1. За спільною заявою подружжя, яке не має дітей;

2. За заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

• визнаний безвісно відсутнім;

• визнаний недієздатним;

• засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Суд розкриває шлюб у таких випадках :

1. за спільною заявою подружжя, яке має дітей. До заяви має бути поданий письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти і як у їх утриманні та вихованні братиме участь той із батьків, хто буде проживати окремо;

2. за позовом одного з подружжя. Не може бути поданий позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини.

Основні поняття та терміни: сім’я, шлюб, заручини, шлюбний договір, РАЦС.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Що таке сім’я? Назвіть основи створення сім’ї.

2. Чи створює спільне проживання чоловіка та жінки сім’ю?

3. Які умови і порядок укладення шлюбу передбачено діючим законодавством?

4. Що може бути перешкодою для укладення шлюбу?

5. Що таке заручини? Чи створюють заручини обов’язок вступити до шлюбу?

6. Що таке шлюбний договір? Які відносини ним регулюються?

7. Назвіть підстави для припинення шлюбу.

Тести для самоконтролю знань

1. Права та обов’язки подружжя виникають:

а) в результаті офіційної реєстрації шлюбу;

б) внаслідок релігійного обряду укладення шлюбу;

в) внаслідок спільного проживання та ведення домашнього господарства.

2. Чи створює сім’ю спільне проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу?

а) так;

б) ні;

в) в окремих, визначених законом випадках.

3. Заручини:

а) створюють обов’язок вступити до шлюбу;

б) не створюють обов’язок вступити до шлюбу;

в) не створюють обов’язок вступити до шлюбу, проте покладають на сторони певні обов’язки матеріального характеру.

4. Шлюбний вік для жінок:

а) 16 років;

б) 17 років;

в) 18 років.

5. Шлюбний вік для чоловіків:

а)17 років;

б) 18 років;

в) 21 рік.

6. Шлюб реєструється:

а) державним органом РАЦС за місцем проживання нареченої (нареченого);

б) державним органом РАЦС за місцем проживання однієї з осіб, що одружуються, батьків;

в) в будь-якому державному органі РАЦС за вибором осіб, які вступають до шлюбу.

7. Шлюб може бути розірвано за заявою одного із подружжя або обох :

а) судом;

б) державним органом РАЦС;

в) судом, а у визначених законом випадках, державним органом РАЦС.

8. За заявою одного із подружжя суд розривається, якщо другий із подружжя:

а) визнаний недієздатним або безвісно відсутнім;

б) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки;

в) визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, а також засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

9. Право на шлюбний договір мають особи, які:

а) подали заяву про реєстрацію шлюбу, подружжя;

б) подали заяву про реєстрацію шлюбу;

в) подружжя.

10. В яких випадках не може бути поданий позов про розірвання шлюбу?

а) протягом вагітності дружини;

б) протягом одного року після народження дитини;

в) протягом вагітності дружини і протягом року після народження дитини.

Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства

1. Чоловік Котенко Ірини засуджений до позбавлення волі строком на 5 років. Вона має намір з ним розучитися і з цією метою подала заяву до державного органу РАЦС. Співробітники РАЦСу порекомендували її з цим питанням звернутися до суду.

2. Між Шведовою Тетяною та Івановим Миколою , які мали намір вступити до шлюбу, було укладено шлюбний контракт, за яким все майно Шведової переходить у спільну сумісну власність. Шлюб не було зареєстровано. А вже через місяць спільного проживання Іванов припинив з нею сімейні відносини, задовольнившись реєстрацією в столиці та подав заяву до суду про поділ майна.

3. В шлюбному договорі Черненко Іван відмовився від усіх прав на майно на користь дружини. Шлюбно-сімейні відносини не склалися . Іван подав заяву до суду про розірвання шлюбу та розподіл сумісно нажитого майна.

Теми рефератів

1. Шлюбний договір.

2. Шлюб і умови його укладання.

3. Підстави для припинення шлюбу або визнання його недійсним.

Основна література

• Сімейний Кодекс України . Розділ I. Розділ II. Глава 3-5.

• Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2007, с. 127– 135.

Основи сімейного права

Тема: « Права та обов’язки батьків і дітей.»

План

1. Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей.

2. Майнові права та обов’язки батьків і дітей.

1. Взаємні прав та обов’язки матері, батька та дитини ґрунтуються на походженні дитини від них. Цей юридичний факт засвідчується органом РАЦС і фіксується у свідоцтві про народження дитини.

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті немайнові та майнові.

До особистих немайнових прав і обов’язків належать:

1. обов’язок батьків забрати дитину з полового будинку або іншого закладу охорони здоров’я;

2. обов’язок батьків невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦСу;

3. право і обов’язок батьків визначити ім’я, по батькові та прізвище дитини. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла 7 років. Уразі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла 7 років. У разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла 14 років, змінюється за її згодою;

4. право і обов’язок батьків визначити місце проживання дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою;

5. право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб, які її незаконно утримують. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено , що це суперечить її інтересам;

6. право і обов’язок батьків на представництво від імені дитини;

7. право і обов’язок батьків на особисте виховання та розвиток дитини;

8. право батьків на захист дитини, у тому числі і звернення до суду;

9. обов’язок батьків піклуватися про здоров’я дитини;

10. обов’язок батьків забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

11. обов’язок батьків поважати дитину;

12. право батьків та дітей не безперешкодне спілкування;

13. право дитини на захист своїх прав та інтересів;

14. обов’язок дитини (повнолітніх дочки та сина) піклуватися про батьків.

Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

2.Майнові права та обов’язки батьків і дітей пов’язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють батьки. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за своїми боргами: батьки не відповідають за зобов’язання своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язання батьків. Неповнолітні діти вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, крім нерухомих речей та транспортних засобів.

Права і обов’язки батьків і дітей з матеріального утримання є взаємними. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, повнолітніх дітей, що навчаються (до 23 років) та непрацездатних повнолітніх дітей, що потребують матеріальної допомоги. З іншого боку, повнолітні діти зобов’язані утримувати своїх непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги.

Як правило, обов’язки з матеріального утримання виконуються добровільно. У разі ухилення від цього обов’язку і з батьків, і з дітей у судовому порядку можуть стягуватися аліменти.

При визначенні розміру аліментів суд враховує:

1. стан здоров’я та матеріальний стан дитини;

2. стан здоров’я та матеріальний стан платника аліментів;

3. наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4. інші суттєві обставини.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподаткований мінімум заробітної плати. Аліменти підлягають виплаті щомісяця. Крім того, батьки зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину (у разі хвороби, каліцтва, з метою розвитку здібностей дитини і тому інше).

Батьки можуть бути звільнені від сплати аліментів, якщо доход дитини набагато перевищує їхні доходи і цілком забезпечує всі потреби дитини. Виплата аліментів може бути припинена за договором про передачу дитині права власності на нерухоме майно.

Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, якщо вони непрацездатні та потребують матеріальної допомоги. Такий обов’язок не виникає, якщо батьки були позбавлені батьківських прав і не відновлені в батьківських правах.

Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.

Ст.164 СК України передбачає позбавлення батьківських прав, а не батьківства, яке випливає з кровного споріднення, а тому ні відібрати, ні позбавити його неможливо.

Позбавлення батьківських прав – це захід юридичної відповідальності стосовно батьків, що не виконують своїх обов’язків щодо виховання неповнолітніх дітей.

Підстави для позбавлення батьківських прав подані в СК України вичерпно, хоча і з використанням таких понять, як «жорстко», «ухиляються», і які належить оцінити суду. Тому жодні інші обставини, наприклад, ухилення матері чи батька від утримання дитини, не можуть привести до позбавлення батьківських прав.

Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:

1. не забрали дитину з полового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляти щодо неї батьківського піклування;

2. ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

3. жорстко поводяться з дитиною;

4. є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5. вдаються до будь – яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6. засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Оскільки батьківські права тривають до повноліття дитини, то позбавлення батьківських прав після його настання закон не допускає.

Позбавлення батьківських прав здійснюється тільки в судовому порядку і можливе лише в цивільному процесі. Ініціатором справи про позбавлення батьківських прав може бути один з батьків, опікун (піклувальник) дитини, органи опіки і піклування, навчальний заклад, прокурор, сама дитина, якщо вона досягла 14 років.

Позбавлення батьківських прав – одне із суттєвих обмежень особистих прав громадян і тому така справа розглядається судом винятково за участю прокурора, а також представника органу опіки і піклування. Якщо батьківських прав позбавляються обидва батьки, дитина передається на піклування органу опіки і піклування. Як свідчить статистика батьківських прав позбавляються здебільшого матерів, головним чином тих, які народили дитину не у шлюбі і які зловживають алкоголем.

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, що ґрунтується на факті споріднення з дитиною, у тому числі – права вимагати від неї в майбутньому матеріальної допомоги. Разом з тим, позбавлення батьківських прав не означає звільнення від обов’язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

Згідно ст.169 СК України допускається поновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дитини і якщо дитина не усиновлена. Поновлення в батьківських правах здійснюється в судовому порядку за позовом особи, позбавленої батьківських прав.

Основні поняття та терміни: особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей, майнові права та обов’язки батьків і дітей, позбавлення батьківських прав.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Які права батьків та дітей відносяться до особистих немайнових?

2. Які обов’язки батьків та дітей відносяться до особистих немайнових?

3. Назвіть підстави і порядок позбавлення батьківських прав.

4. До якого віку батьки зобов’язані утримувати своїх дітей?

5. Які обставини враховуються судом при визначенні розміру аліментів?

6. В яких випадках батьки, які сплачують аліменти, зобов’язані брати участь в додаткових затратах по утриманню дитини?

7. Чи зобов’язані дорослі діти сплачувати аліменти на користь своїх батьків, якщо останні неналежним чином виконували свої обов’язки по відношенню до них?

Тести для самоконтролю знань

1. Батьки зобов’язані утримувати дітей до:

а) 16 років;

б) 18 років;

в) 18 років, а якщо діти навчаються – до 23 років.

2. З позовом до суду з вимогою позбавити батьків батьківських прав, дитина має право по досягненні:

а) 14 років;

б) 15 років;

в) 16 років.

3. Самостійно визначати місце свого проживання дитина має право з:

а) 14 років;

б)15 років;

в) 16 років.

4. Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин тривають до:

а) досягнення дитиною повноліття;

б) часу одруження дитини;

в) в основному до досягнення дитиною повноліття або часу одруження дитини.

5. Чи звільняє від обов’язку по утриманню дитини факт позбавлення батьківських прав?

а) так;

б) ні;

в) законом не визначено.

Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства

1. Савченко звернулася з позовом до Німченка про визнання батьківства та стягнення аліментів на сина та на її користь , оскільки вона знаходиться у відпустці по догляду за дитиною та потребує матеріальної підтримки. В позові вона вказала , що знаходилася з відповідачем в фактичних шлюбних відносинах.. Рік тому вона народила від нього сина. Після цього Німченко відмовився визнавати своє батьківство , участі у вихованні та утриманні дитини не бере.

2. Громадянка Кондратюк , яка отримує аліменти від свого колишнього чоловіка на утримання 10-річнго сина, інваліда першої групи, подала позов до суду про стягнення з нього 4 тисяч гривень для виготовлення протеза для сина. Відповідач відмовляється сплачувати цю суму, мотивуючи свою відмову тим, що він справно сплачує аліменти.

Теми рефератів

1. Права батьків та дітей на майно.

2. Аліментні обов’язки батьків і дітей та їх виконання.

3. Обов’язок батьків утримувати неповнолітніх дітей та його виконання.

4. Обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.

Основна література

• Сімейний Кодекс України . Розділ III.

• Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2007, с. 138– 141.

Основи сімейного права

Тема: «Усиновлення. Опіка та піклування. Патронат.»

План

1. Усиновлення.

2. Опіка та піклування над дітьми.

3. Патронат над дітьми.

1. Усиновлення – це прийняття усиновителем у свою родину особи на правах сина чи дочки, здійснене на підставі судового рішення.

Усиновленою може бути неповнолітня дитина, а у виняткових – повнолітня особа, що не має матері, батька або позбавлена їхнього піклування.

Усиновителем може бути повнолітня дієздатна особа, старша від усиновленої не менше ніж на 15 років (при усиновленні повнолітньої особи – на 18 років). Не має права бути усиновителем особа, позбавлена батьківських прав, що зловживає спиртними напоями чи наркотичними речовинами, не має постійного місця проживання і постійного доходу.

Громадяни України, що бажають усиновити дитину, беруться на облік відповідними державними органами, органами місцевого самоврядування, а іноземні громадяни – Центром усиновлення дітей. Категорично заборонена посередницька і комерційна діяльність з усиновлення дітей.

Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки , інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.

Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають брати та сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні.

За наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

Якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають право знати про нове місце її проживання.

Вимоги до усиновлення:

1. письмова, нотаріально засвідчена згода батьків дитини (вона не потрібна, якщо батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, визнані недієздатними, позбавлені батьківських прав, не проживають з дитиною більш ніж шість місяців і не піклуються про неї);

2. згода дитини (вона не потрібна, якщо за віком чи станом здоров’я дитина не усвідомлює факту усиновлення або якщо дитина проживає в родині усиновителів вважається їх своїми батьками);

3. письмова, нотаріально засвідчена згода чоловіка або дружини усиновителя;

4. письмова згода опікуна чи піклувальника дитини, а за відсутності такої згоди – згода органу опіки і піклування;

5. письмова згода установи охорони здоров’я або навчального закладу (якщо дитина там перебуває);

6. заява про усиновлення дитини, подана в суд.

За наявності кількох осіб , які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

1. в сім’ї якого виховується дитина;

2. який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;

3. який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;

4. який є родичем дитини;

5. подружжя.

Рішення про усиновлення дитини приймає суд. Усиновитель має право приховати факт усиновлення від усиновленої дитини і вимагати нерозголошення цієї інформації. Таємниця усиновлення охороняється законом.

Рішенням суду усиновлення може бути визнано недійсним, якщо воно було здійснено з порушенням встановлених законом вимог чи було фіктивним.

Рішенням суду усиновлення може бути скасоване, якщо: воно суперечить інтересам дитини; дитина страждає невиліковною хворобою, про яку усиновитель не знав під час усиновлення; між усиновителем і усиновленим склалися стосунки, що роблять неможливим спільне проживання.

2.Опіка і піклування – це правові форми захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх осіб, які залишилися без батьківського піклування.

Для виховання неповнолітніх дітей, що залишилися з різних причин без батьківського піклування, для захисту їхніх прав і законних інтересів встановлюються опіка та піклування.

Встановлення опіки і піклування здійснюється органами опіки і піклування і, в окремих випадках, судом.

Опіка встановлюється над дітьми у віці до 14 років, піклування – над неповнолітніми у віці від 14 до 18 років.

Опікуном (піклувальником) може бути тільки повнолітня дієздатна особа, переважно з близьких підопічному осіб. Опікун (піклувальник) має право і зобов’язаний виховувати підопічних, піклуватися про них, захищати їхні права й інтереси. Обов’язки з опіки і піклування виконуються безоплатно.

