1. Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених. Такі видання одночасно виконують кілька функцій: - підсумку результатів теоретичних чи експериментальних досліджень одного або цілої групи вчених; - стимулу подальших наукових дослід- жень у зазначеній проблематиці; - закріплення результатів наукового пізнання; - передачі знань наступним поколінням і групам споживачів. Окрім видань, що мають у своїй змістовій основі результати означених досліджень, до цього блоку також відносимо науково підготовлені до друку пам'ятки культури та історичні документи. Характерним прикладом таких видань можуть слугувати томи міжвидавничих серій, які з успіхом почали здійснюватися в Україні від перших років проголошення її незалежності, - "Літературні пам'ятки України", "Пам'ятки історичної думки України". Важливо на початку окреслити й засвоїти типологічний ряд наукових видань, складники якого мають свою структуру, обсяг та принципи творення. Отож, за характером інформації наукові видання поділяємо на такі види: - монографія; - автореферат дисертації; - стаття; - наукова доповідь (тези доповіді). За складом основного тексту: - моновидання (в основі - один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації); - тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду); - матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду); - збірник наукових праць. Практика підготовки до друку такого виду літератури виокремила кілька аспектів, на які повинен звернути автор особливу увагу: ознайомчий, структурний, змістовий.

Ознайомчий аспект

Під час першого читання оригіналу важливо з'ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання в текст під час його підготовки до друку. А саме: - актуальність та новизна теми; - ступінь її розробки; - адресне призначення; - рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів. На цьому етапі можна легко виявити, що запропоноване автором "наукове відкриття" вже давно відкрите його попередниками; що тема лише окреслена, але сповна не розроблена; що адресована, скажімо, аспірантам і викладачам книга нічого нового їм не дасть, оскільки базується на застарілому, скомпі- льованому з чужих текстів, матеріалі; що значна частина розділів чи підрозділів "скачана" з інтернет-сайтів тощо. Постановка і пошук відповідей на зазначені питання саме в такій площині показує, яким серйозним набором кваліфікаційних характеристик має володіти рецензент чи автор наукового видання.

Структурний аспект

Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу визначити "плюси" й "мінуси" структурної його побудови. Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато є ще наукових текстів, які щодо організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких "монографій" становлять здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно "зшиті" логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через брак повноти зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи. Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин - вступної, основної та завершальної - починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: - систематизації зібраного матеріалу; - дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин); - чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного; - строгої логіки викладу; - написання серйозних узагальнень; - вироблення самостійних висновків; - виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних "не за темою".

Змістовий аспект

Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового, є особливо актуальним. Важливо на початку проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу поданого вченим для оприлюднення матеріалу: - індуктивного (від окремого до загального); - дедуктивного (у зворотному, від загального, напряму); - логічного (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти); - історичного (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності). При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні. Вільне "вловлювання" цих методів під час написання текстів, що гарантує логіч-ність, послідовність і доказовість викладу, завжди буде насторожувати автора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок "видавлювання води", тобто багатослів'я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів'я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора. Досвідчений рецензент зразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де - побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися у випадках - з аналізом занадто складних за конструк-цією і довгих реченнях. Такі роботи нерідко написані за принципом "чим не зрозуміліше, тим науковіше". На особливу увагу заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, зазначалися його етимологія чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, вживання в значенні терміна професійного жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання - це науковий текст). Наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від автора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання. Віддавна в науковій громаді, яка найчастіше користується таким видом літератури, це вважалося грубою помилкою редактора і видавництва. Крім того, слід пам'ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.

