Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Конотопський інститут

К

афедра фундаментальних та загальнонаукових дисциплін

Л Е К Ц І Й Н І М А Т Е Р І А Л И

З ДИСЦИПЛІНИ «ПРАВОЗНАВСТВО»

Укладач: викладач Н.М. Кондратенко

Конотоп 2010

ЗМІСТ

Лекція № 1. Поняття, походження держави. Функції та форми держави……….3-12

Лекція № 2. Норми права та інші соціальні норми…………………………...... ..13-19

Лекція № 3. Поняття та структура Конституції України 1996 року……………..20-25

Лекція № 4. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина….….26-33

Лекція № 5. Конституційна система державних органів України…………….…34-48

Лекція № 6. Цивільне законодавство України………………………………….…49-61

Лекція № 7. Сімейне законодавство України……………………………………...62-66

Лекція № 8. Трудове законодавство України……………………………………...67-76

Лекція № 9. Адміністративне законодавство України………………………....…77-84

Лекція № 10.Кримінальне законодавство України………………………………..85-95

Лекція № 11. Екологічне законодавство України……………………………..…96-100

Лекція № 12. Земельне законодавство України……………………………...…101-106

Лекція № 13. Фінансове законодавство України……………………………….107-118

Список використаних нормативно-правових актів та літератури………….119-119

Лекція № 1

Тема : Поняття, походження держави. Функції та форми держави

1. Походження держави і права

2. Різноманітні теорії виникнення держави

3. Поняття держави та її ознаки

4. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функцій) держави

5. Поняття і види форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму

6. Правова держава.

1. Тривалий час люди жили і розвивались, не знаючи дер­жави і права. Це була епоха первісного суспільства. Проте вже й тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, разом полювали, разом добували їжу, виготовляли одяг із шкіри тварин. Жили люди в цей період розвитку суспільства, об'єдную­чись у невеликі групи,— «первісне стадо» чи «орду».

Поступово люди навчились виробляти досконаліші зна­ряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різно­манітну їжу, одомашнювати диких тварин, обробляти землю і вирощувати необхідні для харчування рослини. На зміну первісному стаду приходить досконаліше об'єднання людей — первісна родова община (рід) — колектив людей, що має одного пращура і веде спільне господарство.

Поступовий перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів у середині роду приводять до активного спілкування між окремими родами, внаслідок чого роди об'єднуються у фратрії й племена. Такі об'єднання здійснюються на основі мовної, економічної, територіальної і шлюбної спільності.

Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки і жінки). Всі найбільш важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені). На таких зборах обиралися старшини, вожді, керівники і ловчі. Ці обрані особи були першими серед рівних, їх влада базувалася виключно на авторитеті, їх поважали всі члени роду, схиля­лись перед їх мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, сприт­ністю тощо.

Влада в первісному суспільстві:

а) базувалася на родових відносинах (рід об'єднував людей за дійсною чи припустимою кровною спорідненістю. Кожний рід був власником засобів виробництва, об'єднував членів роду для колективної праці, виступав господарським осередком для виробництва матеріальних благ);

б) у соціальному розумінні була безпосередньо суспіль­ною; не існувало спеціального апарату управління і при­мусу;

в) мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співро­бітництво (члени роду виконували свої функції на засадах переконання. Примус застосовувався дуже рідко і викону­вав роль громадського виховання. Надзвичайною формою примусу було вигнання з роду. Рід також захищав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила або родова помста);

г) виконувалася рядовими і виборними членами роду добровільно, без спеціального апарату управління. Військо формувалося лише в разі потреби з чоловіків роду, здатних тримати зброю.

Проте, не зважаючи на позитивні форми управління, первісний лад не був ідеальним, оскільки:

праця людей ґрунтувалася на примітивних засобах ви­робництва, давала дуже мізерні результати і не задовольня­ла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до здобуття їжі й одягу, будування примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо;

роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн;

численні забобони, відсутність писемності породжували жорстокість людей одне до одного;

брак нормальних умов життя робив людину безза­хисною перед явищами природи і стихією, що применшува­ло тривалість її життя.

Необхідний був подальший розвиток суспільного вироб­ництва, пошук шляхів удосконалення знарядь виробництва, засобів праці.

Передумовами виникнення держави теорія держави і права називає:

а) три великі поділи праці (виділення скотарських пле­мен, відокремлення ремесла від землеробства, виділення торгівлі);

б) появу надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності і майнової нерівності;

в) утворення класів як великих груп людей з протилеж­ними інтересами і виникнення міжкласових конфліктів;

г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти та виник­нення держави як політичної організації публічної влади.

Первісне суспільство розшаровувалось у період розпаду родового ладу. Поява класів з протилежними інтересами породила міжкласові конфлікти між родовою знаттю та іншими членами родів, а також з прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти, і виникла держава як політична організація публічної влади.

Як право, так і держави виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. Залежно від цього розглядають право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права люди­ни, права нації, права народу, права об'єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. А отже, юридичне право виникає лише разом з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право й закон, слід зазначити, що право, як інституційне утворення, стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права.