Опікун, будучи законним представником підопічного, здійснює угоди від його імені та в його інтересах.

Піклувальник дає згоду на здійснення підопічним угод, які той та законом не має права здійснити самостійно.

Невиконання обов’язків опікуном (піклувальником), зловживання правами, залишення підопічних дітей без нагляду і турботи тягне юридичну відповідальність, аж до кримінальної.

Опіка припиняється:

1) після досягнення підопічним 14 років. У цьому разі опіка автоматично перетворюється на піклування;

2) у разі повернення підопічного на виховання батькам, на підставі рішення органу опіки і піклування;

3) у разі смерті підопічного;

4) у разі смерті опікуна.

Піклування припиняється:

1) після досягнення підопічним 18 років;

2) у разі повернення підопічного на виховання батькам, на підставі рішення органу опіки і піклування;

3) у разі реєстрації шлюбу з підопічною особою;

4) у разі смерті підопічного;

5) у разі смерті піклувальника.

3. Патронат – це виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім’ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.

Патронатні відносини встановлюються договором між органом опіки і піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей договір вимагає згоди дитини, якщо вона досягла віку, коли може її висловити. Термін дії договору – до досягнення дитиною повноліття.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається угодою між ним і органом опіки і піклування.

Обов’язки патронатного вихователя:

1. забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням;

2. створити умови для навчання, фізичного і духовного розвитку дитини;

3. захищати дитину, її права й інтереси як опікун чи піклувальних, без соціальних на те повноважень.

Договір про патронат може бути припинений:

1) у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла 14 років;

2) у разі невиконання вихователем своїх обов’язків;

3) якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором;

4) з інших підстав.

Основні поняття та терміни: усиновлення, опіка, піклування, патронат.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Що таке усиновлення? Хто може бути усиновителем? Хто не може бути усиновителем?

2. Які вимоги законодавець установлює для усиновлення?

3. Хто має переважне право при усиновленні?

4. Що таке опіка? Над ким встановлюється опіка?

5. Назвіть підстави для припинення опіки.

5. Що таке піклування? Над ким встановлюється піклування?

6. Назвіть підстави для припинення піклування.

7. Що таке патронат? До якого віку дитина може перебувати під патронатом?

8 Які обов’язки патронатного вихователя?

Тести для самоконтролю знань

1. Чи може бути усиновлена повнолітня особа?

а) так;

б) ні;

в) так, у виняткових випадках.

2. Усиновитель повинен бути старшим від усиновленої дитини:

а) не менш як на 10 років;

б) не менш як на 15 років;

в) не менш як на 20 років.

3. Дитина, покинута в пологовому будинку, може бути усиновлена:

а) після досягнення нею двомісячного віку;

б) після досягнення нею шестимісячного віку;

в) після досягнення нею віку 1 року.

4. Чи потрібна згода дитини на усиновлення?

а) так;

б) ні;

в) так, за винятком випадків, коли дитина за віком не усвідомлює факту усиновлення або вважає усиновителів своїми батьками і проживає в їх родині.

5. Кому надається перевага при усиновленні – одинокій особі чи подружжю?

а) одинокій особі;

б) подружжю;

в) мають рівні права.

6.Рішення про усиновлення приймає:

а) суд;

б) органи опіки і піклування;

в) суд, а у визначених законом випадках, органи опіки і піклування.

7. Опіка встановлюється над дітьми у віці :

а) до 14 років;

б) до 15 років;

в) до 16 років.

8. Піклування встановлюється над дітьми у віці:

а) від 14 до 16 років;

б) від 15 до 18 років;

в) від 14 до 18 років.

9. Чи припиняється піклування у разі реєстрації шлюбу з підопічною особою?

а) так;

б) ні;

в) так, за винятком випадків, коли проти цього заперечує піклувальник.

10. Патронатний вихователь виконує свої обов’язки:

а)безоплатно;

б) за визначену плату;

в) законом не визначено.

Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства

1.Після весілля виявилося, що зять Павленків вживає наркотики. Він привчив і дочку до цього. В сім’ї є дитина трьох років. Батька засудили до позбавлення волі за розповсюдження наркотиків, а матір відправили на примусове лікування. Дитину віддали в чужу сім’ю. Бабуся хотіла б взяти опіку над онукою.

2. Сім’я Марченків, в якій виховується двоє малолітніх дітей, взяла опіку над племінником, мати якого померла. Через чотири місяці хлопець перестав відвідувати школу. Класний керівник вияснила, що опікуни примушують його разом з ними працювати на ринку, пояснюючи це тим, що в сім’ї не вистачає грошей на життя.

Теми рефератів

1. Порядок усиновлення в України.

2. Патронат над дітьми.

3. Обов’язки опікуна і піклувальника.

Основна література

• Сімейний Кодекс України . Розділ IY.

• Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2007, с. 141– 144.

Основи земельного права України.

Тема: Основи земельного права України»

План

1. Загальна характеристика земельного права. Види земель в Україні.

2. Форми та суб’єкти права власності на землю. Способи набуття та припинення права власності на землю.

3. Користування землею: поняття, суб’єкти, види.

4. Права і обов’язки власників земельних ділянок і землекористувачів.

5. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

1. Земельне право – галузь права України, що регулює відносини з володіння, користування і розпорядження землею. Основний нормативний акт у цій галузі – Земельний кодекс України.

До земель України належать всі землі в межах її території, в тому числі острови і землі , зайняті водними об’єктами. За основним цільовим призначенням землі України поділяються на такі категорії:

1. землі сільськогосподарського призначення ( рілля, косовиці, пасовища, полезахисні лісосмуги);

2. землі жилої і громадської забудови ( земельні ділянки в межах в межах населених пунктів, що використовуються для розміщення житлових будинків і громадських споруд);

3. землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення ( ділянки землі, що мають статус території або об’єкта природно – заповідного фонду);

4. землі оздоровчого призначення (землі, які мають природні лікувальні властивості, що використовуються для профілактики захворювань і лікування людей);

5. землі рекреаційного призначення (землі, що використовуються для організації відпочинку, туризму і проведення спортивних заходів);

6. землі історико – культурного призначення (історико – культурні заповідники, меморіальні цвинтарі, городища, кургани, архітектурні ансамблі та комплекси та ін.);

7. землі лісового фонду (землі, покриті лісовою рослинністю, а також нелісові землі, що використовуються для потреб лісового господарства);

8. землі водного фонду (землі, зайняті водоймами, гідротехнічними спорудженнями, а також прибережні смуги вздовж водоймищ і водних шляхів);

9. землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони й іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Зміна цільового призначення земель здійснюється органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування. Якщо земля перебуває в приватній власності, то зміна цільового призначення здійснюється з ініціативи власника.

2. Конституція України і Земельний кодекс України встановлюють, що земля в Україні може бути в приватній, комунальній і державній власності.

Обۥєктом права власності на землю є земельна ділянка – частина земної поверхні з встановленими межами і певним місцем розташування.

Субۥєктами права власності на землю є:

1. громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності. Громадяни України можуть придбати ділянки землі сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення. Іноземні громадяни і особи без громадянства можуть набути право власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення. Земельний кодекс містить перелік земель комунальної і державної власності, що не можуть передаватися в приватну власність (землі загального користування населених пунктів, землі природно – заповідного фонду, транспорту, оборони та ін.);

2. територіальні громади, що реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. У комунальній власності перебувають всі землі в межах населених пунктів, а також земельні ділянки, на них розташовані об’єкти комунальної власності;

3. держава, що реалізує це право через відповідні органи державної влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації), - на землі державної власності. У державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної і приватної власності.

