Тема 6. Мовленнєвий етикет як компонент комунікації

Мовний етикет як система стійких мовних формул спілкування. Національно-культурний та протокольно-дипломатичний етикет. Чинники, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації. Національно-мовна специфіка етикету українців. Українські й англійські/німецькі мовні формули звертання, прощання, привітання, прохання, вибачення, співчуття в офіційному та неофіційному спілкуванні. Церковний мовний етикет як специфічні формули мовної поведінки в особливому соціумі. Мовленнєвий етикет побутової телефонної розмови.

ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ УСПІШНОЇ ДІЛОВОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Умови ефективної взаємодії в процесі спілкування. Комунікативні девіації. Комунікативні потреби людини. Комунікативні табу. Урахування в процесі спілкування психічних типів людини, психологічні механізми взаємодії ділових партнерів. Національні особливості ділової комунікації. Поняття національного стилю спілкування. Українська й російська етнопсихіка.

ТЕМА 8. КУЛЬТУРА ДІЛОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Форми ділового спілкування й засоби досягнення його ефективності. Мовні стратегія й тактика ділової бесіди та переговорів. Культура службової телефонної розмови. Культура ділового листування. Комунікативна тактика оптимального вирішення ділових конфліктів.

ТЕМА 9. СУЧАСНА МОВНОКОМУНІКАТИВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Мова і суспільство. Комунікативна потужність мов в Україні: історія і сучасність. Основні характеристики мовної поведінки жителів України. Мовна ситуація на Полтавщині: сучасність і перспективи. Мова полтавських засобів масової інформації.

ТЕМА 10. ДИСПУТ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЗАСІБ ВИЯВЛЕННЯ ІСТИНИ В ПРОЦЕСІ КОМУНІКАЦІЇ

Основні комунікативні риси монологічного, діалогічного і полілогічного мовлення. Суперечка, дискусія, полеміка. Диспут як форма групового спілкування. Види диспутів. Культура проведення диспуту. Методика підготовки й проведення диспуту.

Інтернет-ресурси

www.nbuv.gov.ua – сайт Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського;

www.nplu.kiev.ua – сайт Національної парламентської бібліотеки України;

www.franko.lviv.ua – сайт Наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. І.Франка;

korolenko.kharkov.com – сайт Харківської державної наукової бібліотеки;

www.library.donetsk.ua – сайт Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки;

www.libr.dp.ua – сайт Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки;

http://library.pl.ua – сайт Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П.Котляревського;

http://www.dilovamova.org.ua/category/2 – сайт, присвячений спілкуванню як науково-практичній проблемі;

http://terminy-mizhkult-komunikacii.wikidot.com – словник термінів міжкультурної комунікації Ф.С.Бацевича;

http://linguist.de.co.ua/seminar/2003/12/18/sem01_01_6.html – матеріали семінару з гендерної лінгвістики.

Модуль 1 лекції

Тема 1. Поняття комунікативної лінгвістики (2 год.)

Лекція 1

ПЛАН

1. Мова і мовлення, їх функції. Комунікативна функція мови.

2. Мова і мислення, їх основні ознаки.

3. Комунікативна лінгвістика як наука і навчальна дисципліна.

4. Сутність і природа комунікації. Спілкування і комунікація. Поняття комуніканта й комуніката.

5. Типи спілкування.

6. Закони спілкування.

Ключові слова: мова, мовлення, мислення, комунікативна функція мови, комунікація, спілкування, комунікативна лінгвістика, комунікант, комунікат.

1. Мова – це система, що становить собою сукупність загальноприйнятих звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думки.

Мовлення – це живий процес спілкування людей між собою за допомогою мови.

Будь-яка розвинена мова – це сотні тисяч слів з їх лексичним значенням, безліч граматичних форм слів, різновидів словосполучень і речень, витворених народом протягом віків. Мовлення – це процес використання мови всім народом і кожною окремою особою, тобто це засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовний акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне використання можливостей мови.

Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І.Котляревського до наших днів. Її норми є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок.

Мовлення – лінійне, мова – нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А у мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Мова і мовлення – явища соціальні, бо основна функція мови – бути засобом спілкування, і люди розмовляють не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо. На мовленні, на відміну від мови, позначається вік людини, її освіта, професія, середовище, у якому вона живе.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали у мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом з фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформлює фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.

2. Проблема зв’язку мови і мислення належить до найскладніших і дуже актуальних питань не тільки мовознавства, а й логіки, психології, філософії. Мислення – вищий ступінь людського пізнання, це узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях і умовиводах. Основним знаряддям мислення є мова. Ці поняття не тотожні. Так, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) та матеріальний (звукова оболонка слів) аспекти. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення – поняття, судження, умовивід). Мова і мислення виникли неодночасно – мислення передує мові. Мова – явище національне, мислення – інтернаціональне. Будова і закони розвитку думки і мови неоднакові.

3. Комунікативна лінгвістика – це розділ і водночас новий напрям сучасної науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.). Це відносно нова наука, яка почала активно формуватися в другій половині XX ст.

Серед основних питань комунікативної лінгвістики – питання про загальні закони комунікації, специфіку комунікації залежно від різних умов (соціальних, культурних тощо), структуру мови (мовного коду) у процесах спілкування, закономірності взаємодії мовних і позамовних засобів комунікації, залежність організації мовного коду від позамовних (ситуативних – у широкому сенсі слова) явищ, етапи і закономірності породження і сприйняття мовлення в різних комунікативних умовах, причини комунікативних невдач, а також питання про методи дослідження мови і засобів інших семіотичних систем у процесах комунікації.