2. «Наукова думка як планетарне явище» — так назвав одну з філософських праць визначний вчений Володимир Вернадський. Глибокий мислитель виявився серед перших, хто помітив планетарні масштаби діяльності людини, що спирається на наукові знання. Сучасники сприймали слова вченого як сміливе пророкування. В сучасну епоху, на порозі третього тисячоліття, наукова думка дійсно перетворилася на планетарне явище. Вплив науки на суспільство, навколишній світ настільки вражаючий і грандіозний, а прикладне значення проникнення науки і техніки в мікро- і макрокосм, в глибинні основи життя природи і суспільства так вражають уявлення сучасної людини, що життя соціуму в сучасних умовах без науки уявити неможливо. Повністю очевидна універсальність, багатогранність і глибина впливу науки на сучасну людину, суспільство, світ. Відійшли у минуле ті часи, коли науку розцінювали як дещо зовнішнє у ставленні до культури. На сучасному етапі розвитку філософії науку та культуру розглядають в органічній єдності, вважаючи, що філософія науки та культури взаємозбагачуються та оплодотворяються. В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучасного суспільства, у межах якого організується та здійснюється діяльність, спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Наука має свою історію становлення і перетворення в сучасну суверенну сферу людського суспільства. Для того, щоб у суспільстві виникла наука, необхідні певні умови, насамперед рівень матеріального розвитку, достатній для того, щоб у суспільстві з'явився вільний час. Тоді стає можливою професійна діяльність з виробництва нового знання. Поступово формуються групи людей, для яких заняття наукою стає головним. Звичайно, науковці відрізняються від інших людей помітною орієнтацією до споглядання. Часто люди науки мало зайняті практичним оволодінням природи. На перший погляд, такий висновок суперечить характеристиці науки як виробничої сили суспільства. Насправді, тут нема суперечності, а є цікава діалектика, пов'язана з двома значеннями поняття людина. Що для родової людини (суспільства) корисно, то для людини - індивіда цікаво. З соціальної точки зору, наука - фактор адаптації, наукові знання допомагають людині керувати силами природи. А з індивідуальної точки зору, наука, з жартівливого визначення відомого фізика Льва Арцимовича, «спосіб задоволення власного інтересу за рахунок держави». Ще Арістотель підкреслював, що справжня наука існує заради самої себе. Вчений прагне до знання заради розуміння, а не заради будь-якої користі. Така позиція добре ілюструється історичним фактом. Грецький історик Геродот, мандруючи Єгиптом, намагався шляхом розпитувань з'ясувати причину щорічних розливів Нілу. Здавалося б, таке значне для життя єгиптян явище природи, регулююче все господарське життя країни, повинно мати у них пояснення. Проте, пише Геродот, «жоден єгиптянин не міг нічого повідомити про причини явища розливів Нілу, ніхто не міг відповісти на питання, чого природа Нілу прямо протилежна природі рещти рік». Між тим у самих греків, у житті яких Ніл не мав ніякого практичного значення, існувало декілька гіпотез, що пояснювали це явище. Мислення єгиптян рецептурне, нібито занурене у практику. Греки думали абстрактними категоріями причини та наслідку. Явищу розливу Нілу єгиптяни намагалися найти причини. Не як зробити, а як зрозуміти (пояснити) - ось головне питання наукового пізнання. Нарешті, наука з її спрямованістю до відкриття нового можлива лише в тому суспільстві, де нове визнається цінністю. Окремі фрагменти наукових знань почали складатися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Китай, Єгипет, Індія) і пов'язані з розвитком та ускладненням суспільно-виробничої практики. Тоді йшов активний процес нагромадження різних знань у сфері будівництва, іригації, регулювання циклу сільськогосподарських робіт, що послужило емпіричною базою для розвитку астрономії, механіки та ін. Генетичною передумовою виникнення науки можна вважати необхідність, що виникла в суспільстві, передавати нагромаджений досвід з виміру площі, обчислення розташування небесних світил, розрахунку будівельних конструкцій та ін. Передача такого досвіду здійснювалася у спеціально створених школах (в школі переписувачів в Єгипті та ін.). Звичайно, тоді розглядати знання у визначеннях сучасної науки не можна. Для тих, хто знання здобував, знання, мали інший зміст - прикладний і інакше включались у світогляд і діяльність людини. Англійський історик науки Джон Нідела у дослідженні, присвяченому старокитайській науці, пише, що видатні досягнення у Китаї не сприяли виникненню науки за аналогією з Новим періодом історії, стало те, що здобуті знання мали прикладний характер, розумілися і оцінювалися утилітарно. Наука у власному розумінні виникає тоді, коли знання у вигляді практичних закономірностей, схем розрахунку, та ін. не просто закріплюються у вигляді ідеальних планів практичної діяльності, а перетворюються на предмет спеціалізованої діяльності. Якщо в донауковій практичній уяві виробництво абстракцій безпосередньо вплетене в тканину реального життя, то в науці формування абстракцій та їх удосконалювання перетворюється на свідому цілеспрямовану діяльність. Наука стає спеціалізованою діяльністю з виробки і розвитку понять систем, що утворюють особливий ідеальний, теоретичний світ, який відрізняється від земного. Така форма теоретичної уяви вперше одержує розвиток лише в античній Греції., Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. є., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися сприятливі соціальні умови - відповідна духовна атмосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об'єкт. Першим ідеальним об'єктом математики, що зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв'язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень. Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилітарних задач число перетворилося на основоположний елемент світосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові основи не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, астрономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності людини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що стосуються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції займала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знання у такій моделі постало у вигляді дедуктивно упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні передумови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виводилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил дедуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень. Дедуктивістська модель раціоналізму лежить в основі метафізики давньогрецького філософа Арістотеля і розвивалась філософами і вченими в XVII-XX стст. Розвиток науки тривав і в середні віки: філософії, логіки, лінгвістики, медицини, математики та ін. Наукові дослідження нерідко проводилися у монастирях, що благословлялись церквою, одночасно інквізиція вела жорстоку боротьбу з вченими, що