§ 24. Суспільно-політичне і культурне життя

Партійно-радянський апарат у системі влади. Коли більшовики з допомогою суцільного одержавлення почали налагоджувати «комуністичне виробництво», вони стикнулися з проблемою організації управління. Щоб забезпечити життя суспільства, в якому мало не кожна людина ставала залежною від держави, потрібний був фантастично розгалужений управлінський апарат. Розв'язуючи цю проблему, РКП(б) втратила ознаки нормальної політичної партії і перетворилася на нервовий вузол могутньої силової структури — державну партію.

Більшовики прийшли до влади з наміром вщент зруйнувати старі порядки. Тому їм потрібно було створити управлінський апарат, який мав підпорядковуватися залізній партійній дисципліні. Якщо управлінцями ставали висуванці рад, які належали до інших політичних партій чи були безпартійними, перед ними виникала дилема: або вступати до лав більшовиків, або залишити посаду. Внаслідок цього радянський апарат практично став тотожний компартійному. РКП(б) інтенсивно приймала вихідців з інших партій, використовуючи їх у разі потреби на найвідповідальніших посадах.

Партія керувала життям суспільства опосередковано — через органи радянської влади. Ця опосередкованість давала можливість державній партії вирішувати все, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи.

Внутріпартійне життя дедалі більше втрачало ознаки так званої «робітничої демократії». ЦК РКП(б) прагнув управляти партійним життям з допомогою тих самих диктаторських методів, якими управляв життям держави. Кандидатури на ключові посади у периферійних органах партії спочатку «рекомендував» Центральний комітет, а вже потім формально їх розглядала місцева парторганізація. Це явище, назване «призначенством», стало визначальним у партійно-радянській кадровій політиці.

Такий стан викликав зростаюче незадоволення у багатьох членів партії, особливо протестувала фракція «демократичного централізму» (децистів). Один з українських лідерів децистів Рафаїл (Р. Фарбман) на X з'їзді РКП(б) сказав:

«Чимало негативних явищ є результатом найжорстокішого централізму, перетвореного у бюрократизм. Призначенство стало системою, і призначувані товариші не відчували будь-якої відповідальності, не відчували себе зобов'язаними перед широкими масами. Вони були залежні лише від високого начальства».

Стривожений виступами, які підривали встановлену в партії дисципліну, В. Ленін взяв курс на скасування залишків демократизму, у внутріпартійному житті. «Ми — не дискусійний клуб»,— заявив він на X з'їзді РКП(б). Вождь більшовиків домігся прийняття резолюції «Про єдність партії», згідно з якою заборонялися фракції та угруповання. У подальшому ця резолюція відіграла в житті партії і залежного від неї радянського суспільства зловісну роль.

Формальним носієм диктаторської влади були система рад (відображена в Конституції) і партія, що приховувалася за нею. Фактично ж диктатуру здійснював Центральний комітет РКП(б) — сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за певну ділянку партійно-державної роботи.

У березні 1921 р. на X з'їзді партії було обрано 25 членів ЦК, з України — Артема (Ф. Сергеева), Г. Петровського, X. Раковського, М. Фрунзе. XI з'їзд РКП(б) у квітні 1922 р. обрав у ЦК 27 осіб, зокрема з України — Г. Петровського, X. Раковського, М. Фрунзе, В. Чубаря.

Створений більшовиками тоталітарний політичний режим уособлював владу партійної олігархії. У зв'язку з тим, що верховний орган партії мав диктаторські повноваження, актуальною стала проблема лідерства і наступності влади в ньому. Оскільки партія не згадувалася у Конституції, її не можна було розв'язати конституційним шляхом. Проблема лідерства могла розв'язуватися лише в силовій боротьбі.

Після VIII з'їзду РКП(б) у ЦК діяло два центри — політбюро та оргбюро. Політбюро розв'язувало питання політичного характеру. Оргбюро готувало матеріали для рішень політбюро, які вважалися рішеннями Центрального комітету, і розглядало менш важливі, у тому числі кадрові питання.

З виникненням політбюро та оргбюро прискорився переплив влади від партійного з'їзду до ЦК РКП(б). При цьому влада зосереджувалася саме в цих органах. Значення повного складу Центрального комітету як носія влади зменшилося хоча б тому, що періодичність засідань (пленумів) ЦК скоротилася з двох у місяць у 1919 р. до одного у два місяці в 1921 р.