Таким чином, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо.

Право виникає внаслідок:

а) переростання монокорм (первісних звичаїв, тра­дицій, моралі) в юридичні норми;

б) правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;

в) перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ у загальну норму, що є обов'язковою при вирішенні аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впровадити в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має кла­совий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів пануючого класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх під­тримується апаратом державного примусу і є засобом під­порядкування населення ваді економічно і політично па­нуючого класу. Таким чином виникає правовий звичай як найбільш стародавня форма права.

Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищають також інтереси панівної верхівки, то­му не застосовують деякі звичаї, що захищали інтереси всіх, або змінюють їх зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, верховні правителі, інші посадові особи державних органів. Захища­ючи інтереси пануючих класів, судові органи утворювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми.

При появі писемності держава (її органи), а також по­садові особи за допомогою правотворчості закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших державних законах закріплювалися майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є за­кони Хаммурапі, XII таблиць, Ману, Салічеська, Руська, Польська правди та ін.

Класові інтереси відображались у нормативних актах не тільки матеріального, а й процесуального права. Так при розгляді судових справ використовувались ордалії (випро­бування вогнем, водою тощо), поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись.

Таким чином, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності має класовий характер і захи­щає інтереси економічно і політичне пануючого класу. Водночас рабовласницьке, феодальне і капіталістичне чи соціалістичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі і нині існуючі суспільні відносини між людьми.

2. У теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення держави.

Теологічна теорія. Представником теологічного походження держави був Фома Аквінський (1225—1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм—під бога—чистого розуму—до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від бога обґрунтовує її вічність І непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя богом і покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї і є результатом історичного розвитку і розростання сім'ї, а отже, абсолютна влада монарха — це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер, Михайловський та ін. Наприклад, Роберт Фільмер у своєму творі «Патріархія чи природна влада короля» твердить що абсолютна влада монарха бере свій початок безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім'ї, а влада монарха через Адама дана богом і не підвладна ніяким людським законам.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші — ви­конувати їх управлінські рішення. Представниками цієї те­орії були Грацій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Начебто людській психіці притаманна потреба покори, насліду­вання, усвідомлення залежності від видатної особи. Народ є інертною масою, і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький (1867—1931).

Теорія насильства. За цією теорією, держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників цієї теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін.

Органічна теорія. Її обгрунтував англійський філософ Герберт Спенсер (1820—1903). Він проводив аналогію між державою і біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як і біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговує на увагу і космічна.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави. Існують численні і домарксистські і марксистсько-ленінські доктрини ви­никнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення держави у різних народів.

3. Нині в Україні неухильно розбудовується нова держав­ність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи то­талітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку, включаючи й нинішній період в Україні, є спосіб виробництва матеріаль­них благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є реальним еко­номічним базисом цього суспільства, а політичні, ідео­логічні та юридичні явища — його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (дер­жавну, колективну та індивідуальну: особисту й приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок Проте держава не завжди автома­тично прямує за економікою. Вона може активно й проти­діяти економічному базисові. Великою мірою це залежить від впливу на державу різних факторів, які характеризу­ються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних тра­дицій, рівня загальнолюдської і правової культури, активності трудових колективів та ін. Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літера­турі тлумачиться по-різному. Його розглядають в суб­станціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні.

В субстанціональному значенні держава — це організо­ване в певні корпорації населення, що функціонує в про­сторі і часі.

В атрибутивному — це устрій певних суспільних відно­син, офіційний устрій певного суспільства.

В інституціональному — це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, насе­лення й суспільної влади.

Таким чином, держава—це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади певної частини населення, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна приймати загальнообов’язкові правила поведінки, а також здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

а) суверенітет;

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарату управління і примусу;

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила пове­дінки;

д) здатність збирати податки, робити позички і надава­ти кредити;

е) виражати й захищати інтереси певної частини насе­лення.

Суверенітет держави — це верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади в певній державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Таким чином, державу розглядають під різними кута­ми зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення жит­тя людей.

4. Функції держави — це напрями її діяльності, в яких ві­дображається й конкретизується сутність, завдання й цілі держави. Функції держави класифікують по-різному. За­лежно від напрямів державної діяльності всередині країни чи за її межами функції ділять на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать напрями діяльності Української держави, в яких конкретизується її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя грома­дянського суспільства.

Розрізняють такі види внутрішніх функцій Української держави:

а) економічні;

б) культурно-виховні;

в) регулювання міри праці і міри споживання;

г) соціальне обслуговування;

д) охорона й захист усіх форм власності;

е) охорона правопорядку, прав і свобод людини і грома­дянина;

є) екологічна та ін.

Зовнішні функції — це основні напрями діяльності Української держави за її межами у зносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями й світо­вим суспільством у цілому.

Зовнішні функції Української держави такі:

а) організація співробітництва з іншими державами, окремими органами, світовими громадськими організаціями та світовим суспільством у цілому;

б) захист державного суверенітету;

в) підтримка миру й мирного співіснування всього світового суспільства;

г) правоохоронна;

д) екологічна;

е) участь у вирішенні інших світових глобальних проб­лем сучасності.

5. Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форми правління, форми державного устрою, форми державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з насе­ленням країни.

Відомі два види форм правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна осо­ба, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).

На сьогоднішній день налічують близько 50 монархій.

Монархія буває абсолютною й обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зо­середжена в руках одноособового глави держави (мо­нарха). При обмеженій (конституційній, парламентській) монархії законодавча влада належить парламенту, вико­навча—монарху (чи кабінету міністрів), судова—судам, яких обирають чи призначають.

Деспотична – влада монарха обожнюється, а сам він офіційно визнається божеством. Цей різновид монархії був розповсюджений у державах рабовласницького типу. (Древній Єгипет)

Абсолютна – монарху не надаються божественні почесті, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії. (царська Росія; Саудівська Аравія).

Теократична монархія – значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, де релігійний лідер є одночасно главою держави (Ватикан)

Виборна монархія – глава держави одержує владу не за спадком, а обирається на певний строк (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати)

Дуалістична монархія – передбачається двопалатний парламент. Нижня палата обирається населенням, а верхня – призначається монархом, уряд формується монархом і контролюється ним. (країни Африки, Близького Сходу).

Конституційна монархія – влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. (Англія, Швеція , Японія)

Республіка — форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розрізняють аристокра­тичні й демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати й бути обраним нале­жить частині населення — вищим верствам (наприклад, ра­бовласницькі республіки в Афінах, Стародавньому Римі та ін.).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їх право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомі три види демокра­тичних республік: парламентські, президентські і змішані.

В парламентській республіці: а) президент обирається парламентом; б) уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; в) уряд підзвітний парламенту; г) парламент може висловити урядові не­довіру, що призводить до його відставки.

У президентській республіці: а) президент обирається всенародно або за особливою процедурою; б) президент є главою держави і здійснює виконавчу владу в) законодавча влада належить представницькому органові (парла­ментові); г) президент має право відкладного вето та деякі інші права (наприклад, право розпустити парламент).

У змішаній республіці є елементи президентської і парламентської форм правління (наприклад, в Україні).

Форма територіального устрою — національно - терито­ріальна й адміністративно-територіальна організація дер­жавної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому і між собою (наприклад. Ав­тономна Республіка Крим, Київська область, Залізничний район міста Києва та ін.).

Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою. Проста (унітарна) держава — це єди­на держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для унітарної держави характерна наявність: а) єдиної системи державних органів; б) єдиного законодавства; в) єдиної те­риторії; г) єдиного громадянства; д) єдиної загально­державної символіки тощо.

Складна держава (форма державного устрою) формується з відокремлених державних утворень, що кори­стуються певною самостійністю. До таких форм держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням дея­ких авторів — й імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз дер­жав) з особливою структурою державного механізму, що включає в себе як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і ана­логічні органи і законодавство суб'єктів федерації. Федера­ція створюється на добровільних засадах і, як правило, згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США та ін.).

Конфедерація — добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. Конфедерація не має єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом розпадається або перетворюється на феде­рацію. Наприклад, початковий етап створення США.

Імперія — це примусово утворена, як правило, через за­воювання одного народу іншим, складна держава, складові частини якої повністю залежать від верховної влади. (Британська імперія)

Державно-правовий режим — сукупність засобів, при­йомів і способів реалізації державної влади.

Розрізняють демо­кратичний і недемократичний режими.

Демократичний режим – стан політичного життя, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворення та діяльності державних органів, дотримання основних прав людини.

Основними ознаками демократичного режиму є:

а) проведення виборів вищих і місцевих представницьких органів;

б) плюралізм у політичній, економічній. ідеологічній та других сферах життєдіяльності людей;

в) рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків ;

г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переко­нання перед методами примусу тощо.

Таким чином, демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах діючого права з ви­користанням демократичних форм народного представ­ництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також га­рантування їх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Антидемократичний режим – звужуються можливості реального впливу громадян на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, реальна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи в руках однієї особи.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні і ав­торитарні.

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадя­нина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється насе­ленням; відсутня будь-яка можливість для вільного вияв­лення і врахування інтересів усіх груп населення: наймен­ші вільності негайно придушуються усіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звич­ним є грубе втручання в особисте життя людини і громадя­нина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускається деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання відстоювати інтереси певних верств населення. Проте коли така поляризація політичних сил надто антагоністична, тоді включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками, демократичні режими поділяють на: дсмократично-ліберальний, демократично-радикаль­ний, демократично-консервативний та ін. Серед недемокра­тичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, кла­су, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві та ін.

6. При характеристиці правової держави необхідно пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід' ємних прав і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають передумовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої соціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання державної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держави, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний зв'язок, який існує між громадянським суспільством і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «великого суспільства» Л. Джонсона в США).

Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних га­рантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати податки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і громадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (системи його прав і обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.і ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Лекція № 2