П

Релігійна реформація

оряд з Відродженням у ті часи виникає ще одне суспільно-політичне явище – Реформація. Одним з вождів цього напряму в Німеччині був Мартін Лютер (1483 – 1548 рр.). У 1517 році він при­бив до дверей церкви богословські тези, у яких критикував офіційну католицьку церкву. Його позиція виходила з ідей містичного пан­теїзму Екґарта, тяжіла до неоплатонізму. Лютер закликав повернутися до первісної чистоти християнства, відкинути різні нашарування. Висуваючи тезу про священство, Лютер, по суті, робив непотрібним духівництво, пропонував прямий зв'язок віруючого з Богом. Церква підпорядковувалася світській владі. Лютер відомий як перекладач Святого Письма німецькою мовою. Близьким до Лютера був швейцарський духівник Жан Кальвін (1509 – 1564 рр.). Щоправда, ще радикальніший, містичніший, ірраціоналістичніший. Він проповідував тезу, за якою Христос обрав до спасіння не все людство, а частину (“Багато бо є покликаних, але мало вибраних”, Мт 22:14). З цієї концепції випливала думка, що хто вибраний, а хто ні – невідомо. Отже, обраним чи не обраним себе може вважати кожен. Все це дуже збентежило людей, правди віри перестали бути впорядкованими, ставали все більш хаотичними.

Як реакція на Реформацію виникає Контрреформація. Слово “контр­реформація” у спеціальній літературі може мати інколи негативний зміст, хоча для католицької церкви сама Реформація як суспільно-культурне і філософське явище була своєрідним випробуванням.

1540 року Ігнатій Лойола засновує орден єзуїтів. Цей орден чи не найбільше сприяв успішній ході контрреформації. Німецький історик Франц Мерінґ, марксист, висловив цікаві думки щодо чину єзуїтів. За його словами, “єзуїтизм” являв собою католицтво, реформоване на капіталістичній базі, адже папство обернулося в засіб та знаряддя великих та нових монархій, тож довелося його поставити на капіталістичні ноги, і саме коло цього заходився “Орден Ісуса”, пристосовуючи католицьку церкву до нових економічних та політичних стосунків. Він ре­організував усе шкільництво, запровадив студіювання класиків (тоді це була найвища освіта) і в цій сфері був спадкоємцем гуманістів. Він став найбільшим у світі торговельним товариством, що мало свої контори скрізь на відомій тоді землі. Він давав владцям начебто духівників, що на ділі були найдосвідченіші й найрозважливіші міністри.¹

Антропоцентризм доби Відродження знайшов своє відображення і в царині соціально-політичних теорій. Нові концепції держави і права походили з інших передумов, ніж у середні віки. Замість однобічного й однозначного релігійного пояснення вони базувались на твердженні про природний характер людини, на її земних інтересах та потребах.

Ідею сильної централізованої держави проводив сучасник Леонардо да Вінчі, друг Мікеланджело, видатний державний діяч і перший вій­ськовий письменник Нового часу Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.).