Паралельно відбувався переплив влади від державних органів управління до партійних комітетів. Партія перебирала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів. На практиці зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, насамперед — секретарів.

У квітні 1922 р. пленум ЦК РКП(б) заснував посаду генерального секретаря. Генсеком став Й. Сталін. Він мав безмежну владу. Проте це була передусім апаратна, а не політична влада.

Доки в політбюро ЦК були два визнані в партії та державі вожді — В. Ленін і Л. Троцький, генсек залишався другорядною фігурою.

У травні 1922 p., коли Леніна вразив перший удар смертельної хвороби, постало питання, хто буде його наступником. Першим кандидатом був Троцький. Л. Каменев, Г. Зінов'єв і Й. Сталін об'єдналися з метою протидіяти йому. Найнепоміт-ніший з них Сталін діяв надзвичайно ефективно — розставляв відданих йому особисто апаратних працівників на відповідальні пости в партії та державі. Особливих зусиль він доклав, щоб здобути підтримку найбільших на периферії харківських владних органів.

У тодішній столиці України московський центр завжди прагнув призначити сильну людину, не пов'язану з місцевими працівниками. Посланець Леніна X. Раковський цілком влаштовував центральне керівництво, тому що надійно контролював республіку. Коли центр став уособлюватися не Леніним, а конституційно не визначеним «колективним керівництвом», політичні позиції X. Раковського похитнулися. Розпочалася його боротьба зі Сталіним, яка набула гостроти під час утворення СРСР. Протистояння Сталіна і Раковського було одним із проявів боротьби за владу безпосередньо в ЦК РКП(б). У цій боротьбі Сталін використовував проти Раковського партійний апарат.

У червні 1923 р. Л. Каменев, Г. Зінов'єв і Й. Сталін домоглися, щоб політбюро ЦК прийняло рішення про відкликання X. Раковського з України і призначення головою Раднаркому УСРР В. Чубаря. Однак останній не зайняв у республіканській партійно-державній ієрархії першого місця. Внаслідок централізації влади першою особою у республіках ставали не глави урядів, а секретарі партійних комітетів. В Україні такою особою був Е. Квірінг. Виходець із сім'ї німців-колоністів Самарської губернії, Квірінг очолював ЦК КП(б)У двічі: у жовтні 1918 — березні 1919 pp. і з квітня 1923 р.

Хоча Квірінг добре прислужився Сталіну при усуненні з посади Раковського, він не задовольнив генсека як керівник українських комуністів. У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став висуванець Сталіна і один з .його найближчих помічників Л. Каганович.

У результаті Й. Сталін дістав цілковиту підтримку КП(б)У в своїй боротьбі спочатку з Л. Троцьким, потім — з «новою опозицією» (Л. Каменев, Г. Зінов'єв), надалі — з об'єднаною опозицією (Л. Троцький, Л. Каменев, Г. Зінов'єв). КП(б)У підтримала генсека і в подоланні так званого «правого ухилу» в партійному керівництві (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський), яким у 1928 — 1929 pp. супроводжувалася відмова від нової економічної політики. Після цього генсек здобув диктаторську владу в партії та державі. Проблема лідерства в олігархічній системі влади перестала існувати на весь час його життя.

Форма і зміст українізації. Щоб нейтралізувати під час громадянської війни могутній національно-визвольний рух в Україні, керівництво РКП(б) погодилося на утворення формально незалежної від Москви радянської республіки. VIII Всеросійська партконференція у грудні 1919 р. заявила, що члени партії на території України повинні сприяти поширенню української мови в усіх радянських установах і в народній освіті.

Однак тривалий час ці заяви залишалися декларативними. Керівний склад КП(б)У не виявляв особливого бажання торувати дорогу українській мові. За даними 1923 p., лише 797 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки з наявних 11 826 заявили, що знають її.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923. р. питома вага українців у ньому ледь перевищувала ЗО % і особливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і 12 % — українців. Службовці у наркоматах складалися на 40 % з євреїв, 37 % — з росіян і лише 14 % — з українців. Завданням подальшого закріплення в національних республіках відповідала проголошена XIII з'їздом РКП(б) (квітень 1923 р.) політика коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання: укоренитися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу — ко-ренізація).

Безумовно, коренізація сприяла розвитку культур і мов національностей. Проте цей наслідок був політично небажаним. Для держави, яка називалася федеративною, а була унітарною, розвиток національних культур становив небезпеку. Він означав піднесення національної самосвідомості корінного населення і тому в майбутньому могло постати питання про політичну рівноправність народів і перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію.

