Розділ V західноукраїнські землі у 20—30-х pp.

Перебіг політичних подій в Європі після Першої світової війни виявився вкрай несприятливим для українського народу. Українські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. Відроджена після війни Польща успадкувала їх від обох імперій — Російської та Австро-Угорської. Регіон з центром у Львові почали називати Західною Україною. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії — Хо-тинщину і Придунайський край. До Чехо-Словаччини відійшла Закарпатська Україна.

§ 29. Західна Україна у складі Польщі

Денаціоналізація українського населення. Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Майже половину її території становили так звані «східні креси» — західноукраїнські і західнобілоруські землі. Близько третини населення країни були представниками національних меншин. Найчисленнішими були українці.

За переписом 1931 р., на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн. чоловік. Серед них було 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків, 1,1 млн. представників інших національностей — євреїв, білорусів, німців та ін.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини з Лемківщиною, які раніше перебували під скіпетром Габсбургів, належали переважно до греко-католицької церкви. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що входили раніше у Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували головним чином православ'я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були досить слабкі. Польські чиновники і політичні діячі ретельно слідкували, щоб роз'єднаність зберігалася. Наприклад, Варшава не бажала зносити штучні перепони між Східною Галичиною та Волинню — так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією.

Рівень освіченості і національної самосвідомості у жителів Холмщини, Західної Волині і особливо Полісся був низький. Давалася взнаки послідовна антиукраїнська політика чиновників Російської імперії впродовж століть. Під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстровано близько 700 тис. чоловік, які не назвали своєю мовою українську. Мову, якою розмовляли, вони називали «тутейшою», «місцевою», «хлопською». «Панською» мовою для них була польська або російська.

Міжнародне співтовариство анексію Східної Галичини тривалий час не визнавало. Нарешті у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визнала приналежність цієї території Польщі. Польська влада дедалі активніше почала проводити політику національно-культурної асиміляції українців.

Прийнята у березні 1921 р. польська конституція обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин пуб-лічноправового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Однак замість прийняття відповідних державних законів розпочався широкий наступ на права національних меншин.

У польського населення Західної України найбільш популярними були ендеки — партія націонал-демократів на чолі з Р. Дмовським, С. Грабським та ін. Ендеки твердили, що Західна Україна — складова частина Польщі, а українці — «руська гілка великого польського дерева». Бажаючи національно-культурної асиміляції українців, вони проштовхнули у 1924 р. закон, що забороняв вживання української мови в урядових установах. Недалекоглядна політика надзвичайно впливових в парламентсько-урядових колах ендеків посилювала напруженість у міжнаціональних відносинах і розхитувала підвалини відродженої Польщі.

Найбільше міжнаціональні відносини загострювала колонізаційна політика, спрямована на утворення в Західній Україні своєрідної «п'ятої колони» — так званих осадників. Після радянсько-польської війни уряд почав «осаджувати» на українських землях демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. До 1939 р. у сільській місцевості оселилося близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100 тис. Сільським поселенцям надавали кращі землі, що обурювало селян, які страждали від малоземелля. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду і СІЛА виїхало близько 200 тис. чоловік.

Слабкість польської державності внаслідок міжнаціональної ворожнечі панівні кола прагнули компенсувати зміцненням авторитаризму. Після державного перевороту у травні 1926 р. до влади повернувся Ю. Пілсудський, і тенденція до обмеження парламентської демократії стала особливо помітною. Ще більше вона посилилася після приходу до влади нацистів у сусідній Німеччині. Стиснута з обох сторін могутніми тоталітарними державами, Польща мала всі підстави побоюватися за майбутнє. За конституцією 1935 p., маршал Ю. Пілсудський дістав майже диктаторські повноваження, а законодавчі права сейму були

істотно урізані. Однак у цьому самому році маршал помер, і фактична влада зосередилася у вищого генералітету, пов'язаного із впливовими політичними структурами.

