§ 23. Відродження народного господарства

Відбудова сільськогосподарського виробництва. Розпочаті в 1920 р. аграрні перетворення в основному було завершено в 1923 р. Землі бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилися в півтора раза за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення у селян тієї частини наділів, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважалася земельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити власними силами, без використання найманої праці. У малоземельних районах вона була меншою, у багатоземельних — більшою. Усього в селянському користуванні перебувало понад 31 млн. десятин землі, тобто 92 % земельного фонду республіки. Решта залишалася в розпорядженні держави і призначалася для промислового та радгоспного будівництва, переселення селян з густонаселених районів тощо.

Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. У попередні роки централізований продовольчий фонд створювався примусовим вилученням товарних лишків у селянства, а в роки непу держава на кошти, що надійшли до бюджету як сільськогосподарський податок, стала формувати хлібний фонд закупками з ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більша частина незаможників від сплати податків звільнялася. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники.

Таке оподаткування пояснюється не економічними, а політичними розрахунками: таким чином партія створювала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі.

Хоча зернове виробництво у середині 20-х pp. досягло передреволюційного рівня, його товарна частина була незрівнянно меншою. По-перше, зникли високотоварні поміщицькі господарства. Існуючі колгоспи не могли їх замінити: вони були суто споживацькими, бо складалися з незаможників. Останні, погоджуючись на колективізацію, розраховували насамперед на державні пільги і матеріальну допомогу. По-друге, селяни-власники не були заінтересовані в розгортанні виробництва товарної продукції. Держава, що виступала основним покупцем хліба, встановлювала невигідні для них ціни.

Відразу після переходу до непу розгорнулося кооперативне будівництво. У республіці було створено єдину систему споживчої кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в місті й на селі. Споживкооперації надавалося право здійснювати заготівлю і збут продукції. У 1922 р. з її системи виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види сільськогосподарської кооперації — машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. До кінця 20-х pp. у сільськогосподарську кооперацію було залучено більше половини селянських господарств України. Всіма видами кооперації, зокрема і споживчою, охоплювалося 85 % селянських господарств.

Здавалося, що партія послідовно втілювала в життя настанови, які містилися в політичному заповіті Леніна. На XII (1923 р.) і XIII (1924 р.) з'їздах РКП(б) лозунг колективізації села навіть не згадувався.

Непомітний, але істотний перелом стався на XIV Всесоюзній партконференції, яка відбулася в квітні 1925 р. У її рішеннях підкреслювалося, що «кооперативне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення». Проте кооперація вже розглядалася не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а лише як «форма зв'язку» двох протилежних соціально-економічних укладів: «прогресивного» державного і «відсталого» дрібнотоварного. На противагу, здавалося б, похованій ленінським заповітом концепції колективізації зазначалося, що «колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі».

Якщо зіставити окремі положення цієї резолюції, то випливає: значення кооперації полягає в тому, що вона пов'язує соціалістичну (тобто державну) промисловість з дрібнотоварним селянським виробництвом; навіть коопероване селянське виробництво лишається дрібнотоварним, що не влаштовує державу; соціалістичне перетворення дрібнотоварного виробництва пов'язане з колективізацією. Це був той самий погляд на соціалізм, що його обстоював Ленін у перші роки непу, до появи статті «Про кооперацію». Подальші перетворення у сільському господарстві спрямовувалися на суцільну колективізацію. Цей курс було затверджено на жовтневому (1925 р.) пленумі ЦК РКП(б). Він поставив вимогу «всемірно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства», тобто колективізація мала поширюватися не тільки на незаможників, а й на середняків — селян-власників.

Улітку 1926 р. за ініціативою Сталіна політбюро ЦК партії утворило комісію з вивчення становища колгоспів. Вона підготувала директивний документ, прийнятий ЗО грудня того самого року як постанову Центрального комітету «Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва», у якій йшлося про добровільну колективізацію бідноти. Вступ до колгоспів, особливо в їх простих формах (товариства спільного обробітку землі), з урахуванням податкових та інших пільг, а також дер-

жавної допомоги нерідко для бідняків був виходом із злиденного існування.

Пільги, передбачувані цією постановою, зробили свою справу. Кількість колгоспів в Україні зросла з 5 454 у жовтні 1925 р. до 12 042 на початок жовтня 1928 р. При цьому питома вага тсозів за цей час підвищилася від 6,8 до 71,7 %, а частка комун та артілей відповідно зменшилася. Та, незважаючи на державну допомогу, переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала ламати усталений спосіб життя. У жовтні 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4 % площі селянського землекористування.

Відродження промисловості. За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Після переходу до сталої валюти становище поліпшилося.

