Ноосфера. Еволюція уявлень про місце людини у природі.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, учення про біо­сферу.

Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослі­дження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої ре­човини. Учений підкреслював, що речовина планети утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тоб­то створені живою речовиною) становлять значну частину її (біо­сфери) маси, «...йдуть далеко за межі біосфери... вони перетворю­ються, втрачаючи всякі сліди життя, на гранітну оболонку». «Гео­хімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим самим ставить на науковий ґрунт питання про космічність живої речовини»,— писав він у монографії «Жива ре­човина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

В. І. Вернадський відніс до біосфери ширші шари земних обо­лонок, де не тільки мешкають живі організми, а й знаходяться ре­човини, створені в минулому живою матерією (торф, кам'яне ву­гілля, осадові породи тощо). Він розглядав біосферу не просто як просторову категорію, а як складну єдину систему — оболонку, в якій живі істоти перебувають у складній взаємодії як із неживою природою (повітрям, водою, сонячною енергією), так і між собою й цим визначають хімічний стан зовнішньої кори нашої планети.

У 1944 р. В. І. Вернадський написав знамениту статтю «Де­кілька слів про ноосферу». Термін «ноосфера» було запропоновано Е. Леруа в 1927 р. Розглянувши закономірності еволюції життя,

Е. Леруа дійшов висновку, що в людині біологічна еволюція себе вичерпала. Подальша еволюція живого на нашій планеті, за його твердженням, здійснюватиметься тільки духовними засобами: індукція, суспільство, мова, розум і т. д. І це буде ноосфера, яка заступить біосферу. Під ноосферою

Е. Леруа розумів закономірний етап розвитку органічного світу, коли домінуюча роль в еволюції належатиме духовній творчості людини та продуктові її праці. І в цьому його погляди відрізнялися від уявлень Тейяра де Шардена, який розглядав ноосферу як такий собі мислячий пласт, що поступово розгортається зі світу тварин і рослин і приходить на останньому етапі психогенезу до усвідомлення тотожності всього сущого з точкою «Омега» — божеством.

В. І. Вернадський зазначив, що можливості людини з її розумом і технікою такі значні, що вона може втручатись у хід геолого-хімічних процесів Землі й навіть змінювати їх природний напрямок.

Людство має усвідомити свою силу й роль у біосфері, і тоді настане новий етап її розвитку. Вернадський передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму — «ноосферу» (пооs

у перекладі з грецьк.— розум, дух), в якій людина стане основною геологічною силою.

Ноосфера — це етап розвитку біосфери, на якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку.

Учення Вернадського про ноосферу включає чотири основні положення:

1. Ноосфера — історично останній стан геологічної оболонки біосфери, що перетворюється діяльністю людини.

2. Ноосфера — сфера розуму і праці.

3 Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так і підсвідомою діяльністю людини.

4 Розвиток ноосфери пов'язаний з розвитком соціально-економічних факторів.

Ноосфера відрізняється від попередніх станів біосфери великою швидкістю свого розвитку. Згідно з концепцією ноосфери, людство перетворилося на найпотужнішу геологічну силу на планеті.

Вернадський підкреслював, що протягом останніх 500 років воно освоїло нові форми енергії — парову, електричну, атомну, навчилося використовувати майже всі хімічні елементи. Людство освоїло всю біосферу й одержало набагато більшу, порівняно з іншими організмами, незалежність від навколишнього середовища.

Наукова думка й діяльність людини змінили структуру біосфери, незаймана природа швидко зникає, з'являються нові екосистеми та ландшафти — міста, культурні землі, для яких характерні простіші

угруповання організмів.

За ступенем трансформації людською діяльністю екосистеми ються на такі:

• природні — у промислово розвинутих країнах екосистем, не за­хоплених людською діяльністю, майже не залишилося, хіба що а заповідниках;

• антропогенно-природні — лісові насадження, луки, ниви хоча й складаються майже винятково з природних компонентів, але створені й регулюються людьми;

• антропогенні — переважають штучно створені антропогенні об'єкти, і крім людей можуть існувати лише окремі види орга­нізмів, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикла­дом є міста, промислові вузли, села (в межах забудови), кораблі тощо.

