управління, направляється на прийняття рішень та підкріплення їх наказами, інструкціями, вказівками з приводу використання живої праці та матеріальних ресурсів, передбачає підпорядкування та субординацію між членами колективу. Для цього працівники наділяються розпорядчими та виконавчими функціями.

Мотивація передбачає розробку положень про винагороду за досягнення в праці. Преміальна система оплати праці повинна бути направлена на сприяння росту продуктивності праці, зниження витрат на виробництво, підвищення якості продукції.

Через мотивацію апарат управління узгоджує дії всіх працівників підприємства з метою досягнення тактичних та стратегічних завдань та загальної мети підприємства.

Контроль в загальному розумінні виступає як інструмент, який забезпечує всі ланки апарату управління інформацією про стан об’єкта управління.

53. Основні принципи управління підприємством

1- й принцип: поділ праці

Горизонтальний поділ праці: різні відділи які не підкоряються один одному але працюють над єдиною метою організації.

Вертикальний поділ праці, який призводить до формування різних рівнів керівництва по вертикалі. Керівник верхнього рівня керує діяльністю середнього та нижнього рівня.

2-й принцип: дисципліна персоналу

3-й принцип: Єдиноначальність. Праціник повинен отримувати накази від одного начальника.

4-й метод: підкореність особистих інтересів підприємства.

5-й принцип грамотне формування асортименту.

6-й принцип: гнучка цінова політика

7-й підвищена лояльність споживачів завдяки поширенню якості продукції

8-й: винагорода персоналу або його мотивація.

9-й стабільність робочого місця для персоналу.

54. Авторитарний та демократичний стилі керівництва

1. Авторитарний. Передбачає уявлення всіх рішень керівником, який сам приймає рішення з певних питань, які пов’язані із діяльністю підприємства. Структура керівника є жорсткою, вертикально-ієрархічною. Ухвалені на верхніх рівнях ієрархічні рішення надходять на нижній рівень керівництва, як дерективи, які не підлягають обговоренню. Контроль та оцінка якості діяльності підприємства є прерогативою вищого керівництва. Формально відповідальність покладена на управлінську ланку, яка контролює виробничий процес, але реально – при невдачах виникає феномен перекладання відповідальності на нижчий рівень, керівником із таким стилем керівництва властиві: завищена самооцінка, агресивність, тотальний контроль за роботою підлеглих

2. Демократичний керівник знайомить підлеглих з перебігом подій. Він чекає від них чесного ставлення і залишає можливість для нових пропозицій, але не слід вважати, що кожний підлеглий має рівні права з керівництвом. Керівник приймає рішення одноосібно і приймає на себе всю відповідальність. Цей стиль активізує ініціативність співробітників, єпередумовою нестандартних рішень, сприяє поліпшенню морально-психологічних клімату, та задоволеності співробітників. У керівника є можливість враховувати індивідуально-психологічні властивості кожної людини, потреби, інтереси обираючи певні засоби впливу на них.

55. Доброзичливий та колегіальний стилі керівництва.

• Доброзичливий, це керівники, які турбуються як про успішне виконання завдання, так і про благо почуття підлеглих. При цьому прийняття певного рішення керівник пояснює підлеглим, чому він прийняв саме таке рішення. Однак питання про те хто є хазяїном положення ні у кого не виникає.

• Колегіальний. Керівник приймає рішення разом з підлеглими, які висувають свої пропозиції. Маючи повний набір альтернатив він разом з підлеглими приймає найкраще рішення.. він приймає рішення, яке висувається колективом, навіть якщо воно не збігається з його думкою.

56. Вибір стилю керівництва

Впливає ряд факторів :

1. Особливості, здібності людини

2. Здібності, якості підлеглих

3. Виробничі умови

4. Традиції та принципи управління, які склалися в організації.

5. Усвідомлення того що підлеглих цікавить не кількість прийнятих рішень, а вплив рішень на їх інтереси.

розрізняють індивідуальний і загальний стиль керівництва. Поняття стилю доречно застосувати, перш за все, в додатку до особистості керівника,причому індивідуальний стиль постає як особлива форма поєднання виробничої функції керівника з його функцією регулювання особистісних взаємин між членами підлеглого його колективу. Однак не можна зводити цілком до особистості керівника і оцінювати як своєрідну форму прояву його індивідуальності. Справа в тому, що особливості керівника при всій їх значущості далеко не вичерпують компоненти, що формують властивий йому стиль керівництва. Компоненти ці складають суб'єктивний початок і суб'єктивний елемент стилю,а тим часом стиль завжди має і спільну об'єктивну основу. До суб'єктивних факторів, що визначають стиль в управлінні можна віднести: 1. Принципи та установки, що обумовлюють вміння користуватися владою. 2. Специфіка психічного складу керівника (темперамент, характер). 3. Вибір форм і методів впливу на підлеглих у кожній конкретній ситуації. 4. Неповторні особисті якості, що визначають «управлінський почерк».5. Індивідуальні особливості виконання соціальних ролей керівника. 6. Рівень професійних знань, інтелекту і культури, що визначає характер поведінки. Як видно, суб'єктивні чинники залежать від особистості керівника, а об'єктивні фактори формуються під впливомнавколишнього середовища. Об'єктивно стиль керівника диктується, перш за все, свідомою метою, яка як закон визначає спосіб і характер його дій і якої він повинен підпорядковувати свою волю. Загалом, об'єктивні складові стилю можуть бути зведені до наступних: 1. Специфіка системи, її цілі і завдання, управлінської структури. 2. Закономірності управління. 3. Специфіка (функціональне призначення) сфери конкретної діяльності. 4. Навколишнє виробниче середовище (технологічний рівень виробництва, форми організації праці, забезпеченість матеріальними ресурсами). 5. Особливість керованого колективу (структура, рівень підготовки, характер взаємин, соціально-психологічні риси виконавців). 6. Рівень практики управління. 7. Способи і прийоми управління, які використовуються вищим керівництвом.