§ 5. Війна радянської Росії проти у hp

Боротьба за владу в Україні. Ідею про перетворення Центральної Ради у ЦВК рад України більшовики почали активно поширювати в масах. Ця робота давала свої плоди. Ідею підтримало багато виконкомів рад, особливо в Донбасі. У листопаді нар'одний комісар у справах національностей Й. Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом рад. Від імені керівництва партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харківці, катеринославці та інші — повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Ці слова свідчили також про ставлення центрального уряду до питання про кордони України. Раніше Раднарком не переглядав рішення Тимчасового уряду щодо поширення компетенції Центральної Ради лише на п'ять губерній — у межах колишньої держави гетьмана Б. Хмельницького. Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання («одесити, харківці, катеринославці») свідчила про зміну цієї позиції. Причина зміни очевидна: більшовики користувалися значним впливом саме у східних і південних губерніях. У боротьбі з Центральною Радою без підтримки рад, розташованих у цих губерніях, їм важко було обійтися.

Не усвідомлюючи, мабуть, важливості такого кроку, центральний російський уряд в особі Раднаркому вперше визнав кордони України в межах, оголошених Центральною Радою.

6 грудня об'єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва було розроблено так, що найбільше делегатів було від рад промислових районів і великих міст, які перебували в основному під впливом більшовиків. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної думи. І не дивно: село підтримувало українських есерів.

На противагу більшовикам Центральна Рада готувала вибори до Установчих зборів. Було затверджено виборчий закон, першим пунктом якого проголошувалося: «Установчі збори Української Народної Республіки складаються з членів обраних людністю на основі загального, без різниці статі, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва». Право участі у виборах надавалося усім громадянам, у тому числі військовим і біженцям.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу в Україні, більшовики не забували й про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання у Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 12 грудня сформована начальником Київського військового округу В. Павленком 1-ша сердюцька (гвардійська) дивізія разом з іншими українськими частинами оточила казарми більшовицьких військ, роззброїла їх, посадила в ешелони і відправила в Росію.

Конфлікти між українізованими і більшовизованими підрозділами однієї армії спочатку відбувалися майже без крові. Однак поступово протистояння переростало у справжні бої.

І все-таки Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Підкреслено лояльно поводилася українська адміністрація. У містах України нормально працювали організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Видавалась більшовицька преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.

Ультиматум Раднаркому. Утворений ще влітку 1917 р. Дон-ськой військовий уряд під керівництвом генерала О. Каледіна після жовтневого перевороту заявив, що бере в свої руки всю владу на території Області Війська Донського. Для боротьби з Каледіним Раднарком направив війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Напередодні вирішальних боїв Донськой уряд почав стягувати з усіх фронтів козачі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а Каледін — українські військові частини з Дону в Україну.

Призначений більшовиками новий верховний головнокомандуючий М. Криленко заборонив українським частинам Північного і Західного фронтів пересуватися на територію України і не дозволив об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в єдиний Український фронт. Назрівала відкрита війна між УНР і радянською Росією.

17 грудня Криленко по радіотелеграфу передав у Київ підписану В. Леніним і народним комісаром закордонних справ

Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Телеграма починалася із заяв про визнання Раднар-комом Української Народної Республіки, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою про федеративні взаємовідносини. Суверенність українського народу засвідчувалась у найпереконливіших висловах: «Усе, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою народних комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».

Раднарком не ставив знака рівності між Центральною Радою і проголошеною нею Українською Народною Республікою. Центральна Рада звинувачувалася у тому, що вона відмовляється негайно скликати крайовий з'їзд українських рад і не визнає радянської влади в Україні. «Ця двозначна політика,— заявляв Раднарком,— позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки». Як Центральна Рада могла визнати радянську владу і при цьому не самоліквідуватись, не роз'яснювалося.

Раднарком висував чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради: 1) відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про утворення Українського фронту); 2) не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими йому урядами; 3) пропускати революційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт; 4) припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні.

Голова Генерального секретаріату Г. Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому відразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей.

Утворення радянської «УНР». Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Антонов-Овсієнко стягнув до Харкова великі збройні сили і утворив свій штаб. У ніч на 22 грудня українські війська у місті були роззброєні, а 23 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет, до якого перейшла влада.

Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ (тепер — Запоріжжя). Вона зводилася до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись залізницею, війська Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

У середині грудня робота по скликанню Всеукраїнського з'їзду рад наблизилася до кінця. Результати виявилися невтішними. Замість того щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-мен-шовицький виконком рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (у тому числі лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не обходила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоч з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 17 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перевищувала сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

Як наслідок у Київ з'їхалися понад 2 тис. українських делегатів. Під час з'їзду голова Селянської спілки відверто заявив: «Більшовицьки настроєний крайовий комітет рад робітничих і солдатських депутатів, надаючи перевагу робітникам і солдатам, а до того ще й неукраїнцям, над селянами, хотів сфальсифікувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, з свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді».

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжити роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи І Всеукраїнського з'їзду рад. На ньому були представлені 82 ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд рад працював 24—25 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровчій телеграмі Раднаркому зазначалося: «Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки, Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку... »

Зовсім не випадково у цій телеграмі новоутворений уряд було названо «робітничою і селянською Радою». Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб «переобрати» Центральну Раду на представницькому з'їзді рад. Проблема влади розв'язувалася іншим шляхом: створення паралельної «радянської У HP» і поступовим витісненням військ Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) рад України у складі 41 чоловіка (в тому числі 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Медведева.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з назвою уряду Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду увійшли С Бакинський, Є. Вош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеев (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879 — 1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на півдні України, мати походила э старовинного молдавського шляхетського роду. У 1901 р. Є. Бош вступила в РСДРП і поринула в партійну роботу. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували і відправили у заслання в Іркутську губернію, але їй вдалося втекти.

Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Бош повернулася із-за кордону і приїхала до Києва. Незабаром її обрали в міський комітет РСДРП(б) і раду робітничих депутатів. У середині 1917 р. вона очолила Південно-Західний обласний комітет більшовицької партії. У Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Проголошення незалежності УНР. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони — українські та робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших Народний секретаріат видав декрет, яким скасував заборону на вивіз хліба з України в Росію. Слідом за цим він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату.

Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Військові операції проводилися переважно по лініях залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти противника. Ініціатива в них належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалася. Коли війська Антонова-Овсієн-ка, який очолював наступ, наближалися до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

У цій ситуації керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литов-ську.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 22 (9) січня 1918 р. Текст цього історичного документа було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, В. Винниченка і М. Шаповала. У ніч на 25 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Гру-шевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною-, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням могли об'єднуватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.

Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голу-бович. Новий прем'єр-міністр вважав першочерговим завданням розбудову місцевого апарату влади, якого фактично не існувало.

Наступ радянських військ. Наприкінці січня 1918 р. В. Ан-тонов-Овсієнко об'єднав військові сили, що рухалися до Києва з півночі, Харківщини і Катеринославщини у так звані «армії». Війська під командуванням П. Єгорова, що просувалися на Яготин, складалися з харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців. До них приєднався загін чорноморських матросів. «Армія» Р. Берзіна, що розвивала наступ на Ніжин і Бровари, складалася з московських і петроградських червоногвардійських загонів, солдатів Західного фронту і моряків Балтфлоту. У групу С. Кудинського увійшли брянські і курські червоногвардійські загони. Командуючим трьома «арміями» Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М. Муравйова, людину надзвичайно честолюбну і хворобливо жорстоку.

Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне повстання. Його осередком став завод «Арсенал».

Минулися часи, коли сутички ворогуючих сторін були майже безкровними. Тепер повсюдно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Після п'ятиденних боїв «Арсенал» було взято штурмом. Більшість його захисників відступила підземними переходами. Понад 200 робітників, які прикривали відхід, загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували завод.

Щоб затримати наступ військ Муравйова на ділянці залізниці Гребінка — Крути, С Петлюра надіслав юнкерів військової школи ім. Б. Хмельницького, підрозділ гайдамаків і студентський курінь. Останній був сформований з метою захисту столиці із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира (нині — ім. Т. Шевченка) та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії. Загалом під Крутами зосередилося близько 420 чоловік, які були озброєні рушницями, десятком кулеметів і однією гарматою на залізничній платформі. На Крути наступали підрозділи П. Єго-рова, Р. Берзіна і С. Кудинського чисельністю в 5 600 чоловік. Уже під час бою їм на допомогу підійшли загін петроградських червоногвардіиців і один панцерник.

Бій відбувся 29 січня. Незважаючи на малочисельність, українські підрозділи стійко трималися кілька годин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Один загін студентів і гімназистів помилково визначив місцезнаходження під час бою, відірвався від своїх і потрапив у полон. Розлючений величезними втратами П. Єгоров (під Крутами полягло до 300 червоногвардіиців) наказав їх розстріляти. 27 полонених вивели на задній двір станції і забили. Тим часом ешелон з відступаючими захисниками Крут просувався на південний захід, руйнуючи за собою залізничну колію. Вранці ЗО січня на станції Бобрик їх зустрів головний отаман УНР і відправив у Київ. Своє завдання вони виконали, затримавши на кілька днів наступаючі на столицю радянські війська.