замірялися на релігійну доктрину і авторитет церкви. Звичайно ж, складне духовне життя середньовічного суспільства не могло скасувати об'єктивного прагнення людей до знання і освіти. Вже з XI ст. виникає медична школа в Салерно, в 1660 році офіційно утверджується Паризький університет Сорбонна, виникають університети в Болоньї, Оксфорді (1167), Кембриджі (1209), Саламанці, Падуї, Празі (1347), Кракові (1364) та в інших містах. Університети стали скарбницями знань, спеціалізація наукового знання ще відсутня, значне місце в навчальному процесі займала теологія, але поступово розширюється викладання арифметики, геометрії, астрономії, медицини, логіки та інших світських галузей знань. Науковий розвиток прискорився в епоху Відродження, якому сприяло зародження капіталістичних відносин, розвиток торгівлі і мореплавства, секуляризація суспільного життя. Значний внесок у розвиток науки вклали Андреас Везалій, Микола Коперник, Парацельс (справжнє ім'я Філіп Теофраст фон Гогенгейм), Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші. У XVII - XVIII стст. наука оформлюється як соціальний інститут. В Європі організуються наукові спілки і академії, друкуються перші наукові журнали. Перші академії виникли в Італії: у 1560 р. в Неаполі заснована Academia secretorum Naturale, 1603 p. у Римі Academia dei Lince - Академія рисі (від девізу «очі вченого повинні бути такі ж пильні, як і очі рисі»). У 1660 р. заснована Англійська Королівська спілка, у 1635 р. - Французька академія та ін. Перший вищий науковий і навчальний заклад слов'ян - Києво-Могилянська академія (створена в 1701 р.) становила великий науковий і культурний центр, де вивчалися сім вільних наук: риторика, граматика, поетика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Досліджувався і викладався комплекс тогочасного філософського знання: діалектика, логіка, фізика, психологія, метафізика, гносеологія. Акценти у філософії і науці робились на критиці теологічного світосприйняття, проблемах пізнання світу, ролі розуму, відчуття і мови у гносеології, людині, природничонаукових уявленнях про природу та ін. У Києво-Могилянській академії займалися науковою і викладацькою діяльністю великі українські мислителі -Петро Могила, Єлисей Плетнецький, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Георгій Коніський та ін. Згодом сформувалося інше розуміння світу, природи, простору та інших онтологічних основ буття. Новизна в тому, що в античні і середні віки космос уявлявся кінцевим і субординированим світом, а пізніше мислителі вчили, що Всесвіт нескінченний, єдиний і має свої закони розвитку. Раніше простір сприймався як сукупність унікальних місць і подій: подія, що сталася в одному місці, може трапитися і в іншому. Нове світосприйняття стало ототожнювати простір з геометричною відстанню, яка однорідна (Рене Декарт). У контексті нового світосприйняття природа розглядалася як механізм, пояснювалась з позицій притаманного природі переважно механічного порядку. Міфологічні і теологічні герої поступово витискались зі світу природи, і їх місце займали наукові уявлення. Тоді ж змінилася природа наукової реальності. Із зародженням експериментальних наук з'ясовувалося, що для розуміння наукової раціональності не досить доводів розуму і логічної чіткості, запропонованих античністю і Середньовіччям. У рамках нової концепції наукової раціональності необхідно обґрунтувати місце аргументам, що йдуть від досвіду і експерименту. Таке обґрунтування на основі індуктивістської моделі наукового знання зроблене Френ-сісом Беконом і розвинене філософом Джоном Міллем. Критерієм доведеності наукового знання в індуктивістській моделі наукового знання стали вважатися досвід, факти, отримані в процесі спостереження і експерименту, а завдання, задачі логіки зводяться до встановлення логічної залежності положень різної спільності від фактів. Таке розуміння наукової раціональності тоді задовольняло критичну допитливість вчених, що вирішували питання теорії і практики розвитку науки. У XIX - XX стст. наука переживає якісно новий етап становлення, формуються нові способи її організації: науково-дослідні інститути з потужною технічною базою, промислові лабораторії прикладного характеру, науково-виробничі комплекси, міжгалузеві лабораторії. Міжгалузеві лабораторії чітко орієнтовані за тематикою досліджень, тому що покликані розв'язувати конкретні виробничі завдання. Такі завдання важкі, багатоаспектні, вимагають міжгалузевого підходу. Тому до їх діяльності залучаються вчені різних спеціальностей. У таких формах організації наукової діяльності важко провести межу між фундаментальними і прикладними дослідженнями. Сучасна наука тісно пов'язана з всіма соціальними сферами суспільства, тому що передові наукові знання гостро необхідні промисловому і сільськогосподарському виробництву, управлінню суспільством, духовній і військовій сферам, політиці, ідеології, міжнародним відносинам. Рівень розвитку науки, її потенційні і актуальні можливості стають стратегічним фактором соціально-економічного розвитку сучасного суспільства. Наука має більш аніж двохтисячолітню історію становлення. У процесі розвитку наука пройшла ряд етапів, стадій, що дозволяють виявити деякі закономірності її розвитку. Закономірності розвитку науки Під закономірностями розвитку науки розуміють тривалі традиції, що простежуються між етапами її розвитку. Розрізняють закономірності розвитку науки: акумуляція (нагромадження) знань, революційний характер розвитку, конкурентність науково-дослідних програм. Акумуляція знань відображає особливість розвитку науки, що означає узагальнення фактів, поступовий приріст знання, спадкоємний зв'язок між різними коріннями знань у становленні конкретної теорії, а також нагромадження і збереження знань базового характеру в розвитку концепції. Вчення про закони природи французького філософа Рене Де-карта випередили аксіоми руху, сформульовані Ісааком Ньютоном (закони Ньютона). В законах Ісаака Ньютона, у порівнянні з законами Рене Декарта, є нове знання про силу, що визначає рух та ін. Нові відомості про предметну сферу, невідомі раніше факти, досвід поєднуються з відомим знанням, заносяться до системи понять та принципів конкретної науки, сприяючи розвитку та своєрідній ущільненості знань. На акумулятивний характер науки звертав увагу англійський філософ Френсіс Бекон, який вважав, що ущільненість науки можлива методом індукції. Класик філософії науки Джон Мілль у праці «Система логіки» також пропонував індукцію як спосіб прирощення знань, але підкреслював, що ефективність індуктивного методу забезпечується систематизацією, що ґрунтується на дедукції. Все, що відомо про природу, стає наукою лише тоді, коли виступає ряд інших істин, де відносини між загальними принципами і подробицями повністю зрозумілі і де можна визнати кожну окрему істину за прояв дій законів більш загальних. Австрійський фізик і філософ Ернст Мах при формуванні ущільненості знань виходить з принципів економії досвіду і економії мислення. Економією досвіду