Іноземні держави можуть придбати у власність земельні ділянки для розміщення будинків і споруд дипломатичних представництв.

Земельна ділянка може перебувати в загальній власності з визначенням частки кожного з учасників (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників (спільна сумісна власність).

Власники земельних ділянок мають право:

1. продавати чи іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

2. самостійно господарювати на землі;

3. власності на посіви і насадження, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

4. використовувати наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, лісові насадження, водні об’єкти;

5. на відшкодування збитків, передбачених законом;

6. споруджувати житлові будинки, виробничі й інші будівлі та споруди.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

1. забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

2. дотримуватись вимог законодавства про охорону навколишнього середовища;

3. вчасно сплачувати земельний податок;

4. не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів;

5. підвищувати родючість грунту і зберігати інші корисні властивості землі;

6. дотримувати правил добросусідства і обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів і охоронних зон ( земельний сервітут – право обмеженого користування земельною ділянкою, наприклад, для прокладки комунікацій);

7. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

3. Землекористування – використання землі у визначеному законом порядку. Право землекористування є похідним від права власності на землю. Землекористувач користується ділянкою в обсязі і межах, наданих йому власником. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення земельної ділянки може стати основою для припинення його права користуватися нею.

Види землекористування:

1. постійне землекористування. Воно представляє собою право володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває в державній або комунальній власності. Субۥєктами такого права можуть бути тільки державні і комунальні підприємства, установи та організації;

2. орендне землекористування. Оренда землі – це засноване на договорі , тимчасове платне користування земельною ділянкою, необхідною господарю для здійснення підприємницької та іншої діяльності;

3. концесійне землекористування. Цей вид землекористування представляє собою засноване на договорі , термінове платне володіння і користування земельною ділянкою з метою створення , поліпшення та (або) експлуатації об’єкта концесії. Концесію вправі надати тільки орган державної влади або орган місцевого самоврядування, у власності якого перебуває земля. Концесіонером виступає суб’єкт підприємницької діяльності. Обовۥязкова умова концесії – здійснення інвестицій концесіонером з метою задоволення суспільних потреб. Наприклад, у концесію можуть бути дані будівництво і експлуатація автобану, аеропорту, системи водопостачання і т.д.

3. Юридичний зміст користування земельними ділянками складають права й обов’язки землекористувачів.

Землекористувач має право:

1. самостійно господарювати на землі;

2. власності на посіви і насадження сільськогосподарських культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

3. на відшкодування збитків у випадках , передбачених законом;

4. використовувати наявні на земельній ділянці загальнодоступні корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти;

5. споруджувати житлові будинки , виробничі та інші будівлі і споруди;

Землекористувач зобов’язаний:

1. використовувати землю за цільовим призначенням;

2. дотримуватись вимог законодавства про охорону навколишнього середовища;

3. вчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

4. не порушувати права власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів;

5. підвищувати родючість грунтів і зберігати інші корисні властивості землі;

6. надавати в органи державної влади й органи місцевого самоврядування відомості про стан і використання землі та інших природних ресурсів;

7. дотримуватись правил добросусідства та обмежень , пов’язаних з установленням земельних сервітутів та охоронних зон;

8. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та орошувальних систем.

Таким чином , права й обов’язки землекористувача багато в чому подібні до прав власника земельної ділянки. В той же час таке важливе правомоччя власника як право розпорядження землею в нього відсутнє.

3. Земельний кодекс України встановлює три види юридичних

наслідків порушення земельного законодавства:

1. недійсність угод щодо земельних ділянок , укладених з порушенням встановленого законом порядку. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки , не засвідчений нотаріусом , за рішенням суду визнається недійсним;

2. цивільна, адміністративна чи кримінальна відповідальність за:

- укладання угод з порушенням земельного законодавства;

- самовільне зайняття земельних ділянок;

- псування і забруднення земель;

- розміщення, проектування, будівництво, введення в дію

об’єктів, що негативно впливають на стан земель;

- використання земель не за цільовим призначенням;

- порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель;

- знищення межових знаків, а також інші порушення;

3) повернення самовільно зайнятих земельних ділянок. Самовільно заняті ділянки землі підлягають поверненню власником землі або землекористувачем без відшкодування витрат , понесених порушником. Крім того, на рахунок порушника відноситься приведення земельної ділянки в придатний для користування стан.

Основні поняття та терміни: земельне право, постійне землекористування, орендне землекористування, концесійне землекористування, земельний сервітут.

Питання для самоперевірки знань

1. Які відносини регулюються нормами земельного права?

2. На які категорії поділяються землі за цільовим призначенням?

3. Яким органом здійснюється зміна цільового призначення землі?

4. Хто є ініціатором зміни цільового призначення землі, що перебуває в приватній власності?

5. В якій формі може існувати право власності на землю?

6. Назвіть суб’єктів права власності на землю.

7. Які права надає закон власникам земельних ділянок?

8. Що входить в поняття «землекористування»?

9. Назвіть види землекористування.

10. Які права має землекористувач?

11. Які обов’язки закон покладає на землекористувача?

12. Які види юридичних наслідків закон встановлює за порушення земельного законодавства?

Теми рефератів:

1. Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства.

Основна література:

• Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р.

• С.В.Ківалов, П.П.Музиченко, Н.М.Крестовська, А.Ф.Крижанівський. Основи правознавства України. Х.: «Одіссей», 2004, с. 314-322.

• С. Б.Гавриш, В.Л.Сутковий, Т.М.Філіпенко. Правознавство. Підручник для 10 класу загальноосв. навч. закладів. –К.: «Генеза», 2010.

Основи фінансового права України

Тема: Основи фінансового права України»

План

1.Загальна характеристика фінансового права.

2. Бюджетна система України.

3. Система оподаткування. Платники податків, їхні права та обов’язки . Види податків та зборів.

4. Відповідальність за порушення податкового законодавства.

1. Фінансове право – це галузь права, що регулює суспільні відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання державних фінансових коштів.

Фінансове право регулює виключно відносини, що виникають у фінансовій діяльності держави: складання, затвердження, виконання бюджету, збір платежів і податків, державне фінансування і кредитування, регулювання фінансової і валютної систем. Грошові відносини між фізичними і юридичними особами, наприклад, стосунки в галузі банківської діяльності , регулюються іншими галузями права.

Фінансова система України включає:

1. загальнодержавний централізований фонд ( державний бюджет України). За рахунок цих коштів фінансуються Збройні сили, правоохоронні органи, освіта, охорона здоровۥя, культура, соціальний захист населення, охорона природи та інші загально соціальні справи;

2. централізовані фонди для окремих територій ( місцеві бюджети);

3. позабюджетні фонди ( Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування);

4. децентралізовані фонди ( фінанси галузей народного господарства, підприємств різних форм власності, установ і організацій);

5. різні форми кредиту ( банківського і державного);

6. страхування ( наприклад, державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності).

2. Важливою складовою частиною фінансової системи України є бюджетна система. Бюджет – це розпис доходів і витрат держави чи іншого власника бюджету на певний період ( на один календарний рік). Бюджетна система України складається з державного бюджету і місцевих бюджетів, до яких належать:

1) бюджет Автономної республіки Крим:

2) обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах;

3) бюджети місцевого самоврядування ( бюджети територіальних громад, селищ, міст і їхніх об’єднань).