Історичні етапи взаємодії суспільства і природи та їх екологічні особливості.

Масштаби і наслідки антропогенного впливу на природне середовище на сучасному етапі.

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2,5млн років від появи на Землі перших людей, які належали до Ното habilis, до початку пізньопалеолітичної доби, пов'язаної поширенням виду Ното sаріепs (людина розумна). Хоча логічніше починати її відлік від 1,5-2 млн років тому, коли вид Ното ergaster став «автором» двох найважливіших винаходів: обоюдогострого рубила, схожого за формою на ікло хижого звіра, і використання вогню. Більш ранні види роду Ното за своєю взаємодією із природою дуже мало відрізнялися від інших наземних приматів.

У цей час узаємодія людини з природою обмежувалася біологічним обміном речовин. Хоча більш досконала розумова діяльність, вогонь і досить різноманітні знаряддя праці вже дозволяли адаптуватися до різних типів екосистем, не змінюючи фізичну будову тіла. Нечисленні групи людей, озброєні кам'яними знаряддями, органічно «вписувались» як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та біосфера в сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій єтадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тисяч років від початку пізнього палеоліту й до кінця Другої світової війни, тобто до середини XX століття, людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків у масштабах усієї планети, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену й не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між

людським суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на цій стадії глобальна соціоекосистема стала частко­во функціонально замкненою.

С. М. Стойко виділяє в цій стадії три етапи: примітивний, про­тягом якого людина впливала на природне середовище полюван­ням та рибальством; агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство; машинно-індустріальний, в якому провідним фактором руйнуван­ня навколишнього середовища стало промислове виробництво.

У пізньому палеоліті, що тривав близько 30 тисяч років, люди досягли вже значного суспільного розвитку, об'єднувались у вели­кі племена, вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та зброю. Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні,— основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забез­печувало давніх людей м'ясом, жиром, сухожиллями, кістковим мозком.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався ва­гонний спосіб, коли великі стада оточували й заганяли на високі кручі, з яких тварини падали й масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом — до їхнього повного вими­рання.

Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє середо­вище свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також іс­торичні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кін­ця XIX ст. і яких європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою створення кращих умов для життя і мисливства. Екологічний ефект цих пожеж був надзвичайно великим: зміню­вався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Вогонь вивільню­вав з-під лісових хащ цілі регіони, що створювало значну перева­гу первісному мисливцю, разом з тим порушуючи фауну і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лісів та інші негативні наслідки.

Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням ма­сового полювання на них первісним людям доводилося шукати нові джерела існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту. Люди змушені були знову повернутися

переважно до збиральництва, рибальства та полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися і кам'яні знаряддя. Давня кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тисяч років тому перейшла в середню кам'яну добу (мезоліт), але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно зросла, вже не вистачало. Довелося шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством та землеробством. Близько. 8 тис. років до н.е. почалася нова кам'яна доба (неоліт).

Розвиток скотарства й землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки й випалювання лісів, нерегульований випас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким ґрунтово-рослинним покривом у посушливих зонах — усе це призвело до опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор'ї.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання людством металів. Як свідчать археоло­гічні та історичні дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло. У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у другому — залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилося залізо й у середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних видів, сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалася за ра­хунок екстенсивних методів — підсічно-вогневої системи, розорю­вання нових земель, що створювало основу локальних і регіональ­них соціоекологічних протиріч на майбутнє. Активна вирубка лі­сів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали місце в цей період у ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лі­сами у Центральній та Східній Європі, змінюються ґрунти, дикі тварини витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації був не таким значним, але постійно зростав.

Починаючи із ХVII-ХVIII століття розвиток капіталістич­них відносин у суспільстві, винахід парової машини та інтенсив­ний розвиток промисловості зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспіль­ства та природи на нашій планеті. Капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму.