Ернст Мах називає відтворення і випередження фактів у думках людини. Акумуляція знання простежується у науці, коли почався процес новітньої революції в природознавстві, тобто в XX ст. У період новітньої революції природознавства трапився корінний злом фізичних уявлень про простір, час та причинність. В результаті квантова механіка, спеціальна і загальна теорії відносності приєднані до теорії класичної фізики, що набагато розширило сферу фактів, охоплених фізикою. Німецький фізик, один з створювачів квантової механіки, Вернер Гейзенберг, писав, що всюди, де закони механіки Ісаака Ньютона можуть бути застосовані для опису процесів природи, закони справедливі не можуть бути поліпшені. Електромагнітні ж явища не можна описати повністю, всеохоплююче за допомогою ньютонівської механіки. Тому експерименти над електромагнітними полями і світовими хвилями, а також теоретичний аналіз, проведений Максвеллом, Лоренцем і Ейнштейном, привели до нової замкненої системи визначень, аксіом і понять, що є такою ж несуперечливою і замкненою, як і система ньютонівської механіки, хоча істотно відрізняється від системи Ісаака Ньютона. Революційний характер розвитку науки - одна з закономірностей науки. Дослідження такої закономірності - справа недавнього минулого. Революційність розвитку науки обумовлюється науковими революціями, що відбуваються в системі наукового пізнання. Під науковою революцією розуміють такий стан у розвитку науки, який пов'язаний зломом фундаментальних понять і уявлень, методів і теоретичних ідей, з формулюванням нових концепцій, що радикально перетворюють уявлення людини про світ і відкривають новий світ наукових проблем. В міру охоплення наукової реальності, наслідком розрізнюють глобальні, локальні та міні революції. Глобальні революції характеризуються перебудовою усіх основних компонентів пізнавальної діяльності, включаючи концептуальні системи в масштабах науки. В історії науки таких глобальних революцій відбулося дві: революція XVI -XVII стст. (відкриття Миколи Коперніка та ін.); революція XX ст. (розщеплення ядра атома, створення спеціальної і загальної теорії відносності та ін.). Виділяють логіко-методологічні ознаки, або критерії глобальних наукових революцій: створення принципово нових уявлень про світ; затвердження нових способів мислення, розуміння і пояснення шляхів руху до нового знання. Локальні революції відбуваються в окремих науках, пов'язані з переходом до нової, більш адекватної теорії, зміною системи понять, відкриттям нових фундаментальних законів предметної галузі (в біології - відкриття подвійної спіралі дезоксирибонуклеїнової кислоти, в фізиці - теорія будови атома та ін.). Міні революції відбуваються у великих розділах наук (в хімії - відкриття Олександра Бутлерова хімічної будови органічних з'єднань, в фізиці - розробка корпускулярно-хвильової теорії світла та ін.). Усі ці типи наукових революцій взаємопов'язані та взаємообумовлені. Революції в астрономії і біології XX ст. почалися транслюванням фізичного знання. Усі типи наукових революцій мають певні передумови: формування нової ідеї, визнання нової наукової ідеї спілкою вчених; наявність умов, що дозволяють включити нову ідею до системи знання, що склалося (у термінах наукової мови, що склалася та ін.); спадкоємність нових і традиційних наукових методів. При аналізі передумов наукових революцій не обмежуються логіко-методологічною сферою, зведенням і перевіркою наукових теорій емпіричною практикою. На сучасному етапі велике значення надається культурологічним факторам розвитку науки. Культурологічний підхід робить акцент на онтологічній стороні науки, аналізуючи необхідну умову, форму, спосіб суспільного буття людей на певному рівні їх історичного розвитку, тобто пов'язує науку з практичною діяльністю людини. До культурологічних передумов наукових революцій належить критика існуючих авторитетів у науці, боротьба за вплив та авторитет у наукових установах; визнання у науковій спілці, за привілеї і переваги визначеним науковим напрямком; боротьба за соціальне визнання; вироблення культурних традицій, що орієнтують мислення вчених у визначеному напрямку, щоб результати науки вписувалися в культуру епохи та ін. В найбільш розробленому виді вчення про наукову революцію викладене у праці Томаса Куна «Структура наукових революцій». Томас Кун обумовлює чергування наукових революцій, що супроводжуються зміною стилів мислення, зразків постановки і розв'язання наукових завдань, періодів нормального, спокійного-тривалого розвитку науки. Конкуренція науково-дослідних програм - закономірність розвитку науки активно обмірковується в сучасній науці і філософії науки. На рівні масової рефлексії (звертання назад), вчені під дослідною програмою розуміють ту дійсність, що підлягає вивченню, а також ті методи, що можуть використані. До змісту дослідних програм, отже, входять питання або завдання, що потребують розв'язання, і ті заходи і методи, за допомогою яких забезпечується рішення даних проблем. У сучасній філософській літературі існує й інше розуміння дослідних програм. Пія Гайден-ко в праці «Еволюція розуміння науки» допускає під ними певний принциповий спосіб мислення про світ, що наближається до статусу наукової теорії. На загальному плані розрізняють емпіричні і методологічні науково-дослідні програми. Використання емпіричних програм передбачає опис дослідного об'єкта явищ мікросвіту, ґрунту та ін. Методологічні програми - програми теоретичного мислення, що мають принциповий, категоріальний характер, формуються на міжгалузевій основі, перенесенні зразків або принципів знання з однієї галузі в іншу. Методологія орієнтується на формування концепцій у різних галузях знання створення зразків мислення, заснованих на загальноеволюційних принципах. Сучасне ж концептуальне обґрунтування науково-дослідних програм, визнане більшістю вченого світу, зроблене англійським істориком науки Імре Лакатосом в творі «Історія науки і її реальна реконструкція». На думку Імре Лакатоса, науково-дослідну програму задає жорстке ядро - сукупність наукових положень, схвалених великою групою вчених та рекомендованих до дослідження. Науково-дослідна програма включає захисний пояс - сукупність гіпотез і моделей, що зберігають жорстке ядро від впливу фактів, що спростовують, а також забезпечують сферу його застосування. Система припущенних суджень захисного поясу нейтралізує спростування, що виходять з експерименту і спостереження, тому що доповнюють жорстке ядро припущеннями, узгоджуючими його зміст з даними спостереження і експерименту. Науково-дослідні програми конкурують між собою в інтерпретації наукових фактів, формуванні наукового прогнозу на майбутній розвиток, різних передрікань. Крім трьох загальних закономірностей, притаманних сучасній науці (акумуляції знань, революційний характер, конкуренція науково-дослідних програм), існують закономірності, що стосуються окремих сфер знання - матемізація фізики, фізиколізація хімії і біології, розвиток системно-структурних уявлень в хімії та ін,