Державний і місцевий бюджети можуть складатися з загального і спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає:

1. всі доходи бюджету, крім призначених для зарахування у спеціальний фонд. До доходів бюджету належать податкові надходження , доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, надходження від штрафів та фінансових санкцій;

2. всі витрати бюджету за рахунок надходжень у загальний фонд бюджету. Бюджетні кошти витрачаються на виконання функцій держави, завдань місцевого самоврядування;

3. фінансування загального фонду бюджету. Цей розділ загального фонду бюджету визначає джерела покриття дефіциту бюджету, а також витрати фінансів, що утворилися внаслідок перевищення доходів над його витратами.

Спеціальний фонд бюджету включає:

1. бюджетні призначення на витрати за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

2. гранти або подарунки , отримані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

3. різницю між доходами і витратами спеціального фонду бюджету.

Передача коштів між загальним і спеціальним фондом бюджету дозволяється тільки через зміну в Законі про Державний бюджет України або шляхом ухвалення рішення відповідної ради.

Бюджетний процес – це діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування щодо складання , розгляду, затвердження, виконання бюджету і затвердження звіту про його виконання. Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетний процес має такі стадії:

1. складання проектів бюджетів. Проект Державного бюджету складає КМУ. Він має бути поданий до ВРУ не пізніше 15 вересня року, що передує плановому. ВРУ розглядає проект закону в двох читаннях і приймає Закон про Державний бюджет до 1 грудня року, що передує плановому. Після прийняття ВРУ Закону про Державний бюджет Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації і виконавчі органи сільських, селищних, міських рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети;

2. розгляд і прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети.

3. виконання бюджету. Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів України. Виконання місцевих бюджетів забезпечують місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад чи міські, селищні або сільські голови ( якщо виконавчі органи в місцевій раді не створені). У разі потреби на цій стадії вносяться зміни до нормативно-правових актів про бюджети;

4. підготовка і розгляд звіту про виконання бюджету та ухвалення рішення щодо цього. Кабінет Міністрів подає у Верховну Раду звіт про виконання Державного бюджету України, а Верховна Рада приймає рішення щодо звіту. Контроль за виконанням Державного бюджету покладено на Верховну Раду. Зокрема , Рахункова палата від імені ВРУ здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України. Місцеві виконавчі органи звітують про виконання місцевих бюджетів перед відповідними радами.

3. Для здійснення функцій держави і утримання державного апарату необхідні фінансові кошти. Доходи держави значною мірою складаються з податкових надходжень у бюджет.

Податок – це встановлений державою обов’язковий платіж, що вноситься до бюджету держави в розмірах і в строки, визначені законом.

Платниками податків є фізичні та юридичні особи. Сплата податків , встановлених законом, є конституційним обов’язком кожної людини.

В Україні існують такі види податків:

1. за дією у просторі розрізняють загальнодержавні та місцеві податки;

2. за методом стягнення податкових коштів розрізняють прямі та непрямі податки. Прямі податки стягуються безпосередньо з доходів або майна фізичних або юридичних осіб. Непрямі податки вносять у бюджет виробники товарів і послуг, зараховуючи суму податку до ціни товару чи послуги (ПДВ);

3. за суб’єктом сплати податку розрізняють податки, що сплачуються фізичними особами ( податок з доходів фізичних осіб), податки, що сплачуються юридичними особами (податок на прибуток), податки, що сплачуються і фізичними , і юридичними особами ( податок з власників транспортних засобів);

4. за об’єктом оподаткування розрізняють податки на майно

( розраховуються за принципом: чим вище доходи, тим вище ставка) і пропорційні ( мають однакову ставку для платників податків незалежно від розмірів оподатковуваного майна чи доходів).

Найважливішим із податків з фізичних осіб - податок з доходів фізичних осіб.

Платниками цього податку виступають:

1. резиденти – фізичні особи ( громадяни України, фізичні особи без громадянства, громадяни іноземних держав), які мають постійне місце проживання в Україні і отримують доходи з джерелом їх надходження з території України, так і іноземні доходи;

2. нерезиденти - фізичні особи, які не мають місця проживання в Україні і отримують доходи з джерелом їх надходження з території України.

До складу оподатковуваного доходу не включаються: усі види соціальної допомоги і пенсій, державні пенсії і стипендії, аліменти та деякі інші доходи.

Ряд категорій платників податку має право на податкові соціальні пільги.

Ставка податку складає 15% від об’єкта оподаткування, але, крім того, може становити інший розмір в залежності від виду об’єкта оподаткування.

3. За порушення податкового законодавства передбачається адміністративна, фінансова та кримінальна відповідальність.

Адміністративна відповідальність передбачається за:

• ухилення від подання декларації про доходи;

• порушення законодавства з фінансових питань;

• ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України платників обов’язкових страхових внесків та порушення порядку обчислення і сплати внесків на соціальне страхування.

Адміністративна відповідальність виражається у накладені адміністративного штрафу у вигляді штрафу. Штраф може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня виявлення правопорушення, а за тривалого правопорушення - через два місяці з дня його виявлення.

Фінансова відповідальність передбачається Законом України «про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» і виражається у накладені на порушника відповідними уповноваженими органами штрафних санкції та стягнення пені.

Штрафна санкція – це плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання ( без урахування пені і штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами.

Пеня – це плата у вигляді відсотків , нарахованих на суму податкового боргу ( без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання .

Коли неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби платнику податків завдано збитків, податкові органи притягуються до цивільно-правової відповідальності. Збитки відшкодовуються за рахунок коштів Державного бюджету. Спори розв’язуються у судовому порядку.

Стаття 212 Кримінального кодексу України суб’єктами злочину визначає:

1. службову особу підприємства, установи, організації незалежно від форми власності;

2. особу, яка займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи;

3. будь-яку іншу особу, яка зобов’язана сплачувати податки, збори, інші обов’язкові платежі.

Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені ч.1, 2 цієї статті , звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної сплатила податки, збори, а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою.

Основні поняття та терміни: бюджет, бюджетний процес, податок, резиденти, нерезиденти, штраф, пеня.

Питання для самоперевірки знань

1. Які суспільні відносини регулюються нормами фінансового права?

2. Що представляє собою фінансова система України?

3. Що включає загальний фонд бюджету?

4. Що включає спеціальний фонд бюджету?

5. Назвіть види податків, які існують в Україні.

6. В чому особливість відповідальності за порушення податкового законодавства?

Теми рефератів:

1. Податковий злочин за кримінальним законодавством.

2. Податок з доходів фізичних осіб.

3. Фінансова відповідальність за порушення податкового законодавства.

Основна література:

• Бюджетний кодекс України.

• Податковий кодекс України.

• Закон України « Про податок з доходів фізичних осіб».

• С.В.Ківалов, П.П.Музиченко, Н.М.Крестовська, А.Ф.Крижанівський. Основи правознавства України. Х.: «Одіссей», 2004, с. 288-297.

• С. Б.Гавриш, В.Л.Сутковий, Т.М.Філіпенко. Правознавство. Підручник для 10 класу загальноосв. навч. закладів. –К.: «Генеза», 2010.

Основи трудового права України.

Тема : «Загальні засади трудового права. Порядок прийняття на роботу.»

План

1. Поняття і система трудового права України. Трудові правовідносини.

2. Колективний договір.

3. Порядок прийняття на роботу.

4. Поняття і види переведень на іншу роботу.

5. Загальні підстави для припинення трудових правовідносин.

1. Одне з невід’ємних прав громадян незалежної демократичної держави є право на працю. Згідно зі ст..43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Громадяни України реалізують конституційне право на працю за допомогою норм трудового права, які конкретизовані в Кодексі законів про працю, Законах України «Про зайнятість населення», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про колективні договори і угоди», «Про відпустки», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців» та інших нормативно-правових актів.