Економічне становище. Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвинутою країною. Та економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо вражаючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі — нафтоозокеритна і лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 p., більшість найманих робітників працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному польському або іноземному капіталу. Позиції українців були сильні тільки в кооперації.

У 1929 р. Польща потрапила під руйнівний вплив світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників й до кризи не досягнула рівня передвоєнного часу. Криза спричинила дальше падіння рівня життя. Становище робітників ще більш ускладнилося внаслідок безробіття. Воно набуло на початку 30-х pp. катастрофічних розмірів.

На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками.

Політична боротьба. Польща не була тоталітарною державою, хоча в тогочасній радянській пресі її інакше, як фашистською, не називали. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак діяльність комуністів явно виходила за рамки конституції і була нелегальною. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями.

Після визнання Антантою анексії Східної Галичини юридичне становище українських земель австро-угорської і російської спадщини у складі Польщі зрівнялося. Під тиском Комінтерну КПЗУ змушена була увійти до Компартії Польщі. Незважаючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х pp.), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20 — 30-х pp., коли Польща переживала економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівництво КПЗУ утворило більш широку й аморфну організацію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм протести селянських мас проти податкового гноблення, яке в умовах кризи ставало нестерпним. Селяни підпалювали садиби поміщиків і осадників-колоністів, руйнували лінії зв'язку, нападали на поліцейські пости. У Львівському, Станіславському, Тернопільському і Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Секретар ЦК Компартії Польщі Є. Ленський не без задоволення зазначив, що у цих виступах «уперше за кілька років виявилися елементи громадянської війни».

Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у че-рвні-липні 1932 р. У ньому взяли участь понад ЗО тис. селян Ліського, Сокальського, Турківського і Добромильського повітів. Армія і поліція жорстоко розправилися з повстанцями. Подібні розправи уряд називав пацифікацією (умиротворенням). Вони набули міжнародного розголосу і викликали протести у Лізі Націй.

У другій половині 30-х pp. вплив КПЗУ зменшився. Польським властям, які у 1934 р. створили концтабір у Березі Кар-тузькій, головним чином для комуністів, несподівано «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було заарештовано і загинуло у сталінських концтаборах. У 1938 р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі і в її складі — КПЗУ.

Серед більш ніж десятка українських партій найвпливові-шим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Це політичне угруповання утворилося у 1925 р. у результаті об'єднання Трудової партії та ряду невеликих партій і груп. УНДО було спадкоємцем провідної української партії початку XX ст.— національно-демократичної. Його лідери — С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. прагнули дотримуватися поміркованої позиції. Проте вкрай шовіністична політика урядових кіл, екстремістські гасла комуністів та українських націоналістів змушували їх діяти більш наступально.

У липні 1925 р. УНДО прийняло політичну програму, в якій чітко висловилося за єднання українців у боротьбі з асиміляційною політикою держави. У цьому документі вказувалося: «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладатиме до вдержання і розбудови одноцілого національного фронту».

Західноукраїнська громадськість щиро вітала успіхи у розвитку національної культури в УСРР, досягнуті під час українізації. Не визнаючи ні комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у громадсько-політичному житті, УНДО припускало можливість возз'єднання у майбутньому західноукраїнських земель з радянською Україною.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі, від якої найбільше страждали українці. Керівництво УНДО в цій ситуації вирішило обрати нову тактику щодо властей — а саме вимогу територіальної автономії для Західної України. Репресії у радянській Україні зробили неактуальним гасло возз'єднання. Ідея автономії в Польській державі розглядалася як основа для нормалізації польсько-українських відносин.

В умовах зростаючої загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли для компромісу з національного питання. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. У вересні 1935 р. в Польщі відбулися чергові парламентські вибори, і від УНДО було обрано 13 депутатів і 4 сенатори. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого було обрано віце-маршалком (заступником голови) сейму. Українські парламентарії підтримали внесені урядом закони щодо зміцнення національної безпеки. У відповідь польський уряд звільнив більшість українських в'язнів у Березі Картузькій і підготував закон про амністію політичних в'язнів. Українські кооперативи «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші, існування яких ставало сумнівним через руйнівну економічну політику уряду, несподівано отримали урядові кредити.