З проблемою комунікації пов’язана низка тем, що привернули увагу дослідників останнім часом. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (особливо популярна в Німеччині), особистість комуніканта (досліджується типологія мовних особистостей, серед яких виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набувати ознак як першого, так і другого типу, а з другого боку – авторитарний тип і демократичний тип, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий професор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий студент, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Комунікативна лінгвістика тісно пов’язана з філософією, логікою, семіотикою, соціологією, комунікативістикою (загальною теорією комунікативних систем), інформатикою, кібернетикою, психологією, культурологією, риторикою тощо.

Основні завдання комунікативної лінгвістики:

– розв’язання загальних наукових проблем, пов’язаних із формуванням знань про комунікативні процеси загалом, рух інформації в комунікації;

– вивчення проблем організації засобів мови (мовного коду) у різноманітних типах спілкування, у динамічних комунікативних ситуаціях;

– дослідження проблем міжособистісних стосунків у спілкуванні, зокрема в екстремальних і конфліктних умовах, а також вивчення законів і правил кооперативного (безконфліктного) спілкування як в одномовному середовищі, так і в міжкультурній комунікації;

– виявлення нових форм комунікативних (дискурсивних) практик, динаміки руху комунікативних потоків у сучасному суспільстві, специфіки спілкування з використанням нових комунікативних каналів, зокрема таких, як Інтернет, новітні телекомунікативні засоби тощо;

– формування практичних навичок безконфліктного спілкування під час дискусій, ділових розмов, переговорів тощо; відпрацювання рекомендацій щодо досягнення високого рівня етики спілкування, культури мовлення загалом; уміння виявляти і нейтралізувати патогенні тексти й дискурси;

– навчання практичному аналізу комунікативних ситуацій, які мають місце в щоденному житті й зафіксовані в кращих зразках художньої літератури.

Як навчальна дисципліна комунікативна лінгвістика охоплює розділи, пов’язані з:

– природою, компонентами і формами комунікації;

– складовими комунікативного акту в міжособистісному спілкуванні;

– породженням і сприйняттям мовлення, а також причинами, механізмами і типами комунікативних невдач;

– складовими комунікації, пов’язаними з риторикою мовлення;

– проблемами міжкультурної та інших типів комунікації;

– практичними аспектами аналізу комунікативних ситуацій.

4. Часто в побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним, що позначає лише один з типів спілкування.

Спілкування – це сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності. Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку і взаємодії людей: інформантний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів).

Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформантним зв’язком. Комунікація – це смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування. У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності.

Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:

– контактна;

– інформаційна;

– спонукальна;

– координаційна;

– пізнавальна;

– емотивна;

– налагодження відносин;

– впливова.

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може також переважати якась одна або декілька.

Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:

1. Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним із найважливіших чинників формування суспільства.

2. Комунікація – найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості, пов’язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.

3. Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виділила її зі світу тварин, сприяла розвитку розуму як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.

4. Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.

5. Комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, зберігання й передавання інформації між генераціями і в межах однієї генерації.

6. Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства у часі та просторі.

Комуніканти – це особи, які беруть учать у спілкуванні; у діалозі – адресант (мовець) і адресат (слухач), у полілозі – адресант, адресати, учасники.

Комунікат – це текст, продукт мовної діяльності.

5. Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

а) за участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне або невербальне спілкування;

б) за формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування, письмове, друковане;

в) за темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне), філософське, навчально-педагогічне, виховне тощо;

г) за метою спілкування: ділове та розважальне спілкування;

ґ) за мірою офіційності: офіційне та неофіційне спілкування;

д) за мірою контрольованості: формальне та неформальне спілкування;

е) за кількістю співрозмовників: внутрішнє спілкування, міжособистісне спілкування, комунікація в межах малої мовної групи, публічне спілкування, масова комунікація, міжнародна та міжкультурна комунікації;

є) за соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване, соціально орієнтоване;

ж) за формою спілкування: закрите, відкрите і змішане спілкування;

з) за свободою вибору партнера: ініціативне спілкування, вимушене спілкування;

і) за тривалістю: постійне, періодичне, короткотривале, довготривале спілкування.

Останніми роками спілкування розглядають також на предмет істинності – неістинності інформації й відповідно виділяють такі його типи: псевдоінформування, дезінформування, параінформування, метаінформування.

6. У комунікації, як і в системі мови, діють певні закономірності, пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їхніми соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з плином часу можуть змінюватися, мають національну специфіку. Водночас за необхідності вони виявляються у будь-яких типах міжособистісного і масового спілкування, а тому їх можна вважати об’єктивними законами комунікації.

Комунікативні закони – це найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування. Вони реалізуються незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо.

Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні людей виділяють також правила спілкування. Їх слід розрізняти, оскільки вони є виявом особливостей процесу комунікації, які повторюються, але значною мірою залежать від конкретних складових та умов спілкування (психологічних станів учасників, конкретної ситуації, тематики тощо).

Правила спілкування – це рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу. Вони засвоюються шляхом наслідування і навчання й реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.

Російський мовознавець Й.Стернін виокремлює низку основних законів спілкування:

Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного.

Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль витрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу.

Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші його слухачі.

Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії.

Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу.

Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної людини – величина постійна. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Цей закон діє в житті кожної людини чітко. Звичний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому разі з’явиться психічний неспокій, можливі стреси, погіршення настрою і загального стану здоров’я.

Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця.

Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять.

Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки.

Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток.

Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співбесідник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співбесідник змушує його змінити комунікативну поведінку.

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна.

Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання.

Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднатися в групу і спілкуватися один з одним.

Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в даний момент.

Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і щезає.

Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.