Усі правові норми, закріплені в цих нормативних актах, створюють єдину за предметом правового регулювання систему правових актів, яка має назву трудового права.

Трудове право – це галузь права, сукупність правових норм, що регулюють трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини, незалежно від форми власності, господарювання чи галузевої підпорядкованості підприємств, установ, організацій.

Трудові відносини займають центральне місце в системі відносин і становлять предмет трудового права. Будучи врегульованими нормами трудового права , вони набувають форми правових відносин.

Трудові правовідносини – це врегульовані нормами трудового права, а також колективним договором трудові відносини, що виникають в процесі праці між працівником та власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ним органом.

Трудові правовідносини мають наступну структуру:

1)суб’єкти. Ними є , з одного боку, працівник, з іншого – роботодавець. Трудова дієздатність виникає з 16 років.

2) об’єкти. Об’єктом трудових правовідносин є трудова діяльність і її результати ( матеріальні і духовні цінності).

3) зміст. Зміст трудових правовідносин складають права і обов’язки працівника та права і обов’язки роботодавця.

Працівник зобов’язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором , і підкорятися встановленим правилам внутрішнього трудового розпорядку. Працівник має право на здорові та безпечні умови праці, право на своєчасну і повну оплату його праці.

Роботодавець зобов’язаний забезпечити умови для трудової діяльності працівника ( надати інструменти, матеріали ), забезпечити безпеку праці. У той же час він має право вимагати виконання трудової функції працівником відповідно до трудового договору.

Основною підставою виникнення трудових прав та обов’язків є трудовий договір.

2. Особливістю трудового права є те, що в ньому одним із джерел правових норм, поряд із законами і підзаконними актами , виступає колективний договір.

Колективний договір - це угода між профспілковим органом ( або представниками трудового колективу) , що містить правові норми з питань оплати праці, інших соціальних і трудових прав працівників.

Колективний договір – це локальний правовий акт, що діє в межах організації, де він прийнятий, протягом встановленого строку. Колективні договори підлягають повідомній реєстрації органами виконавчої влади.

Колективний договір укладається на підставі чинного законодавства. Тому не припускається укладання угод, що погіршують становище працівника у порівнянні з діючим законодавством.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання працівників і роботодавця з регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин.

Зміст колективного договору включає:

зміни в організації виробництва і праці;

заходи для забезпечення продуктивної зайнятості;

нормування й оплату праці ( розміри заробітної плати й інших виплат);

встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

форми участі трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку ( якщо це передбачено статутом організації );

режим роботи;

умови й охорону праці;

забезпечення житлово-побутового , культурного, медичного обслуговування, організацію оздоровлення та відпочинку працівників і низку інших заходів.

Колективний договір є обов’язковим як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням колективного здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно в строки, передбачені колективним договором, сторони, що його підписали, звітують про його виконання.

У разі реорганізації підприємства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін.

У разі зміни власника чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, але не більше одного року.

У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.

3. Прийом на роботу є результат укладання трудового договору. Як правило трудовий договір укладається в письмовій формі, що є додатковою гарантією захисту прав працівника і роботодавця в разі виникнення трудового спору. Прийом на роботу оформляється наказом по підприємству, установі, організації.

Для укладення трудового договору працівник зобов’язаний подати такі документи:

1. заяву про прийняття на роботу ( для укладення трудового договору в письмовій формі подання заяви не потрібно);

2. паспорт або інший документ, що засвідчує особу;

3. трудову книжку ( якщо вона є);

4. військовий білет чи приписне свідоцтво ( для військовозобов’язаних);

Окрім цього власник або уповноважений ним орган може запросити працівника надати інші документи, подання яких передбачене законодавством, а саме:

1. документ про освіту ( спеціальність, кваліфікацію), якщо виконання роботи потребує певної кваліфікації або освіти;

2. характеристику і документи про обрання на посаду, яка заміщується за конкурсом;

3. направлення на роботу ( для молодих спеціалістів);

4. довідку про стан здоров’я ( для осіб, які не досягли 18-річного віку чи осіб, які приймаються на роботу із шкідливими умовами праці);

5. довідку про звільнення ( для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі);

6. характеристику, якщо робота пов’язана з виконанням функцій матеріально відповідальної особи, розпорядженням грошовими або іншими цінностями.

Під час укладення трудового договору забороняється вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомостей про їхню партійну і національну належність, походження, реєстрацію та документи, надання яких не передбачено чинним законодавством.

При прийомі на роботу може бути встановлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, що доручається строком від одного до трьох місяців ( за узгодженням із профспілковим органом – шести місяців). Якщо термін іспиту минув, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким , що витримав іспит. Якщо ж протягом іспитового строку встановлена невідповідність працівника роботі, роботодавець має право розірвати з ним трудовий договір.

Основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п’ять днів. Трудові книжки осіб, які працюють за сумісництвом, ведуться тільки за основним місцем роботи. Працівникам, що влаштовуються на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Трудові права та обов’язки у сторін трудових правовідносин виникають з того моменту, коли працівник вперше приступив до виконання своїх трудових обов’язків.

4. Переведення на іншу роботу – це зміна трудової функції працівника ( зміна місця роботи, кваліфікації і т.д.). Здійснюється як з ініціативи працівника, так і з ініціативи роботодавця ( але обов’язково – за згодою працівника).

Розрізняють постійні і тимчасові переведення на іншу роботу.

До постійних переведень на іншу роботу відносять:

1. переведення у рамках того ж підприємства, установи чи організації, у того ж власника для виконання роботи з іншої спеціальності, кваліфікації, на іншій посаді;

2. переведення на роботу на інше підприємство, в іншу установу чи організацію, до іншого власника;

3. переведення з підприємством, установою, організацією на роботу в іншу місцевість.

До тимчасових переведень на іншу роботу відносять:

1. переведення на іншу роботу в рамках того ж підприємства, установи, організації для запобігання, усунення чи ліквідації наслідків стихійного лиха, виробничої аварії, епідемії, епізоотії ( терміном до одного місяця);

2. переведення на іншу роботу у випадку простою (терміном до одного місяця);

3. переведення на більш легку роботу за станом здоров’я працівника.

Не вважається переведенням на іншу роботу переміщення на інше робоче місце в рамках того ж підприємства, установи, організації, тому що при цьому трудова функція працівника залишається незмінною.

5. Загальними підставами для припинення трудових правовідносин відповідно до ст..36 Кодексу законів про працю України (КЗпП) є:

1. угода сторін;

2. закінчення терміну трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично продовжуються , і жодна зі сторін не наполягає на їхньому припиненні;

3. призов або вступ працівника на військову чи альтернативну (невійськову) службу);

4. розірвання трудового договору з ініціативи працівника, власника чи уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового комітету;

5. переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію;

6. відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством (установою), а також відмова від продовження роботи в зв’язку зі зміною істотних умов праці;

7. набуття законної сили вироком суду, яким працівник засуджений до позбавлення волі чи іншого покарання , що виключає можливість продовження даної роботи;

8. підстави, передбачені контрактом.

Основні поняття та терміни: трудове право, трудові правовідносини, суб’єкти трудових правовідносин, об’єкти трудових правовідносин, зміст трудових правовідносин, колективний договір, трудова книжка, випробування при прийомі на роботу, переведення на іншу роботу.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Які відносини регулюються трудовим правом?

2. Що становить зміст трудових правовідносин?

3. Назвіть суб’єктів трудових правовідносин. З якого віку настає трудова дієздатність?

4. Які питання регулюються колективним договором? Які умови його укладення?

5. Які документи необхідно надати при укладенні трудового договору?