Заволодівши Дарницею, Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Люди ховалися по підвалах, у місті спалахували пожежі, снаряди сіяли смерть. За таких умов Центральна Рада визнала недоцільною подальшу оборону і віддала наказ про евакуацію.

7 лютого радянські війська увійшли в місто. У наказі, текст якого Антонов-Овсієнко пізніше наводив у своїх спогадах, Муравйов вимагав від підлеглих «нещадно знищувати всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Кількість жертв вимірювалася тисячами.

Одночасно війська радянської Росії успішно просувалися й на інших напрямках. У січні червоногвардійські загони витіснили каледінські частини з усієї території Донбасу. Потім вони оволоділи Таганрогом, Ростовом-на-Дону і Новочеркаськом. Усвідомивши безнадійність становища, генерал О. Каледін склав повноваження отамана і застрелився.

Незабаром більшовики підняли збройне повстання в Одесі. Після тривалих боїв червоногвардійські загони взяли гору. Наприкінці січня червоногвардійці встановили радянську владу в Криму, а потім — у Миколаєві, Херсоні і Єлисавет-граді.

Розпуск Установчих зборів. Найпершим завданням уряду, утвореного в Росії після падіння самодержавства, вважалося скликання Установчих зборів, які мали визначити майбутню форму правління. Члени Тимчасового уряду проголошували при вступі на посаду присягу такого змісту:

«Клянуся вжити всіх заходів для скликання у можливо най-коротший строк, на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування Установчих зборів, передати в руки їх всю повноту влади, тимчасово здійснюваної мною разом з іншими членами уряду, і схилитися перед висловленою цими Зборами народною волею щодо способу управління та Основних законів Російської держави».

У червні — вересні 1917 р. працювала Особлива нарада з підготовки закону про вибори. Розроблене нею положення передбачало пропорційну систему виборів, засновану на загальному виборчому праві. Було складено списки виборців і кандидатські списки політичних партій. Термін виборів до Установчих зборів вперше був оголошений тільки у червні. Пізніше Тимчасовий уряд переніс дату виборів майже на два місяці — до 25 листопада.

Небажання Тимчасового уряду якнайшвидше провести вибори і скласти владу перед Установчими зборами було очевидним. Противники уряду найчастіше атакували його саме з цього боку. Найбільш наполегливо вимагали виборів більшовики. Вони першою з політичних партій Росії, ще у 1903 p., включили вимогу скликання Установчих зборів у свою програму.

Однак ця вимога була для партії більшовиків елементом політичної гри. Насправді вона прагнула радянської, а не парламентської республіки, не бажала віддавати владу обраним під час демократичних виборів депутатам Установчих зборів, бо розуміла, що серед них виявиться не так багато більшовиків.

Проте більшовики надто активно підкреслювали, що Тимчасовий уряд зволікає з виборами. Тому після жовтневого перевороту вони вже не могли, побоюючись втратити народну підтримку, змінити свою позицію на протилежну. Доводилося маневрувати.

Свідченням таких маневрів став тимчасовий статус утвореного В. Леніним Раднаркому, офіційна назва якого була: Тимчасовий робітничий і селянський уряд. Формально зберігалося й основне урядове завдання — провести вибори до Установчих зборів і передати їм всю повноту влади. Через два дні після утворення Раднарком підтвердив останню дату виборів, визначену Тимчасовим урядом. Радянські закони були тимчасовими і мали застереження: «аж до скликання Установчих зборів».

В. Ленін змушений був дозволити вибори за затвердженим Тимчасовим урядом демократичним сценарієм.

Вибори в Росії та Україні показали, що програма більшовицької партії користувалася популярністю лише у великих робітничих колективах. У Росії есери та меншовики набрали майже 60 % голосів, більшовики — 24 %, кадети та інші партії — 16 %. В Україні, де вибори проводилися Центральною Радою, 77 % виборців віддали голоси за представників українських есерів та українських соціал-демократів. Більшовики дістали 10 % голосів.

Деякі впливові члени більшовицької фракції в Установчих зборах (Л. Каменев, Г. Зінов'єв, О. Риков та ін. ) поділяли загальнопоширену думку про те, що Установчі збори є завершальним етапом революції, тобто вважали, що вони повинні взяти владу в свої руки і призначити російський уряд. Однак Центральний комітет більшовицької партії наприкінці грудня

1917 р. схвалив тези, складені В. Леніним. У них відкидалася думка про передачу влади партіям меншовиків та есерів, які виграли вибори.