Ідеологія капіталізму з притаманною йому ідеєю соціально-економічної конкуренції поширилась і на взаємостосунки з при­родою. У ХVШ-ХІХ століттях людство закономірно вийшло на чергову промислову революцію, що було, по суті, другим за значи­містю явищем (після переходу до відтворювального типу господар­ства) в історії взаємодії суспільства і природи. Основним фактором впливу на природу стає промислове виробництво як якісно вища форма трудової діяльності, що значною мірою не лише розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь вироб­ничі можливості праці, а й зумовило панування товарно-грошових відносин, для яких потрібні як нові джерела сировини, так і ринки реалізації.

Більшість регіонів світу в другій половині ХVIII-ХІХ ст. спо­чатку стають сировинними колоніями промислово розвинутих кра­їн, а відтак починається спеціалізація на видобуванні, виробництві та

вирощуванні саме того, що потребує світовий ринок. Яскраві приклади грабіжницького використання природи дає історія осво­єння Північної Америки ХVIII-ХІХ ст. Американський дослідник Р. Парсон писав, що «рух колоністів на Захід супроводжувався та­ким колосальним винищенням природних ресурсів, яким колосаль­ним був сам рух». За даними Ж. Дорста, у 1870-1875 рр. кількість щорічно вбитих бізонів у Америці складала 2,5 млн голів. З 1830 р. тут проходила кампанія за поголовне винищення бізонів, і власники залізниць запрошували пасажирів стріляти у тварин прямо з вікон поїздів. Розорювання прерій викликало могутні пилові, так звані чорні бурі. За період 1790-1939 рр. у США були зруйновані або збід­ніли не менше 114 млн гектарів родючих земель. На площі 313 млн гектарів прискорена ерозія зумовила значну втрату гумусу.

Після відкриття Рурського кам'яновугільного басейну й почат­ку виплавляння коксу в 1849 р. почався перехід на мінеральне па­ливо в металургії, що значно прискорило видобуток та переробку залізної руди. Цьому сприяло й те, що із залізних руд згодом почали виплавляти кольорові метали — нікель, кобальт, мідь, марганець тощо. Різко почав зростати видобуток залізної руди на планеті — від кількох тисяч тонн у 1800 р. до 7 млн тонн у 1900 р. Особливо активізувався негативний антропогенний вплив на природу після застосування парової машини на морському та залізничному тран­спорті й винаходу двигунів внутрішнього згоряння. Господарська діяльність почала завдавати щоразу більшої шкоди надрам, рос­линному й тваринному світу, ґрунтам, поверхневим,та підземним водам, повітрю, але все ще не порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в середині XХ століття після закінчення Другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки й техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. За визначенням В. І. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. На жаль, ця могутність людства

майже не спрямовувалася на окультурення та вдосконалення природи. Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги

глобальної земної соціоекосистеми. Унаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотнім і призвести в найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, усі природні та соціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми виявилися настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний, антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює всю соціоекосистему в цілому й ви­кликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки.

Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистема стала функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. Головним регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде виконувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

Головними факторами, що призвели до сучасної кризової соціоекологічної ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, ін­дустріалізація та хімізація народного господарства. Незважаючи на те що в багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні роки відчутно загальмувалась, кількість народонаселення земної кулі за останні роки зросла більш ніж удвічі, досягла 6 млрд осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення зосереджується у великих містах. Кількість людей, зайнятих у сільському господарстві, щороку зменшується. Прогодувати величезні маси міських жителів стає щоразу важче, що викликає необхідність застосування хімічних методів, спрямованих на полегшення об­робки земель і підвищення родючості сільськогосподарських культур.

Обсяг промислової продукції в усьому світі кожні 10 років збільшується тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілі­зації людство використало 80-85 млрд т палива, то половина цьо­го обсягу припадає на останні 25-30 років. Це пов'язано з тим, що у другій половині XX ст. значно змінився паливно-енергетичний баланс йа планеті. Питома вага нафти в ньому становить 44 %, при­родного газу— 18, вугілля — 35 %.

Унаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних за­собів різко погіршилась якість атмосферного повітря. Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утвори­ли над багатьма містами постійні отруйні газові хмари, що дуже шкідливо відбивається на здоров'ї людей.