6. З якою метою і на який термін встановлюється випробування при прийомі на роботу?

7. Що таке трудова книжка? Які відомості до неї заносяться?

8. Що таке переведення на іншу роботу? Назвіть види переведень.

9. Назвіть загальні підстави для припинення трудових правовідносин.

Тести для самоконтролю знань

1. Трудова дієздатність виникає з:

а) 14 років;

б) 16 років;

в) 18 років.

2. З якого моменту виникають трудові права та обов’язки?

а) коли власник та працівник досягли згоди з істотних умов договору;

б) коли прийом на роботу оформлено наказом;

в) коли працівник вперше приступив до виконання трудових обов’язків.

3. Що вказується в трудовій книжці працівника при його звільненні?

а) коротка характеристика працівника;

б) сімейний стан працівника та його коротка характеристика;

в) дата та причина звільнення.

4. Випробувальний термін при прийомі на роботу:

а) до 1 місяця;

б) до 3 місяців;

в) від одного до 3 місяців, а в окремих випадках , за згодою профспілкового комітету, до 6 місяців.

5. Що зобов’язана зробити адміністрація підприємства , якщо виникла необхідність перевести працівника на іншу постійну роботу?

а) повідомити про це працівника;

б) одержати згоду працівника на переведення;

в) видати наказ про переведення без узгодження з працівником.

6. У разі простою працівники можуть бути переведені з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві строком:

а) на 1 місяць;

б) на 3 місяці;

в) на 6 місяців.

7. Трудова книжка на працівника, який вперше оформляється на роботу, повинна бути оформлена:

а) протягом трьох робочих днів;

б) протягом п’яти робочих днів;

в) протягом місяця.

8. Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається:

а) лише за його згодою;

б) без його згоди;

в) у випадку виробничої необхідності.

9. Колективний договір реєструється:

а) місцевими органами самоврядування;

б) місцевими органами виконавчої влади;

в) на підприємстві.

10. Чи має право власник при оформленні прийому на роботу вимагати дані про національну приналежність?

а) так;

б) ні;

в) можливе лише у визначених законом випадках.

Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства

1. Технічним працівникам вищого навчального закладу повідомили, що цього року у зв’язку з матеріальними труднощами їхня відпустка буде скорочена на чотири дні ( з 28 до 24 календарних днів). Колективний договір на підприємстві не укладено.

2. Власник одного з державних підприємств при обговоренні проекту колективного договору, заперечував статті, які надавали право представникам трудового колективу брати участь в розподілу прибутку підприємства. Власник аргументував своє заперечення тим, що таке право Статутом підприємства не передбачене. Представник профкому наполягав, щоб така стаття була внесена до колективного договору.

3. Водій АТП Демидов у зв’язку з ремонтом його автомобіля був переведений на іншу роботу як вантажник терміном на три місяці. За відмову від переведення на цю роботу Демидов був звільнений за прогул.

4. Студент 4-го курсу вузу денної форми навчання у вільний від навчання час вирішив влаштуватися на роботу в торгівельну організацію. У відділі кадрів відмовилися оформляти на нього трудову книжку, аргументуючи своє рішення тим , що робота студента денної форми навчання є сумісництвом.

5. Приватна фірма подала до місцевої газети об’яву такого змісту: «Запрошуємо на роботу секретаря - референта, вродливу жінку української національності віком до 23 років,незаміжню,яка не має на утриманні неповнолітніх дітей, з інтелігентними манерами, аполітичну, яка вільно володіє англійською мовою та комп’ютерною технікою».

Теми рефератів

1. Порядок переведення на іншу роботу.

2. Законодавство про зайнятість.

3. Право громадян на працевлаштування. Державна служба зайнятості, її права і обов’язки.

4. Право на працю та проблема безробіття в Україні. Правовий статус безробітного.

Основна література

• Кодекс законів про працю України. Глава I, II.

• Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2007, с. 145– 156.

Основи трудового права

Тема : « Робочий час.»

План

1. Поняття робочого часу. Нормальна тривалість робочого часу, скорочена та неповна.

2. Надурочні роботи, ненормований робочий день, робота в нічну зміну.

1. Робочий час – це встановлений чинним законодавством та прийнятий на його підставі угодою сторін відрізок календарного часу, протягом якого працівники згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинні виконувати за трудовим договором свої трудові обов’язки.

Порядок із загальним поняттям робочого часу в чинному законодавстві здійснюється його розмежування на окремі види, а саме:

1. нормальний робочий час;

2. скорочений робочий час;

3. неповний робочий час;

4. ненормований робочий час;

5. надурочний робочий час;

6. нічний робочий час.

З них три види робочого часу: нормальна тривалість, скорочена та неповна є основними.

Згідно ст.50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень і поширюється вона на всіх працівників незалежно від того, чи працюють вони постійно, тимчасово, сезонно на підприємствах різних форм власності, а також незалежно від режиму робочого часу та виду робочого тижня. Отже, щоденна робота за п’ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, а шестиденного – 7 годин. Підприємства, установи та організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу.

Скорочений робочий час передбачений законодавством для деяких категорій працівників. Ці межі, встановлені законом, носять обов’язковий характер і не можуть бути змінені умовами колективного чи трудового договорів. Скорочення робочого часу не відбивається на розмірі оплати праці – вона є такою ж, як і при нормальній тривалості робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється: для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень; для працівників віком від 15 до 16 років (учнів від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень; для учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, робочий час не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу (24; 36 годин) для осіб відповідного віку; для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці – не більше як 36 годин на тиждень.

Скорочений робочий час встановлюється для професорсько – викладацького складу та вчителів навчальних закладів, медичних працівників та деяких інших категорій працівників, чия праця пов’язана із значним інтелектуальним і нервовим напруженням.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах, установах і організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину – інваліда.

Неповний робочий час встановлюється відповідно до ст.56 КЗпП за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Така угода може бути досягнута при прийнятті на роботу чи в процесі виконання працівником трудових обов’язків. За неповного робочого дня можливе зменшення як тривалості робочого дня, так і кількості днів робочого тижня. Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановити неповний робочий час на прохання вагітної жінки, жінки, що має дитину до 14 років, дитину – інваліда або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку. При неповному робочому часі оплата праці проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Мінімальна або максимальна тривалість неповного робочого часу чинним законодавством не визначена. Тому норма робочого часу і період роботи протягом доби чи тижня визначаються тільки за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. При цьому тривалість робочого дня, як правило, не може бути меншою 4 годин, а робочого тижня – меншою 20 годин при п’яти і 24 годин при шестиденному тижні.

2. Надурочний робочий час – це робота, яка виконується працівниками понад нормальний робочий день і тиждень. Такі роботи, як правило, заборонені чинним законодавством. Власник або уповноважений ним орган може застосувати їх у виняткових випадках і лише з дозволу профспілкового комітету. Загальна кількість надурочних робіт для кожного працівника не може перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинні вести облік надурочних робіт кожного працівника.

До надурочних робіт заборонено залучати вагітних жінок; жінок, що мають дітей до трьох років; неповнолітніх; осіб, що навчаються в середніх загальноосвітніх школах чи професійно-технічних училищах без відриву від виробництва.

Жінки, які мають дітей у віці від 3 до 14 років або дитину –інваліда можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Інваліди також можуть залучатися до надурочних робіт за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Робота в надурочний час компенсується тільки підвищеною оплатою, в подвійному розмірі. Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається. Не вважається надурочною робота, яка виконується працівниками у режимі ненормованого або неповного робочого дня, робота за сумісництвом тощо.