3. Сходи наук - це образне уявлення ієрархії основних наук при їх класифікації. Запропоновано Огюстом Контом.

Соціологія

Біологія

Хімія

Фізика

Математика

Ця «сходи» відображає:

Перехід від простих і загальних явищ до складних і окремих;

Ускладнення основних форм руху матерії;

Історичну послідовність розвитку наук.

Вважається, що наука виникла в VI ст. до нашої ери у Стародавній Греції у вигляді перших теоретичних систем Фалеса і Демокріта ( Стьопін). Вже Аристотельрозділив науки на фізику (природа), етику (суспільство) і логіку (мислення). У XVII ст. Ф. Бекон розмежовував історію, поезію і філософію. Основи сучасної класифікації наук заклав Сен-Симон, тоді О. Конт в XIX столітті систематизував його ідеї і склав «енциклопедичний ряд» основних наук, розташувавши їх у порядку зменшення абстрактності. Цей ряд у сучасному вигляді змальовується наведеної вище сходами.

Розгляд ієрархічної градації наук дозволяє правильно осмислитимайбутнє кожної науки, її можливості, цілі і завдання. Більш того,намічаються напрямки та особливості розвитку пізнання загалом і місце в ньому людини.

4. Основні особливості наукового пізнання.

1. Основна задача наукового знання – виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення та ін. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, істотні властивостей предмета, його необхідні характеристики і їхнє вираження в системі абстракцій. Якщо цього немає, то немає і науки, тому що саме поняття науковості припускає відкриття законів, поглиблення в сутність досліджуваних явищ.

2. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, що сягається преважно раціональними засобами і методами, зрозуміло, не без участі живого споглядання. Звідси характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення по можливості суб’єктивістських моментів у багатьох випадках для реалізації “чистоти” розгляду свого предмета. Разом з тим треба мати на увазі, що активність суб’єкта – найважливіша умова і передумова наукового пізнання. Останнє нездійсненно без конструктивно-критичного відношення до дійсності, що виключає відсталість, догматизм, апологетику.

3. Наука і більшій мері, ніж інші форми пізнання орієнтовані на те, щоб бути втіленої в практиці, бути “керівництвом до дії” по зміні навколишньої дійсності і керуванню реальними процесами. Життєвий зміст наукового вишукування може бути виражений формулою: “Знати, щоб передбачати, передбачати, щоб практично діяти” – не тільки в сьогоденні, але й у майбутньому.

4. Наукове пізнання в гносеологічному плані є складний суперечливий процес відтворення знань, що утворять цілісну систему понять, що розвивається, теорій, гіпотез, законів і інших ідеальних форм, закріплених у мові – природному або – що більш характерно – штучному (математична симсволіка, хімічні формули і т.д.). Наукове знання не просто фіксує свої елементи, але безупинно відтворює їх на своїй власній основі, формує їх в відповідності зі своїми нормами і принципами. Процес безупинного самовідновлення наукою свого концептуального арсеналу – важливий показник науковості.

5. У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби як прилади, інструменти, інше так називане “наукове устаткування”, найчастіше дуже складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка і т.д.). Крім того, для науки в більшій мері, ніж для інших форм пізнання характерне використання для дослідження своїх об’єктів і самої себе таких ідеальних (духовних) засобів і методів, як сучасна логіка, математичні методи, діалектика, системний, кібернетичний і інші загальнонаукові прийоми і методи (див. про це нижче).