Установчі збори відкрилися у Петрограді опівдні 18 січня

1918 р. і працювали всю ніч. Вранці начальник охорони матрос О. Железняков заявив депутатам, що караул стомився і треба розійтися. Депутати вирішили зібратися у Києві в лютому, Але на той час війська радянської Росії вже захопили столицю України.

III Всеросійський з'їзд рад у січні 1918 р. прийняв протокольну постанову «Про нове позначення існуючої верховної державної влади». З назви більшовицького уряду було знято слово «тимчасовий». Цей маловідомий акт підвів остаточну риску під згаслим в умовах диктатури революційним процесом.

Лідери української революції ніколи не розраховували на те, що повалення самодержавства саме по собі розв'яже українське питання. Імперське мислення було властиве російським монархістам, демократам і соціалістам майже однаковою мірою. Від скликання Всеросійських Установчих зборів Україна не могла чекати нічого втішного. Центральна Рада поклалася у боротьбі за державні права українського народу на власні універсали. Коли ж переговори про автономний статус України з Тимчасовим урядом зайшли в глухий кут, вона стала вбачати розв'язання національної проблеми у скликанні Всеукраїнських Установчих зборів.

ЗО жовтня 1917 р. голова Генерального секретаріату В. Вин-ниченко з посиланнями на І Універсал Центральної Ради заявив про право свого народу вільно і без усяких обмежень виявити волю на Українських Установчих зборах. Після цього Генеральний секретаріат розпочав практичну підготовку до їх скликання. Напередодні виборів до Всеросійських зборів він ухвалив не розпускати виборчих комісій і апаратів. Йшлося про те, щоб використати існуючу організаційну структуру для проведення виборів в Українські збори. III Універсалом Центральної Ради вибори в Українські Установчі збори призначалися на 8 січня 1918 р.

Наступ військ радянської Росії загальмував виборчу кампанію. Врешті-решт було вирішено провести вибори там, де це виявлялося можливим. Вони пройшли у січні—лютому 1918 р. тільки на території, контрольованій Центральною Радою: у 7 з 13 виборчих округів. У них взяла участь половина громадян, внесених у списки під час виборів до Всеросійських Установчих зборів. Був обраний 171 депутат з 301. Переважали депутати від українських есерів і соціал-демократів. Більшовики набрали 18 % голосів. Це — відносний успіх, якщо порівнювати з результатами виборів у Всеросійські Установчі збори. Тим більше, що цього разу вибори не відбулися у східних губерніях, де осередки ленінської партії мали істотно більший вплив, ніж в інших губерніях України. На результатах виборів позначилися прорахунки Центральної Ради у соціально-економічній політиці.

Мирні переговори у Брест-Литовську. Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з'їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир.

Раднарком звернувся до країн Антанти з пропозицією розпочати переговори про мир. Потім він зв'язався через Швецію з державами німецького блоку і заявив, що декрет про мир слід розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир'я і початок мирних переговорів. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники згодилися на переговори. Переговори розпочалися в штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир'я було підписано 15 грудня. Вона істотно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні.

Керівники Центральної Ради зрозуміли, що запізнюються з мирними ініціативами. На фронти були відряджені її представники для ведення переговорів. Генеральний секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що Українська Народна Республіка до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний секретаріат заявляв: угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд У HP.

Незабаром з Брест-Литовська надійшло повідомлення, що Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина чекають представників УНР на мирних переговорах. Напередодні від'їзду делегації М. Грушевський докладно проінструктував її керівника В. Голубовича. Делегація повинна була домогтися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, тобто усіх західних українських земель. У разі відмови Австро-Угорщини піти на це, що було більш ніж ймовірно, делегація мала поставити вимогу створити з усіх українських земель в її кордонах окремий коронний край з найширшою автономією.

У переговорах з делегацією Раднаркому Четверний союз висунув претензії щодо російської території площею понад 150 тис. кв. км вздовж кордону від Балтійського моря до Брест-Литовська. Раднарком негайно змінив склад радянської делегації. На чолі її було поставлено наркома закордонних справ Л. Троцького.

У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії і України. Голубович заявив, що делегація У HP має на переговорах статус самостійної. Троцький змушений був зазначити, що російська делегація, визнаючи право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, не вбачає жодної перешкоди для участі української делегації у мирних переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу граф О. Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору.

Троцький наполіг на тому, щоб зробити у переговорах перерву до кінця січня. Делегації роз'їхалися. Причини перерви були серйозні.

