В

Скептицизм м. Монтеня

ивчав юриспруденцію, завдяки чому займав певне становище в по­літиці та адміністрації, був керівником місцевого парламенту, пізніше бургомістром свого міста. Монтень багато подорожував по світі, знав цей світ та людину. Сам він дуже цікавився проблемами зовнішнього та внутрішнього життя людини. Дбав про вигоди, любив працювати, але без особливої напруги. Писав для власної приємності, але як люби­тель, занотовуючи просто спостереження над життям та людьми, не думав про наукові конструкції та теорії. Свої нотатки видав у 1580 році під назвою “Есе”. Пишучи цей твір, Монтень широко використо­вував античних авторів, але здебільшого Секста Емпірика і загалом грецьких скептиків. Філософія Монтеня містила стільки скептицизму, скільки було потрібно, щоб не втручатися у складні справи та уникнути фанатизму й жити в спокої. Скептицизм був способом влаштувати життя та вміти жити в світі. Життя слід робити приємним. Адже тільки живучи можемо осягнути приємність. Отже, слід дбати про життя, навіть про таке, яким воно є. Культ життя, епікуреїзм, перед яким схилявся, був у Монтеня не менш сильний, ніж скептицизм. На вартість життя дивився, зрештою, тверезо, бо бачив, що воно є відносне й суб'єктивне. Він, зокрема, писав: “Життя не є ані добре, ані погане, є тільки місцем добра або зла, залежно від того, чи зробить людина в ньому місце для добра чи зла”. Завдання філософії він бачив, власне, в тому, щоби вона знаходила місце для добра, для радості життя, щоби була мистецтвом жити.

У мистецтві життя найважливішою, на його думку, є незалежність. Слід зробитись незалежним від наших пристрастей, бо вони роблять людей невільниками, зробитись незалежними від суспільства, котре взагалі не є необхідною умовою доброго і приємного життя, зробитись незалежним від прив'язаності, навіть найбільш природної, такої, на­приклад, як прив'язаність до вітчизни, родини. Ця прив'язаність, якщо навіть і є, то не повинна бути для людини тиранією. Монтень вважає, що потрібно зробитись незалежним і від смерті. Він довго розмірковував над цим питанням і дійшов висновку, що до смерті слід ставитися з байдужістю. Монтень сказав, що думка про смерть робить життя приємним, робить його ціннішим. Хвилини на­бирають вартості, коли знаєш, що вони можуть бути останніми. Але значно краще думати про життя, ніж про смерть, адже знаємо, що життя є єдиною реальністю.

Його гуманізм — натуралістичний. Людину він не вивищував понад інші істоти, але також вважав, що вони не є вищими від людини. “Ми не є ні вищим, ні нижчим від інших; як слід жити, цього може навчити нас природа, наша велика і потужна матінка-природа. Вона навчить людину передусім міри”, – писав мислитель.

Крім того, з одного боку Монтень бачив світ, а в ньому – людину-індивідуаліста, яка постійно змінюється. Але з другого боку, досвід переконував його, що попри свою радість та змінність люди мають ту саму природу і ті самі природні інстинкти. Життя людей підлягає певним правилам, але ці правила не є аб­солютними і незмінними. Вони є виразом швидше звичаю, ніж вічної правильності і справедливості. Він вважав, що так буде завжди. Минулі правила будуть також правами звичаєвими, і не варто по­в'язувати дуже великих надій з їх реалізацією. Він виводив звідси практичні висновки: основи толерантності та вирозумілості. Не були чужими для нього основи консерватизму. Не варто робити безлад на світі новими ідеями. Він був переконаний, що немає ідей, заради котрих варто вбивати або давати себе вбити. І взагалі, ідеї не є такі важливі, важливішою є сама реальність. Поза всім цим скептицизмом розум був для Монтеня мірою правди. Його головний твір “Спроби” увійшов до золотого фонду за­гальнолюдської культури. Монтень - вільнодумець, він не визнає жодних авторитетів, людина релігійно індиферентна. Він намагається філософувати в карнавальній манері Відродження, манері радісно-святкового світосприийняття. Монтень сміливо вводить у літературний вжиток живу розмовну національну мову, не цурається навіть діалектів.

Цікавим у нього є тлумачення людини як істоти повністю підпо­рядкованої природі. У Монтеня йде процес абсолютизації природи, а не людини, тому на перший план висуваються точні дисципліни, а не гуманітарні. Отже, вже в добі Відродження маємо зачатки позитивно­го знання, яке особливо розвинулося в кінці XIX – на початку XX ст.

У кінці XVI – на початку XVII ст. перехідна доба, доба Відродження, за­вершується і Західна Європа вступає до “класичної” пори Нового часу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения. – М., 1986.

2. Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. – М., 1977.

3. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1986.

4. Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця. – К., 1988.

5. Кузанский Николай. Сочинения в 2 т. – Т. І. – М., 1979.

6. Кузанский Николай. Сочинения в 2 т. – Т. 2. – М., 1980.

Питання для самоконтролю

1. У чому суть змін, які відбуваються в добу Відродження?

2. Який ідеал людини формується в цю добу?

3. Який новий смисл людського життя, щастя, свободи утверджується в епоху Ренесансу?

4. У чому виявилися нові тенденції у науковому пізнанні світу?

5. Як ви розумієте поняття Світової Душі у філософії Дж. Бруно?

6. У чому суть пантеїстичного вчення ренесансної натурфілософії?

7. Сформулюйте основну ідею теорії природного права.

8. Які наслідки для філософської думки та європейського життя мала поява утопічних теорій?

1 Мерінг Ф. Історія Німеччини від кінця середніх віків. – Харків. 1931. – С. 37.