Розділ 6. Світосприйняття та філософські шукання доби Відродження

Коло питань: Перехідний характер доби.

Гуманізм культури Ренесансу.

Орієнтація на неоплатонічну філософську традицію.

Осмислення суспільного буття в соціально-

політичних теоріях.

Раціоналізм та практицизм.

Ведучи мову про XV – XVI ст., кардинал Йосиф Сліпий у “Нарисі історії середньовічної (схолластичної) філософії” називає їх “переходовою добою від схолластики до новочасної філософії”. Він, як і інші західні вчені, не виділяє особливо цю епоху, вважаючи, що вона є і кінцем схоластики, і подекуди народженням філософії Нового часу. У цьому, безперечно, є рація. Ця доба називається добою Відродження швидше в культорологічному значенні, ніж у філософському. Адже, якщо говорити про те, що основними рисами цієї доби є зацікавлення античністю, духовною культурою Стародавньої Греції та Риму, використання багатющої спадщини для подальшого розвитку духовності, то і в середині віку ми зустічаємося з подібним явищем. Адже важко уявити собі філософію і теософію св. Авґустина без Платона, а також філософію та теософію св. Томи без Арістотеля. Ми вже не говоримо про вплив еллінської філософії, зокрема стоїцизму та неоплатонізму і на середньовіччя, і на добу Відродження.

Однак варто виділити Ренесанс як окрему історико-філософську епоху, бо їй притаманні явища, які важко зараховувати і до попередньої, і до наступної філософської парадигми. З одного боку, можна говорити про певний релігійний і філософський поступ, а з другого – про деякі явища, які можуть принести шкоду самій філо­софії, маються на увазі елементи та ідеї позитивізму. З одного боку, ренесансний гуманізм був спрямований на вдосконалення людини, а з другого – він став каменем спотикання, пробою на людську гординю, яка віддаляла її від Бога. Йдеться про те, що людина аж занадто повірила в себе, в те, що тільки вона є ковалем власного щастя.

Але поза тим філософська думка епохи Відродження є перехідним містком, який поєднує філософію середніх віків із філософією Нового часу.

На перший план духовної культури Ренесансу виступають гуманістич­ні, антропоцентричні мотиви. Філософи, вчені, поети, письменники цієї доби головну увагу звертали на творчі здібності людини, розуму, на прагнення до земного щастя. Реалізація цих поривань передбачає за­своєння досягнень культурного багатства минулого. У тодішніх діячів культури виникає поглиблений інтерес до античної спадщини, до оволодіння великим багатством філософії. Знову і по-новому бачать Платона і Арістотеля, неоплатоніків і стоїків, епікурейців і Цицерона. Ренесанс – це передовсім вільне осмислення творів антич­ності, відмова від готових та сталих істин. Давніх філософів спри­ймають швидше як союзників, аніж як «вищу інстанцію». Вже сам філософ доби Відродження отримує можливість і право вирішувати, що істинне, а що ні.

Д

Гуманізм доби відродження

уховні та культурні зміни в Західній Європі мають свої харак­терні риси та періоди. У першому, ранньому, тобто у ХІV– ХV ст., новій культурі притаманний «гуманістичний» характер, вона зосереджу­ється головним чином в Італії, а в XVI і значною мірою XVII ст. вона отримує природничо-наукову спрямованість.

Слово “гуманізм” походить від латинського слова «homo» – людина, “humanus”, – людський і в загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає розмірковувати про себе саму, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс та мету свого буття. Власне з цього усвідомлення розпочинається філо­софська культура доби Відродження.

Історико-філософська література, висвітлюючи філософію доби Відродження, в цілому справедливо зазначає, що філософська куль­тура Ренесансу викристалізувалась у полеміці із середньовічною схоластикою, але, на жаль, майже ніде не вказує, що між схо­ластикою та філософією Відродження існує прямий спадкоємний зв'язок, що, власне, схоластика й спричинилася до виникнення якісно іншої філософської парадигми. Адже знаємо, що схоластика будила й заохочувала вільний дух дослідження, що вона ж таки стверджувала авторитет розуму. В різних філософських працях мовиться про антич­ний гуманізм, гуманізм середніх віків і, зрештою, про гуманізм доби Відродження. І хоча у всіх цих історико-культурних періодах розроблялося вчення про людину, про її гуманістичну сутність, все-таки вкажемо на різні акценти того вчення, які випливають з вимог і потреб часу.