Однак доки Й. Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки з національного питання в обмін на політичну підтримку з боку республіканських партійних організацій і широкої громадськості союзних республік.

На компроміс йшли і суперники Й. Сталіна у політбюро. Зайняте власними проблемами, центральне партійно-радянське керівництво готове було тимчасово миритися з побічними наслідками коренізації в національних республіках.

Й. Сталін і Л. Каганович особливо далеко зайшли у здійсненні коренізації саме в Україні. Як генсек ЦК КП(б)У (до липня 1928 р.) Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. За нього українізація поширилася на всі сфери життя. Націонал-комуністи у керівництві КП(б)У

на чолі з М. Скрипником дістали можливість здійснити заходи з розвитку української культури і мови.

Результати українізації 20-х pp. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923 — 1927 pp. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Книжки, журнали і газети видавались переважно українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармій-ських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою — еліта поповнювалися за рахунок представників місцевих національностей. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У з во^пі центрального партійного керівництва ставали лише не-українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву — поляк С. Косіор.

Політика коренізації проводилась і в районах України, компактно населених національними меншинами, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

Задовго до запровадження коренізації компартійно-радянське керівництво дозволило українізацію церкви. Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату, тобто автокефальної церкви. Цю вимогу підтримали уряди Української Держави та УНР, однак за їх нетривале існування справа з місця не зрушила. А підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1924 р. нова церква уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад 1 тис. парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у віруючих. До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Усе це виявилося несподіваним для радянської влади, яка дозволила діяльність УАПЦ лише розраховуючи на занепад релігійного життя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ. Всеукраїнська церковна рада була розпущена. Митрополит В. Липківський і більша частина священнослужителів високого рангу були обвинувачені в українському націоналізмі. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на українські парафії держава наклала великі податки. У січні 1930 р. українська церква була ліквідована.

Щоб зменшити негативні для центру політичні наслідки українізації, Сталін і Каганович повели боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» деяких відповідальних працівників партії, які, з точки зору центрального керівництва, приділяли підвищену увагу національному питанню. Основною мішенню для обвинувачень було обрано народного комісара освіти О. Шумського.

Під час зустрічі Сталіна з делегатами з'їзду Комуністичної партії Західної України (1925 р.) Шумський запропонував генсеку відкликати Кагановича з України і поставити на чолі КП(б)У В. Чубаря. Він пояснив це тим, що Каганович грубий і нетерпимий. Але Сталін не підтримав Шумського, після чого Шумському стало важко працювати. У 1927 р. під час обговорення діяльності наркомосу на політбюро він заявив про неможливість подальшої роботи і був направлений у розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України. Наркомос очолив М. Скрипник.

X з'їзд КП(б)У (1927 p.), який цілком контролювався Кагановичем, осудив «націоналістичний ухил Шумського». З'їзд запропонував проводити рішучу боротьбу з націоналістичними ухилами, хоч не зазначив, у чому конкретно вони проявляються.

Культурне життя. Культурне будівництво фінансувалося за «залишковим принципом», тобто для нього держава виділяла кошти ледь не в останню чергу з того, що залишалось після вкладень у промисловість. Проте партія контролювала основну частину ресурсів суспільства, а тому мала можливість ставити і розв'язувати масштабні завдання в галузі культури.

Основний наголос в культурницькій роботі робили на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей. Органи держбезпеки вели активну боротьбу з ідеологічним впливом на маси з боку некомуністичних, а тим більше — антикомуністичних сил. Партія контролювала зміст національно-культурного процесу і вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині.

Політизація культурного процесу аніскільки не приховувалася. Метою «культурної революції» було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучати до культурних надбань всього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які, на їх погляд, могли зміцнювати суспільно-економічний лад, що створювався в СРСР.

В останні роки непу почав утверджуватися погляд на культурне будівництво як на один з напрямів соціалістичного будівництва поряд з індустріалізацією країни і колективізацією сільського господарства.