6. Науковому пізнанню властиві строга доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків. Разом з тим тут немало гіпотез, здогадів, припущень, можливих суджень і т.д. Ось чому отут найважливіше значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їхня філософська культура, постійне вдосконалювання свого мислення, вміння правильно застосовувати його закони і принципи.

5. Науково технічний пргрес - це поступовий рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на оснві широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча законмірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Методологічною основою дослідження сутності НТП. Може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства в центрі уваги ставитися трудова людська діяльність. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від виробника до техніки, як “заміну природніх виробничих інструментів" штучними. У результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стані поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТП, необхідно врахувати цей бік явища, а саме заміну місця та ролі людини, в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка та технологія немислемі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежно від інших чинників суспільного життя, то з певного годині вона починає входити в тісний зв'язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її зв'язок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив вона сама не може існувати без них.

Правда наукові відкриття не завжди стають оперативними надбаннями виробництва. Іллюстрацією можуть послужити такі дані. Відомо, що практична реалізація ідеї одержання фотографічного знімка відбувалась лише через 100 років (1727-1839), ідея телефону через 56 років, радіо через 35 років, радара 15 років, телебачення 14 років, атомна бомба була створена через 6 років після теоритичного обгрунтування можливостей її створення. транзистор пробивши собі дорогу протягом долі. Але, як бачимо спостерігається тенденція до скорочення годині реалізації наукових відкриттів.

У сучасних умовах процес здійснється з двох взаємопов'язаних напрямках. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто науки виконує так звану матеріально-технічну функцію. Подруге, наукові знання втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом особистої орієнтації науки. У ході розгортання науково-технічного прогресу все читкіше проявляється ця тенденція, все наочніше стає об'єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального чиннику матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.

Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а також, є безпосередньо продуктивною силою.

На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності науково-технічного прогресу. НТП докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

На думку вчених, НТП бере початок у середині 50-х років XX ст. з впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодіння ядерною енергією, винайдення електронно-обчислювальної

машини.

Основні напрямки науково-технічного процесу. Сучасний етап НТП все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками як: автоматизація, роботизація, розвиток мікроелектроники, інформатики, комплексна механізація виробництва, електризування виробництва та збереження електроенергії, хімізація виробництва.

Одним з найважливіших напрямків НТП на сучасному етапі служить комплесна механізація і автоматизація виробництва.

6.  Об’єкти пізнання, які досліджуються сучасною наукою, переважно являють собою складні цілісні системи різного походження і різного ступеня складності.        Поняття системи є категорією філософською. Сучасна філософія вкладає у це поняття дуже широкий зміст.        З точки зору філософії система (від грецького - складене з частин, поєднання) – множина елементів, які знаходяться у відношеннях і зв'язках між собою, завдяки чому утворюється певна цілісність, єдність.        Система - це цілісність, в якій всі елементи так тісно пов'язані між собою, що стають по відношенню до оточуючого їх середовища та інших систем певною єдністю. Термін "система" використовується людством з давніх часів і охоплює значний перелік об'єктів різного походження: сонячна система, система числення, виробнича система тощо.        Залежно від походження та характеру системи бувають матеріальні та абстрактні. Матеріальні системи, в свою чергу, діляться на системи неорганічної природи (фізичні, геологічні, хімічні та інші) і живі системи (клітини, біологічні види, екологічні системи тощо). Абстрактні системи є продуктом людського мислення. До них відносяться поняття, гіпотези, теорії, логічні та лінгвістичні побудови тощо.        Особливим класом матеріальних живих систем є соціальні системи: соціально-економічна формація, держава, виробничий колектив, сім’я.        За ознакою стану системи, бувають статичні і динамічні. Для статичної системи її стан із зміною часу залишається постійним. Динамічна система змінює свій стан протягом певного часу.        За характером взаємовідношення системи і середовища системи діляться на закриті і відкриті. Закриті (замкнуті) системи характеризуються тим, що до них не надходить і з них не виділяється речовина або інформація, а відбувається лише обмін енергією між системою і середовищем.Відкриті (незамкнуті) системи характеризуються тим, що у них постійно відбувається введення і виведення не тільки енергії чи інформації, але і речовини.        Кожна система має свою структуру. Структура системи - це сукупність елементів і зв'язків між ними.        Великим і складним системам притаманні властивості цілісності та емерджементності.        Цілісність системи означає, що всі її частини сприяють досягненню спільної мети і формуванню найкращих результатів відповідно до певного критерію (сукупності критеріїв) ефективності.        Отже, система повинна розглядатись тільки як щось єдине, ціле.        Емерджементність знаходить прояв у тому, що великі і складні системи мають властивості, не притаманні жодному з формуючих цю систему елементів. 