Від нормалізації відносин вигравали обидві сторони, але доброї волі національних лідерів для успіху справи було недостатньо. Місцеві чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними інтересами та уподобаннями. Під гаслом «зміцнення польськості на кресах» вони поводилися на українських землях як завойовники. Підтримувані місцевим польським населенням, особливо колоністами-осадниками, місцеві власті чинили насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині озброєні польські загони «Кракус» руйнували православні храми і змушували українців переходити у католицтво. Із 389 православних храмів, що існували на Волині до світової війни, зберігся тільки 51.

Становище греко-католицької церкви було кращим тому, що її права захищалися особливою угодою між Польщею і Ватиканом, укладеною в 1925 р. Однак греко-католицьких священиків карали за вживання української мови (аж до ув'язнення).

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав український націоналізм. Оформлення цієї політичної течії почалося з утворення групою старшин українського війська у 1920 р. Української військової організації (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив командир українських січових стрільців Є. Коновалець.

Підпільна діяльність УВО полягала в саботажі, підкладанні бомб, експропріації грошей або майна державних установ і політичних убивствах. Першим терористичним актом був невдалий замах на життя Ю. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського у листопаді 1921 р.

Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишалися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла у січні—лютому 1929 р. у Відні, коли в Західній Україні починалося піднесення соціальної боротьби. Разом з УВО її утворили студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подебради, Чехо-Словаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.

Між Першою і Другою світовими війнами Європа стала ареною боротьби демократичних і тоталітарних сил. Перевага у цьому двобої була явно на боці тоталітаризму. Континент ставав червоно-коричневим. За відмінності праворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції, а також у східноєвропейських країнах спільним було те, що вони робили ставку на націоналізм у найбільш екстремістських формах.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм (від слова чин, тобто дія, справа). Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові, як вважав Д. Донцов, попереднє покоління духовних лідерів на чолі з І. Франком і М. Грушевським, він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Вважалося, що демократична м'якотілість була причиною національної поразки і приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу у думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства і насильства.

Теоретичні підвалини інтегрального націоналізму не мали довершеності, властивої іншим тоталітарним доктринам, особливо комунізму і нацизму. Власне, інтегральний націоналізм важко назвати доктриною. Д. Донцов, а пізніше Д. Андрієвсь-кий, М. Сціборський та інші теоретики, які розвивали націоналістичні ідеї після поразки національно-визвольного руху 1917—1920 pp., мало замислювалися над тим, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Надто багато сил вони витрачали, щоб довести очевидну істину, що український народ має право на власну державність. За їх переконаннями, Україна повинна була стати етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Місце, яке посідав верховний провідник у цьому вченні, було тотожним становищу вождя у комуністів, дуче у фашистів або фюрера у нацистів.

Подібно до комуністів і нацистів, українські націоналісти цієї доби не бачили будь-яких можливостей для існування в суспільстві політичних партій, крім власної. «Передавальними пасами» від ОУН до мас проголошувалися коаліції й виробничі ради, створювані за місцем,роботи, а також профспілки. Оунівці визнавали свободу совісті і бажали відокремити церкву від держави. Разом з тим, на відміну від комуністів, вони докладали зусиль для підвищення ролі релігійних організацій у суспільстві і приділяли особливу увагу розвиткові української національної церкви.

Український інтегральний націоналізм народився у червоно-коричневій Європі, тобто в тяжку для України добу. Він відкинув гасла добросусідського співіснування, які пропагувалися найавторитетнішими ідеологами визвольного руху у ліберальному XIX ст. (М. Драгоманов), а також лідерами української революції початку XX ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра). Натомість було відроджено гасло М. Міхновського: «Україна — для українців!». Щоправда, Д. Донцов пропонував замінити його на інше: «Українці для України!», яке було більш толерантне.