У сфері культури компартійно-радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Деякі гарячі голови, особливо із створеної партійними функціонерами псевдокультурницької організації Пролеткульт («пролетарська культура»), пропонували ліквідувати цю залежність найпростішим способом — не визнавати культурні надбання людства як «буржуазні». В. Ленін аніскільки не заперечував класового, тобто вульгаризаторського, підходу до культури. Проте він ставив проблему в іншій площині: змусити «буржуазних фахівців» робити те, що потрібно радянській владі. На тих, хто протиставляв себе владі і вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Однією з найважливіших проблем культурного будівництва в добу непу була ліквідація неписьменності. У Росії ще у 1919 р. з'явився декрет, в якому підкреслювалося, що все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язане навчитися грамоті. У 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР.

У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителями, назвали по-воєнному — культармійцями.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селяни отримували 25 % знижки при обов'язковому страхуванні майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів, що методично допомагали активістам лікнепу. У 20-ті pp. в Україні навчилися читати і писати близько 2 млн. чоловік.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.

У 1927 р. близько 20 % учителів мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчили лише середню або навіть початкову школи. Проблема учительських кадрів була найго-стрішою, тому було істотно збільшено кількість вчительських курсів, педагогічних інститутів і технікумів, скорочено строки навчання в них, розширено систему курсового навчання.

Найголовнішим у сфері культури завданням партія вважала підготовку фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» при вступі у вищі навчальні заклади: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не здавали вступні іспити. Але їх освітній рівень був низький і вони не розв'язували проблему «оробітничення» вищої школи, бо від студентів вимагалися знання.

Тому при вузах стали створювати робітничі факультети. Ро-бітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вер-надського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. Уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917 — 1918 pp., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від світу «залізною завісою». Власті не визнали повноважень М. Василенка, і в березні 1922 р. вченим довелося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О. Левицького. Та незабаром він помер, і знову постала проблема виборів. У травні 1922 р. президентом став В. Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

У 20-х pp. у ВУАН існували три відділи — історико-філо-логічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 р. було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924 p. M. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з вітчизняної історії. М. Грушевський поставив собі за мету продовжити працю над справою всього життя — фундаментальною «Історією України-Руси». Одночасно вчений очолив Археографічну комісію і залучив до роботи в ній таких визначних дослідників, як М. Василенко, В. Перетц, К. Харлампович, К. Лазаревський та ін. Спеціальні археографічні експедиції розшукували документи в архівах Москви, Львова, Кракова, Варшави.

М. Грушевський організував цілий ряд комісій: для дослідження історії Києва та Правобережжя, Лівобережної України, Західної України, культурно-історичну, історичної пісенності, і старої історії України, новітньої історії України.

Колишній голова Центральної Ради підкреслено тримався осторонь політики і не співробітничав з властями. Власті, зі свого боку, не довіряли йому, і за ним постійно стежили агенти ДПУ.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр — ЗО. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки — нової галузі математики.

Створений академіком С. Тимошенком Інститут технічної механіки після його виїзду за кордон очолив професор К. Си-минський. Його праці в галузі мостовипробування, зокрема проблеми втоми заліза в старих залізничних мостах, стали класичними.

Соціально-економічний відділ ВУАН теж мав результати найвищої якості у багатьох наукових напрямах. Особливо плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут — перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Науковий потенціал України дедалі більше зростав. У науково-дослідних установах наприкінці 20-х pp. працювало близько 4 тис. учених.

Для української художньої літератури 20-ті pp. стали періодом відродження. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом — українізації набув широкого розмаху.

Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об'єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.

Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків — представники різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки західноєвропейської літератури. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту. їх ідейним натхненником був університетський професор, літературний критик і перекладач М. Зеров. До цієї групи входили О. Бурггард (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР — Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20-х pp. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки видатних письменників і поетів — М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша,

Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею організації був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) — талановитий прозаїк та поет, критик і публіцист. Одним з перших він виступив проти казенно-бюрократичного підходу до творчості митців.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичний підтекст і не заперечував необхідності запозичення здобутків російської культури. Він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви.

Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском властей його виключили з ВАПЛІТЕ. Через рік ця організація самолік-відувалася. У націоналізмі були звинувачені й інші талановиті представники української інтелігенції — М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Семенко та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 20-х pp. став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі зайняли також п'єси талановитого українського драматурга М. Куліша. Творчість Л. Курбаса і «Березоля» дістала значний резонанс в широких мистецьких колах.

Надзвичайно різноманітним було музичне життя України. Плідно працювали композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Тривало творче життя хорового колективу «Думка».

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого художниками старшого покоління — М. Бойчуком, І. їжакевичем, Ф. Кричевським, К. Трохименком, а також молодими митцями — А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка «Звенигора». Після цього митець відразу посів чільне місце серед кінорежисерів світового класу.