Особлива увага приділялася відродженню Донбасу, головним чином великих шахт. У 1925/26 господарському році (господарські роки починалися з 1 жовтня календарного року) Донбас дав 78 % довоєнного рівня видобутку вугілля. Більше половини видобутку припадало на великі шахти.

Поступово стала виконуватися енергетична частина плану ГОЕЛРО. Будувалися Штерівська і Чугуївська (Харківська) ДРЕС, було закладено Дніпровську ГЕС біля Запоріжжя (колишнього Олександрівська).

У машинобудуванні освоювались нові види продукції. Шляхом концентрації десятків підприємств було організовано 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі побудували перший трактор. На Харківському паровозобудівному заводі з 1924 р. почалося серійне виробництво потужних гусеничних тракторів.

Через три роки після утворення Радянського Союзу правляча партія на XIV з'їзді (грудень 1925 р.) змінила назву: замість російської стала називатися всесоюзною — ВКП(б). Цей з'їзд проголосив курс на індустріалізацію. У 1925/26 р. довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено. Створювалися можливості спрямувати певну частину капіталовкладень на новобудови. Найбільшими новобудовами в Україні були Краматорський завод важкого машинобудування та Криворізький металургійний завод. Спорудження таких гігантів потребувало величезних витрат.

Відразу постало питання: де взяти кошти? Розглядаючи його, ЦК ВКП (б) наголосив на необхідності підвищити роль державного бюджету в капітальному будівництві. Після стабілізації фінансів бюджет дістав можливість виконувати перерозподільчі функції.

Однак всередині політбюро виявилися різні підходи щодо масштабів перерозподілу коштів.

Г. Зінов'єв, Л. Каменев, Л. Троцький вважали за доцільне якнайповніше використовувати перерозподільчі можливості бюджету.

Як практично монополіст у закупівлі селянського хліба, держава могла визначати рівень заготівельних цін. Таке саме становище у виробництві промтоварів давало змогу їй завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові і сільськогосподарські товари дістав промовисту назву — «ножиці цін». .«Ножиці» відстригали до половини доходів селян від реалізації продукції на ринку.

Інші члени політбюро обережніше ставилися до використання «ножиць цін», бо це загрожувало руйнуванням ринкової «змички» між містом і селом. Вони радили ощадливіше використовувати наявні кошти.

У наркоматах і трестах, у районах і округах з'явилися комісії з впровадження режиму економії. Координувала цю роботу центральна комісія при Раднаркомі УСРР на чолі з головою уряду В. Чубарем. Коли стало ясно, що апаратний підхід до зниження собівартості не спрацьовує, центр ваги у здійсненні режиму економії перенесли з поверхових організаційних вдосконалень на раціоналізацію, тобто організаційно-технічне поліпшення виробництва.

Проте й раціоналізація не могла стати істотним джерелом внутрішньопромислового нагромадження. Вона здійснювалася без справжньої заінтересованості в економічних результатах, тими самими апаратними методами. Розгортати капітальне будівництво у промисловості можна було лише за рахунок інших галузей, насамперед сільського господарства.

ВИСНОВКИ

Нова економічна політика сприятливо позначилася на розгортанні виробництва і розвитку кооперативних організацій на селі. Уперше селяни дістали можливість освоїти поділену між ними поміщицьку землю.

Та з поліпшенням економічного становища держави партійні вожді почали прагнути перетворити селян-господарів на позбавлених приватної власності працівників одержавлених колективних господарств. Відродилося гасло колективізації села.

У промисловості неп також сприяв відновленню довоєнного рівня виробництва. Задовго до цілковитої відбудови промисловості комуністична партія проголосила курс на індустріалізацію. Він означав передусім прискорене будівництво заводів важкої промисловості.

Кошти на індустріалізацію передбачалося дістати у сільському господарстві. Для вилучення селянських коштів держава' могла користуватися так званими «ножицями цін» — штучно створюваною різницею в цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Запитання і завдання. 1. Схарактеризуйте результати аграрних перетворень, здійснених радянською владою в Україні в 1920 — 1923 pp. під тиском селян. 2. Яким чином відбувалося державне постачання міста хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами після скасування продрозкладки? 3. Як розвивалася сільськогосподарська кооперація? 4. Коли радянське керівництво знову зробило актуальним гасло колективізації сільського господарства? 5. Як розвивалися колгоспи в роки непу? Які форми колгоспів були найпоширенішими? 6. Поясніть термін «індустріалізація країни». Коли вперше після затвердження плану ГОЕЛРО виникло гасло індустріалізації?

7. Вставте пропущені дати: XIV з'їзд ВКП(б) відбувся в p.;

курс на індустріалізацію проголошено в р. 8. Як ви розумієте

термін «ножиці цін»? 9. Схарактеризуйте кампанію впровадження режиму економії.