Свого природного союзника у боротьбі з державами-окупан-тами українські націоналісти вбачали в німецьких націоналістах, які відчували приниження від поразки у світовій війні. Особливо симпатизували вони націонал-соціалістам. Перша зустріч Є. Коновальця з А. Гітлером відбулася уже в 1922 р. Штаб-квартиру УВО було переведено в Берлін.

Оунівці не переоцінювали індивідуального терору і вважали, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Разом з тим Коновалець та його підлеглі вважали індивідуальний терор корисним для досягнення поставлених ними цілей. Історія свідчить, що терор УВО—ОУН спрямовувався не стільки проти зовнішнього, скільки проти внутрішнього ворога, передусім проти тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом.

За 1921 —1939 pp. націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Жертвами стали 36 українців (з них тільки один комуніст), 25 поляків, один росіянин і один єврей. Найбільшого розголосу набули вбивства комісара львівської поліції Є. Чеховського, радянського дипломата невисокого рангу О. Майлова (помста за голодомор в Україні), міністра внутрішніх справ Б. Перацького (як відповідального за кампанію пацифікації) і директора української академічної гімназії у Львові І. Бабія. Вбивство І. Бабія викликало одностайне засудження української громади і катастрофічно позначилося на популярності ОУН. Та й взагалі оунівський терор сприймався у Західній Україні без ентузіазму. Духовний лідер українців митрополит Андрей Шептицький в окремому пастирському листі осудив його, заявивши, що він не підриває польської держави, а накликає зайві репресії на суспільство.

Прагнучи поширити свій вплив, ОУН у ЗО-ті pp. стала проводити більш-менш масові вербування до своїх лав. Тому її чисельність перевищила 20 тис. членів, а кількість співчуваючих була набагато більшою. Однак масовий набір полегшив проникнення в ОУН поліцейським агентам. Після вбивства Перацького у Березі Картузькій опинилися сотні оунівців, у тому числі весь галицький провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стець-ко, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Поширилися чутки, що поліція діставала інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні і старими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати. Поки на чолі ОУН стояв Є. Коновалець, це мало відбивалося на діях націоналістів. Вбивство чекістами у травні 1938 р. визнаного лідера залишило Організацію українських націоналістів без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій.

висновки

Міжвоєнна Польща була національно неоднорідною державою. Половину її території — «східні креси» — населяли українці та білоруси. З метою зміцнення одержаної після першої світової війни державності польські панівні кола обрали сумнівний і небезпечний шлях асиміляції національних меншин. Міжнаціональні відносини різко загострилися.

Незважаючи на прагнення польських чиновників зберегти роз'єднаність між українськими громадами, які тривалий час розвивалися у двох різних імперіях, суспільно-політичне життя у Західній Україні було територіально єдиним. Населення краю підтримувало в основному три політичні сили — комуністів, центристів з Українського національно-демократичного об'єднання і націоналістів. Антиукраїнська політика влади підривала позиції центристів і сприяла підвищенню авторитету екстремістських партій, які діяли у нелегальних умовах. У 20-х і на початку 30-х pp., до голодомору в радянській Україні, великою популярністю користувалися комуністи. Поступово в західноукраїнському суспільстві почав зростати вплив націоналістів.

Запитання і завдання. 1. Назвіть держави, до складу яких входили західноукраїнські землі. 2. Які землі входили в так звані «східні креси»? 3. Чому польська влада штучно сприяла роз'єднанню українців, які жили на території Польщі? 4. Доведіть, що польська влада проводила політику національно-культурної асиміляції. 5. Складіть таблицю «Політичні партії у Західній Україні» за такими графами: партія; мета діяльності; результати діяльності. 6. Поясніть значення терміна «осадники». 7. Розкажіть про економічний стан українських земель, які входили до складу Польщі. 8. Які осередки українських націоналістів діяли на території Західної України? Схарактеризуйте їх діяльність. 9. Чим програма Організації українських націоналістів відрізнялася від програми Української військової організації? 10. Як ви розумієте поняття «український інтегральний націоналізм»?