По-перше, серед керівників більшовицької партії стався розкол. Частина, так звані «ліві комуністи», вважали за необхідне оголосити війну закінченою, не укладати грабіжницького миру, а у випадку окупації країни перейти до партизанської війни і чекати світової революції. Ленін займав більш реалістичну позицію. У випадку ультиматуму з боку німців та їхніх союзників він наполягав на негайному підписанні продиктованих умов миру, якими б тяжкими вони не виявилися.

По-друге, болючим для Раднаркому пунктом переговорів була українська проблема. Вимушене визнання самостійності делегації УНР у випадку укладення миру означало для більшовиків втрату України. Затягуючи переговори, Раднарком розраховував захопити Україну. Це дало б можливість замінити делегацію Центральної Ради в Брест-Литовську радянською українською делегацією.

Дійсно, після відновлення переговорів Троцький зробив заяву: у складі російської делегації з'явилися нові члени — представники українського радянського уряду. Він повідомив, що більша частина України вже контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй більшої частини Холмщини і Під-ляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край.

9 лютого (26 січня) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Це був перший мирний договір, укладений в період світової війни. За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзників, щоб не перешкодити підписанню угоди.

Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі і потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що одержати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.

У ніч на 10 лютого делегація Четверного союзу звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред'явила. За рішенням партійного керівництва Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав у Петроград. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, ще важчі за попередні вимоги.

Німецькі війська стали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.

ВИСНОВКИ

Керівники УНР терпимо ставилися до активності більшовицьких організацій і розпропагованих ними збройних сил в Україні, щоб не псувати відносин з Петроградом. Коли вони врешті-решт усвідомили, що подібна позиція лише руйнує підвалини української демократичної держави, то розпочали діяти рішучіше: роззброювати та висилати в Росію збільшовичені військові частини.

Раднарком робив вигляд, що ніскільки не зазіхає на державні права українського народу і заінтересований у зміцненні УНР. Разом з цим він твердив, що проголошена під час жовтневого перевороту радянська влада поширюється на всю Україну. Справа була за малим: утворити український радянський уряд. До цієї мети Раднарком рухався двома шляхами одночасно: займав територію України своїми збройними силами і готував Всеукраїнський з'їзд контрольованих ним рад.

Скликаний у Харкові наприкінці грудня 1917 р. з'їзд рад проголосив радянську владу в Україні і утворив уряд, цілком підпорядкований Раднаркому. Делегати з'їзду представляли інтереси незначної частини населення, оскільки кількість рад в Україні була порівняно невеликою і багато рад контролювалися не більшовиками, а есерами та меншовиками. Ці партії не визнавали Центральної Ради, але не бажали брати участь у грі, влаштованій Раднаркомом.

Проте більшовицький центр домігся свого: створив у Харкові альтернативний київському уряд і від його імені почав за допомогою зброї витісняти гарнізони Центральної Ради з українських міст. При цьому радянська Росія використовувала переважно червоногвардій-ські загони, які були створені після Лютневої революції у великих містах і робітничих селищах.

В умовах, що складалися, лідери української революції зрозуміли, що необхідно публічно відмежуватися від контрольованого більшовиками центрального російського уряду. IV Універсал Центральної Ради проголосив незалежність УНР від Росії. Молода українська держава виступила як самостійна сторона у мирних переговорах у Брест-Литовську. З Німеччиною та її союзниками було укладено перший у світовій війні сепаратний мирний договір.

Запитання і завдання. 1. Проаналізуйте взаємовідносини Раднаркому і Центральної Ради в листопаді — грудні 1917 p., дайте їм оцінку. 2. Коли і в зв'язку з чим Раднарком став розглядати Україну в межах дев'яти, а не п'яти губерній? 3. У чому полягає суть ультиматуму Раднаркому Центральній Раді? 4. Як ви розумієте вислови «війна декретів», «силова боротьба»? 5. Чому, на вашу думку, новоутворений радянський уряд в Україні було названо Народним секретаріатом? Чому більшовики не змінили назви держави — УНР? 6. Проаналізуйте основні положення IV Універсалу. Складіть тези. 7. Підготуйте повідомлення на тему «Чотири Універсали Центральної Ради, їх місце в історії української державності». 8. Що спонукало Центральну Раду піти на мирні переговори в Брест-Лйтовську? Якими були наслідки переговорів? 9. Чому Раднарком не перешкодив виборам у Всеросійські Установчі збори? Які були результати цих виборів для більшовиків? 10. Поясніть поняття «Українська революція». 11. Складіть план теми «Українська революція».