У середині 20-х pp. інтелігенція України вже приблизно на третину була оновлена. За інтелектуальним та освітнім рівнем нове поповнення істотно поступалося дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. У своїй управлінській діяльності вони змушені були звертатися за допомогою до дипломованих спеціалістів.

Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури и освіти пояснювалася великим їх відсотком у наимасо-вішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських. У групі технічних фахівців українці переважали серед агрономів, лісничих. У цілому питома вага українців серед інтелігенції ще не відповідала їх частці у складі всього населення.

Серед висококваліфікованої технічної і наукової інтелігенції переважали росіяни, у медицині та мистецтві — євреї.

ВИСНОВКИ

На початку 20-х pp. партія перетворилася на нервовий вузол розгалуженої управлінської структури — державну партію. Диктаторська влада зосередилася в ЦК РКП(б) і його структурних ланках — політбюро і оргбюро. Щоб залишатися стабільною, вона потребувала індивідуалізованого носія — диктатора.

Відхід В. Леніна від політичної діяльності започаткував період політичної нестабільності. Він тривав шість років, доки роль загальновизнаного вождя не перебрав на себе Й. Сталін. Останній у боротьбі за владу особливо прагнув закріпити контроль над найбільшою партійною організацією — КП(б)У.

Боротьба за владу не перешкоджала неухильному процесу зміцнення партійної диктатури. Цей процес відбувався у формі постійної концентрації влади в руках невеликої купки найвищих керівників і вождів — компартійно-радянської олігархії. Поступово партійні органи перебирали на себе ту владу, яка раніше була прерогативою радянських органів. На партійних з'їздах і конференціях, на з'їздах рад зникла атмосфера вільної дискусії. Ці органи тільки схвалювали політичні рішення, завчасно підготовлені у керівних ланках і в апараті партійних комітетів (парткомів) і виконавчих комітетів рад (виконкомів). Комітетники і апаратники навчилися маніпулювати волею рядових членів партії під час виборів делегатів з'їздів і конференцій так само ефективно, як вони маніпулювали волею населення під час виборів депутатів рад.

У роки непу було взято курс на коренізацію. Його український різновид назвали українізацією. Українізація починалася як укорінення компартійно-радянського апарату в чужонаціональному середовищі.

Під час боротьби за владу в Кремлі політичний режим у країні дещо лібералізувався, внаслідок чого зміцніли сильні і в минулому позиції націонал-комуністів в Україні. Тому від запровадження офіційного курсу на коренізацію в УСРР було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. Особливі досягнення мали місце у розвитку національної культури. Проте ко-ренізація супроводжувалась репресіями впливових діячів націонал-комуністичного спрямування.

Запитання і завдання. 1. Розкрийте зміст понять: «політична партія», «урядова партія», «державна партія». 2. Схарактеризуйте роль «призначенства» в кадровій політиці партії. 3. Чому було заборонено

фракційну діяльність у РКП(б)? 4. Визначіть роль Центрального комітету РКП(б) у політичному житті. Які були відносини між ЦК РКП(б) і парткомами нижчого рангу, у тому числі ЦК КП(б)У? 5. Визначіть роль політбюро і оргбюро як неформальних центрів влади в середині ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У. 6. Чому після відходу В. Леніна від політичного життя у партії розгорілася жорстока боротьба за владу? 7. Коли в ЦК РКП(б) з'явилася посада генерального секретаря? Чому в руках людини, яка перебувала на цій посаді, концентрувалася «безмежна влада» (В. Ленін)? 8. Чому X. Раковського було усунуто з посади голови Раднаркому УСРР? 9. Яким був національний склад компартійно-державного апарату в УСРР на початку 20-х pp.? 10. Коли було прийнято курс на коренізацію? 11. У чому полягає зміст українізації? Для відповіді використайте документи з хрестоматії. 12. Розкажіть про долю УАПЦ. 13. Хто такі націонал-ухильники? 14. Чому основний наголос у культурницькій роботі партія робила на ідеології? 15. Якими методами ліквідовувалась неписьменність? 16. Як відбувалося «оробітничення» студентського контингенту? 17. Розкажіть про здобутки української науки 20-х pp. 18. Якою була роль М. Хвильового в суспільно-політичному житті і літературі? 19. Яким був національний склад української інтелігенції?