7. Задум дослідження - Це основна ідея, яка пов'язує воєдино всі структурні елементи методики, визначає порядок проведення дослідження, його етапи.  У задумі дослідження шикуються в логічний порядок:  · Мета, завдання, гіпотеза дослідження;  · Критерії, показники розвитку конкретного явища співвідносяться з конкретними методами дослідження;  · Визначається послідовність застосування цих методів, порядок управління ходом експерименту, порядок реєстрації, накопичення та узагальнення експериментального матеріалу.  Задум дослідження визначає і його етапи. Зазвичай дослідження складається з трьох основних етапів.  Перший етап роботи включає в себе:  - Вибір проблеми і теми;  - Визначення об'єкта і предмета, цілей і завдань;  - Розробку гіпотези дослідження.  Другий етап роботи містить:  - Вибір методів і розробку методики дослідження;  - Перевірку гіпотези;  - Безпосередньо дослідження;  - Формулювання попередніх висновків, їх апробація і уточнення;  - Обгрунтування заключних висновків та практичних рекомендацій.  Третій етап (заключний) будується на основі впровадження отриманих результатів у практику. Робота літературно оформляється.  Логіка кожного дослідження специфічна. Дослідник виходить із характеру проблеми, цілей і завдань роботи, конкретного матеріалу, яким він володіє, рівня оснащеності дослідження і своїх можливостей. Чим характерний кожен етап роботи?  Перший етап складається з вибору області сфери дослідження, причому вибір обумовлений як об'єктивними чинниками (актуальністю, новизною, перспективністю і т. д.), так і суб'єктивними - досвідом дослідника, його науковим і професійним інтересом,здібностями, складом розуму і т. д.  Проблема дослідження приймається як категорія, що означає щось невідоме в науці, яке належить відкрити, довести.  Тема - У ній відбивається проблема в її характерних рисах. Вдала, чітка у смисловому плані формулювання теми уточнює проблему, окреслює рамки дослідження, конкретизує основний задум, створюючи тим самим передумови успіху роботи в цілому.  Об'єкт - це сукупність зв'язків, відносин і властивостей, яка існує об'єктивно в теорії та практиці і служить джерелом необхідної для дослідника інформації.  Предмет дослідження конкретніший і включає тільки ті зв'язки і відносини, які підлягають безпосередньому вивченню в даній роботі, встановлюють межі наукового пошуку. У кожному об'єкті можна виділити декілька предметів дослідження.  З предмета дослідження випливають його мета і завдання.  Мета формулюється коротко і гранично точно, в смисловому плані висловлюючи те основне, що має намір зробити дослідник. Вона конкретизується і розвивається в задачах дослідження.  Перше завдання, як правило, пов'язана з виявленням, уточненням, поглибленням, методологічним обгрунтуванням сутності, природи, структури досліджуваного об'єкта.  Друга - з аналізом реального стану предмета дослідження, динаміки, внутрішніх протиріч розвитку.  Третя - із здібностями перетворення, моделювання, дослідно-експериментальної перевірки.  Четверта - з виявленням шляхів і засобів підвищення ефективності вдосконалення досліджуваного явища, процесу, тобто з практичними аспектами роботи, з проблемою управління досліджуваним об'єктом. 

8-9. Цільове призначення наукового видання характеризується сукупністю його функціональних властивостей. Одна з найважливіших функцій наукового видання-закріплення результатів наукового пізнання. Поки результати наукової роботи не оформлені документально, вона не визнається завершеною. Основним засобом для фіксування результатів наукового дослідження є науковий звіт. Існує практика завершувати наукові дослідження поданням для опублікування наукових монографій чи статей для збірників наукових праць або журналів.  Наукове книговидання - це не тільки засіб закріплення результатів наукових досліджень, а й найважливіший спосіб передачі їх від покоління до покоління, поширення в часі та просторі. Наука має потребу в постійному обміні інформацією, у процесі якого її творець і споживач міняються ролями. Цей принцип, який обов'язково має на увазі участь двох і більше сторін, взаємодія учасників, найбільш повно реалізується в системі наукових комунікацій.  Наукова книга є ефективним способом взаємного інформування та спілкування вчених. Науково-комунікаційні процеси в сучасній науці мають глобальний масштаб. Розвиток науки обумовлює зміст і обсяг наукової інформації, що включається в інформаційно-комунікативний процес, що сприяє розширенню і поглибленню науково-пізнавальної діяльності та нового зростання науки в цілому. Добре організована і постійно проводиться робота з розповсюдження інформації необхідна для вирішення ряду завдань: 1) залучення уваги і збудження інтересу до ходу та результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; 2) доведення результатів досліджень і розробок до зацікавлених науковців і фахівців, 3 ) реклами результатів та стимулювання їх реалізації та впровадження; 4) апробації результатів; 5) закріплення пріоритету. У результаті все це може служити забезпечення рентабельності і прибутковості виконуваних досліджень і дослідно-конструкторських розробок.  Наукова книга здавна виконує функцію закріплення пріоритету у науці. Причому якщо в минулому вона не могла це робити досить оперативно, то в даний час по оперативності її редакційно-видавничої підготовки та випуску порівнюється з журналом, що досягається завдяки застосуванню нових інформаційних технологій. До функцій наукової книги слід віднести також апробацію і практичну реалізацію результатів наукових досліджень. У процесі свого розвитку людське суспільство, пристосовуючись до об'єктивних умов, змушене знаходити шляхи зміни самих умов. Звідси виникають наукові проблеми і випливають мети наукових досліджень. Конкретну реалізацію результати науки, знаходять у матеріальному виробництві, що проявляється у все більш широкому використанні нових інформаційних технологій і зростання його наукоємності.  Наукова книга адресується насамперед діячам науки, які є не тільки споживачами інформації, але й самі виступають у ролі її генераторів. Особливість читацького сприйняття змісту наукової книги полягає в тому, що як читач вчений не обмежується простимрозумінням тексту, а стає активним співучасником творчого процесу, слідуючи за автором. Він аналізує зміст наукової книги, оцінюючи його, співвідносить зі своєю позицією і щось знаходить безперечним, новим і значущим, щось сприймає, що, можливо, відкидає. Це робить читання наукової книги дуже важливим інформаційно-творчим елементом наукової роботи вченого-читача, що є членом наукової спільноти і учасником наукової комунікації. Це можна вважати загальним, принциповим положенням. Разом з тим диференціація і інтеграція в науці веде і до зростання числа читацьких груп наукової книги, і їх різноманітності. Потрібно відзначити, що в науковому суспільстві існують ще й статусні відмінності, що може впливати на інформаційний обмін і, отже, на читацьке становище його членів. Так, можна виділити крупних вчених, що володіють широкою популярністю і авторитетом, і вчених, які вступають в науку і роблять в ній перші кроки. Хоча і ті і інші професійно займаються наукою, коло читання у них, мабуть, буде різним. Свою читацьку аудиторію складають фахівці, які використовують наукові результати вирішення прикладних завдань у різних сферах суспільно-практичної діяльності-техніки, виробництва, культури, політики, економіки і т.д. 

