Тема 4: діалекти національної мови (2 год.)

Лекція 5

ПЛАН

1. Поняття діалекту, територіальні і соціальні діалекти.

2. Просторіччя як один з некодифікованих різновидів загальнонаціональної комунікації.

3. Поняття суржику.

Ключові слова: діалект, територіальні й соціальні діалекти, арго, жаргон, просторіччя, суржик.

1. Діалектне мовлення як некодифікована форма національної мови буває двох типів: територіальне і соціальне. Територіальний діалект – це різновид національної мови, якому властива певна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної та духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову. Структурні особливості діалектів з часом зазнають впливів унаслідок міждіалектної взаємодії і впливу літературної мови, проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість.

Основних груп українських діалектів (наріч) три: північне, південно-західне і південно-східне. Кожне з них має свої прикметні особливості у лексиці, фразеології, фонетиці, орфоепії, морфології, синтаксисі. Наприклад, лексичні відмінності: кукурудзу в південно-східному наріччі називають кукурудза, кукугузга, калачики, пшінка; південно-західному – кукурузга, мелай, папшой, кендериця; північному – кукуруза, кияхи, пшеничка, калачики. На морфологічному рівні: півд.-сх: сиджу і сидю, півд.-зах. – сидйу, північне – сиджу і сижу.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість загальнонародних слів у специфічних значеннях та специфічних повнозначних слів – іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше – числівників і займенників.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні й ділові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування.

Арго – це штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. У широкому розумінні термін «арго» тотожний жаргону, у вузькому – це мова «соціального дна», декласованих та антисоціальних елементів – злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо). В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників, бродячих торгівців тощо. Приклад лірницького арго (зафіксований у 60-х рр.. ХХ ст.: «Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус» («Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій»).

Жаргон – один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні жаргоном іноді називають мову неосвічених верств суспільства.

Синонімічний жаргону термін «сленг», проте окремі лінгвісти їх розрізняють. На відміну від арго жаргон має відкритий характер і виникає звичайно серед порівняно широких, переважно молодіжних груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів (насамперед професійних). Жаргон живиться не тільки загальновживаною та запозиченою (особливо нещодавно) лексикою, а й застарілою питомо українською, рідковживаною, діалектизмами тощо, він є засобом спілкування різноманітних прошарків населення і сягає своїм корінням у давнину.

«Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя», – указує відомий мовознавець Юрій Шевельов. Він же наголошував на тому, що брак сленгу ставить під сумнів майбутнє мови.

2. Просторіччя – це усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості. Про просторіччя як певну систему, більш-менш цілісний наддіалектний різновид національної мови можна говорити переважно щодо мови певних кіл міського, рідше сільського населення, що намагаються відірватися від місцевої діалектної бази. Значно частіше трапляються в мові різних осіб окремі елементи просторіччя. Просторіччя існує на всіх мовних рівнях: фонетичному (хворма, бухвет, тухлі (х, хв. замість ф), шо, вермешель, інтелегент (ненаголошений е замість и), словотвірному – тамечки, тутечки, осьдечки; морфологічному шохвера (замість шофери), піаніні, кіні.

3. Суржик (букв. – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом і т.ін.) – це мова, у якій штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов. Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими російськими елементами: самольот, січас, петух, тормозити, строїти, гостра біль. Суржик – це збіднена мова, позбавлена національного колориту й краси. У художній мові, проте, суржик стає засобом типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного ефекту.