Для окремих категорій працівників за характером праці допускається відхилення від обумовленого режиму робочого часу, тому такий робочий час називається ненормованим робочим часом.

Ненормований робочий час – це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу ( ця робота не вважається надурочною).

Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях , незалежно від форм власності, може застосовуватись для керівників, спеціалістів і робітників у таких випадках:

• коли праця не піддається точному обліку в часі;

• коли робочий час за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості ( сільське господарство);

• коли робочий час розподіляється на розсуд працівника.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві режим робочого часу. У зв’язку з цим власник або уповноважений ним орган не має права систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів.

Список професій і посад , на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається колективним договором.

Нічним робочим часом вважається час з 22 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи ( зміни) скорочується на одну годину. Проте це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках , коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема на безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при 6-денному робочому тижні з одним вихідним днем.

Трудовим законодавством забороняється залучення до роботи в нічний час:

1. вагітних жінок;

2. жінок, які мають дітей до трьох років;

3. неповнолітніх працівників;

4. інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Основні поняття та терміни: робочий час, нормальна тривалість робочого часу, скорочена тривалість робочого часу, неповний робочий час, ненормований робочий час, робота в нічну зміну.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Що таке робочий час? Які види робочого часу встановлені діючим законодавством?

2. Яка нормальна тривалість робочого часу в Україні?

3. Яким категоріям працівників встановлюється скорочена тривалість робочого часу?

4. В чому особливість встановлення неповного робочого часу?

5. В яких випадках встановлюється ненормований робочий час? Як компенсується робота в режимі неповного робочого часу?

6. Який робочий час визначається як нічний?

Тести для самоконтролю знань

1. Нормальна тривалість робочого тижня в Україні:

а) 36 годин;

б) 40 годин;

в) 41 година.

2. Скорочена тривалість робочого часу для працівників у віці від 16 до 18 років:

а) 24 години;

б) 36 годин;

в) 38 годин.

3.Чим компенсується ненормований робочий час?

а) премією;

б) підвищеною зарплатою;

в) додатковою відпусткою.

4. Нічним вважається час:

а) з 21 години вечора до 5 години ранку;

б) з 22 години вечора до 6 години ранку;

в) з 22 години вечора до 7 години ранкую

5. Робота в надурочний час компенсується:

а) відгулом;

б) додатковою відпусткою;

в) оплачується в подвійному розмірі.

Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства

1. За розпорядженням адміністрації у зв’язку з необхідністю ліквідації аварії в енергозабезпеченні підприємства проводилися позаурочні роботи. За цю роботу працівникам було заплачено за тарифною ставкою робітників відповідного розряду. Вважаючи , що виплати були зроблені невірно, робітники звернулися із заявою до комісії з трудових спорів.

2. На фабриці головних уборів наприкінці робочої зміни вийшло з ладу декілька станків , в зв’язку з чим бригада слюсарів працювала надурочно. Учень ПТУ відмовився від цієї роботи , оскільки в цей день у нього були заняття. Наказом керівника підприємства його було позбавлено премії за результатами роботи в кварталі.

3. Робітниця Шкода надала адміністрації підприємства довідку про необхідність догляду за тяжкохворим сином, якому 10 років, та попросила надати їй неповний робочий день. В її проханні було відмовлено та запропоновано звільнитися за власним бажанням.

Теми рефератів

1. Робочий час і значення його правового регулювання.

2. Надурочні роботи і порядок залучення до них.

3. Режим і облік робочого часу і порядок його встановлення.

4. Ненормований робочий день. Гнучкий робочий час.

Основна література

• Кодекс законів про працю України. Глава IY.

• Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2007, с. 161– 164.

Основи трудового права

Тема : « Час відпочинку.»

План

1. Поняття часу відпочинку та його види.

2. Види відпусток. Порядок надання щорічної відпустки.

1. Велике значення для відновлення здоров’я, фізичних та розумових здібностей працівників має час відпочинку. Право на відпочинок є одним із конституційних прав працівника. В ст.45 Конституції України закріплено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Час відпочинку – це час, протягом якого працівники підлягають звільненню від виконання трудових обов’язків і можуть використовувати його на свій розсуд.

Як і робочий час, час відпочинку має кілька видів. Чинним законодавством про працю передбаченні такі види часу відпочинку:

1) перерви в робочому дні. Перерви для відпочинку і харчування надаються через 4 години після початку роботи і тривають не більше 2 годин. Мінімальна межа тривалості перерви в законі не визначена. Тому, як правило, правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності тривалість перерви встановлюється від 30 хвилин до однієї години. Час перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують перерву за своїм розсудом. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. Перерва не включається у робочий час. На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити не можливо, працівнику повинна надаватись інша можливість для харчування протягом робочого дня.

Для деяких категорій працівників нормативними актами встановлені спеціальні додаткові перерви, які надаються через короткий відтинок часу і включаються в робочий час (під час роботи на повітрі в холодну пору року; на вантажно – розвантажувальних роботах; секретарям – машиністкам; жінкам що мають дітей віком до півтора року, для годування дитини). На відміну від загальної перерви для відпочинку і харчування, що не включається в робочий час і тому не оплачується, спеціальні перерви входять у робочий час і підлягають оплаті.

2) щоденний (міжзмінний) відпочинок. Перерви між робочими змінами тривають з моменту закінчення роботи в попередній день і до початку наступного робочого дня. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути не менше подвійної тривалості робочого дня за винятком перерви в роботі. Наприклад, якщо робочий день складає 8 годин, а перерва в роботі – 1 годину, то тривалість щоденного між змінного відпочинку складає: 16 – 1 = 15 годин.

3) щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) надається працівнику після закінчення трудового тижня. При цьому тривалість щотижневого безперервного відпочинку відповідно до ст.70 КЗпП повинна бути не менш як 42 години. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні проводиться за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу з дозволу профспілкового комітету підприємства лише у виняткових випадках (для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або усунення їх наслідків тощо). Перелік підстав для залучення працівників до роботи у вихідні дні визначено чинним законодавством, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Перенесення вихідного дня для всіх працівників підприємства з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається. Це можливо в окремих випадках і лише на підставі прийнятої спеціальної постанови Кабінету Міністрів України, зокрема з метою приєднання вихідного дня до святкового або неробочого дня.

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі в подвійному розмірі.

4) святкові і неробочі дні встановлюються законодавством України.

Святковими днями є:

• 1 січня – Новий рік;

• 7 січня – Різдво Христове;

• 8 березня – Міжнародний жіночий день;

• 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих;

• 9 травня – День Перемоги;

• 28 червня – День Конституції України;

• 24 серпня – День незалежності України.

Неробочими днями є релігійні свята:

• 7 січня – Різдво Христове;

• Один день (неділя) – Пасха (Великдень);

• Один день (неділя) – Трійця.

Різдво Христове одночасно є святковим і неробочим днем. По суті ж і неробочі дні, і святкові дні є тотожними з огляду на те, що у ці дні робота не проводиться.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх невеликих свят з відпрацюванням за ці дні.

У випадках, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

У святкові і неробочі дні допускається лише робота, зупинення якої неможливе з виробничо – технічних умов або викликані необхідністю обслуговування населення (транспорт, зв’язок, лікарні тощо), а також невідкладні ремонтні та вантажно – розвантажувальні роботи.

Робота у святкові дні і неробочі дні оплачується в подвійному розмірі. За бажанням працівника, який працював у зазначені дні, йому може бути наданий інший день відпочинку (відгул). Такий відгул надається лише тим працівникам, робота яких у святковий чи неробочий день не включається до місячної норми робочого часу. Якщо ж вона проводилася у межах місячної норми, то відгул за таку роботу не надається.