11. Отож, за характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:

Монографія — один з найбільш авторитетних жанрів наукових творів. Вона являє собою науковий твір, що повно й усебічно досліджує та відображає наукову проблему, завдання, питання, предмет як деяке цілісне, системне утворення. У монографії фіксуються науково-інформаційні передумови наукового дослідження, його хід і результати. Її жанр дає змогу реалізувати й систематизовано подати всі відомі сучасній науці форми наукового знання;

Автореферат дисертації — наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня;

Препринт — наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу в світ видання, в якому вони мають бути вміщені;

Тези доповідей і матеріали наукової конференції — неперіодичний збірник підсумків конференції, доповідей, результатів і рішень;

Збірник наукових праць — збірник матеріалів досліджень, виконаних у наукових установах, навчальних закладах і наукових товариствах.

За складом основного тексту:

моновидання (в основі — один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації);

тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду);

матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду);

збірник наукових праць.

12. Монографія - це наукова праця, яка містить повне або поглиблене дослідження однієї проблеми чи теми, що належить одному або декільком авторам. Є два види монографій: наукові і практичні.

Наукова монографія - це науково-дослідницька праця, предметом якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів наукового, дисертаційного дослідження.

Наукову монографію характеризує єдність змісту і вона свідчить про науковий внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова праця. За цих умов вона заміняє дисертаційну роботу. Обсяг індивідуальної монографії здобувача наукового ступеня доктора наук, яка зараховується як дисертація, має становити не менше 10 авторських аркушів у галузі технічних і природничих наук і не менше 15 авторських аркушів у галузі гуманітарних і суспільних наук.

13. Тези доповіді - це опубліковані на початку наукової конференції (з´їзду, симпозіуму) матеріали попереднього характеру, що містять виклад основних аспектів наукової доповіді.

Обсяг тез може бути в межах 2-3 сторінки машинописного тексту через 1,5-2 інтервали.

Алгоритм тези можна подати так:

теза - обґрунтування - доказ - аргумент - результат - перспектива.

Тези доповіді, будь-якої наукової публікації оформляють згідно до вимог:

-   у правому верхньому куті розміщують прізвище автора та його ініціали та доповнюють відомостями про нього;

-   назва тез доповіді коротко відображає головну ідею, думку, положення (2-5 слів);

-   послідовність викладу змісту може бути наступна: актуальність, проблеми; стан розробки проблеми в науці і практиці; основна ідея, положення, висновки дослідження; основні результати та їх практичне значення. В тезах зазвичай не використовують цитати, цифровий матеріал.

Формулювання кожної тези починається з нового рядка, кожна теза має самостійну думку, висловлену в одному або кількох реченнях.

14. Переглядаючи сторінки сучасної друкованої продукції, на жаль, нерідко доводиться констатувати її недосконалість. В одних виданнях не викристалізувана тематична структура, в інших - бракує гармонії тематичних та ілюстративних компонентів, певного макетувального плану. Головною причиною цих прорахунків та інших суттєвих помилок є відсутність або недостатньо досконала концепція друкованого продукту. Цим і обумовлюється актуальність роботи.

В сучасній теорії видавничої справи та журналістикознавстві термін «видавнича концепція» не фіксується. Визначення терміну «концепція» можна знайти тільки у фаховій довідковій літературі [1-2; 4; 6]. Незважаючи на недостатню дослідженість терміна, ним все ж уже послуговуються відомі сучасні журналістикознавці та видавці.

Т. Крайнікова пропонує таке визначення видавничої концепції: «видавнича концепція - це множина поглядів на видання, що його організовує, дисциплінує, створює певний змістово-художній «образ», робить його успішним та ефективним на ринку [3].

Концепція видання визначає структуру видання, його інформаційне наповнення та естетичний вигляд. Створити концепцію - означає спроектувати майбутнє видання. Завдання редактора, що проектує книгу, знайти і обґрунтувати її параметри як за типологічними ознаками, так і за оформленням - художнім, технічним, форматом, обкладинкою.