3. Після Другої світової війни швидко розвивалася потужна індустрія туризму зі своїми інститутами, масовим виробництвом туристичних послуг, різноманітними методами організації та управління.

Продовжувався розвиток та вдосконалення світової транспортної системи. В кінці XX ст. найбільш розповсюдженим видом туристичного транспорту був автотранспорт (80 %). Популярним залишався, особливо в Західній Європі, залізничний транспорт; вкрай важливим він був у СРСР (в 1990-і рр. в країнах СНД), адже саме залізничним транспортом здійснювалося близько 75 % всіх перевезень в цьому регіоні. До 1940 р. подорожі на інші континенти здійснювалися, здебільшого, водним транспортом, де пасажирам І і II класів пропонувалась вишукана кухня і різноманітні розважальні програми. У другій половині XX ст. для подорожей на далекі відстані використо­вувався, найчастіше, повітряний транспорт. Попит на авіатранспорт був і залишається, порівняно з іншими регіонами, найбільш високим у Північній Америці, Європі та Японії, а також в окремих регіонах Азії. Міжнародний авіазв'язок між цими регіонами складає 75 % всесвітніх авіаперевезень. При аеропортах сконцентровано більшість представництв фірм з прокату автомобілів; як правило, вони належать до відомих у цій сфері мереж, найбільшою з яких є фірма НегІ2. Загалом у світі наприкінці XX ст. компаній з прокату авто налічувалось більше п'яти тисяч.

Пожвавлення економіки в другій пол. XX ст. викликало трансформацію готельної справи та індустрії приватних готелів в сучасну індустрію з різними формами власності та управління. Прикладом концентрації виробництва в готельній індустрії є виникнення готельних ланцюгів. В організаційній структурі управління готелями у світовій готельній індустрії у 1950-і рр. сформувались дві основні моделі організації готельної справи.Перша — модель Рітца, названа на честь швейцарського підприємця Цезаря Рітца. Готелі цієї моделі, здебільшого, були орієнтовані на європейські традиції вишуканості та аристократизму. Друга модель, — реалізована в готельному ланцюзі Holiday Inn, — пов'язана з іменем американського підприємця Кемонса Уільсона. В цій моделі робиться ставка на велику гнучкість в задоволенні потреб клієнта та стандартизацію послуг, незалежно від того, в якій в країні знаходиться готель. Найбільша концентрація готелів зафіксована у США та Західній Європі (70 %). За концентрацією готелів в одному місті має перше місце Лас-Вегас (США). Більшість готельних ланцюгів у світі також американські. Найвідоміші з них — West Inn i Hilton , які відносяться до класу «люкс». До ланцюгів середнього класу відносять Маrrіоtt, Ноlіdау Іnn, Sheraton. Світовий простір, зокрема територію колишнього СРСР, освоюють не тільки американські готельні ланцюги, але й австрійський Маrco Роlо Ноtеls аnd Rеsоrts, французький Ассоr, британський Іntеr Соntinentaltels, гонконзький Nеw Wоrld/Rеnаіssаnsе Ноtels тощо. Но

Для захисту професійних інтересів працівників готельної індустрії в ряді країн створені національні асоціації. Вони входять до Міжнародної готельної асоціації (МГА), яка координує розвиток готельної індустрії на міжнародному рівні. Важливим внеском МГА в розвиток міжнародного туризму було прийняття в 1981 р. міжнародних готельних правил, які визначили принципи взаємовідносин клієнта і адміністрації готелю, що не втратило своєї актуальності і в наш час.

Відбулися зміни і в ресторанному бізнесі. Зокрема, якщо на рубежі ХІХ-ХХ ст. престижні ресторани пропонували, здебільшого, французьку кухню, то в другій половині XX ст. з'явились розкішні ресторани, які стали пропонувати національні кухні. Важливою зміною у сфері харчування туристів було створення ресторанів швидкого обслуговування.

Туризм у другій половині XX ст. у розвинених країнах став масовим і організованим. В деяких країнах поширені дві форми туризму: стихійна і організована. Більшість турів мала індивідуально спрямований характер. Асортимент видів туризму з кожним роком збільшувався і орієнтувався на широкий спектр попиту різних категорій населення. І хоча протягом XX ст., в цілому, першість була за культурно-пізнавальними видами туризму, в другій половині XX ст. помітно збільшився попит на комфортабельні круїзи, пригодницькі тури та екологічний туризм.

У другій половині XX ст. будувалися 8-палубні круїзні гіганти, які можуть одночасно приймати до 6200 туристів. Наприкінці XX ст. на ринку круїзів домінували грецькі, італійські, норвезькі, датські та британські компанії. Географія круїзних турів постійно розширюється. Розроблено круїзні тури по акваторіях всіх океанів і великих морів, не кажучи про навколосвітні круїзи. В останні десятиліття XX ст. поширилися круїзи на підводних човнах. У зв'язку зі збільшенням уваги громадськості до збереження природного середовища, у другій половині XX ст. стали більш популярними всі підвиди екологічного туризму. Святкування 2000-річчя Різдва Христового привернуло велику кількість туристів до релігійних центрів християнства — Єрусалима, Віфлеєма, Риму та інших.

Наприкінці XX ст. більшість туристичних компаній розвинених країн світу працювали за принципом: «Ми можемо вам запропонувати все, що ви побажаєте». Хоч подорож до Антарктиди, хоч політ у космос. Першим космічним туристом став у 2001 р. американець Деніс Тіто, він заплатив за цей тур 20 млн дол. США.

Новинкою для туристів у другій половині XX ст. стали тематичні парки. Перший такий великий парк — Діснейленд — був побудований у 1954 р. в Анахаймі (Каліфорнія, США).

В останній чверті XX ст. відбулися великі зміни в обсязі туристично-рекреаційних потоків, а також менш значні, але все ж таки суттєві зміни в їх спрямуванні. Лідируючими країнами-реципієнтами залишалися країни Європи, насамперед Західної. Серед головних причин такого високого рівня внутрішньорегіонального туризму були існування великої кількості країн і державних кордонів на відносно невеликій площі та першокласна мережа комунікацій. Рекреаційно-туристичні потоки в європейському макрорегіоні спрямовувалися, в основному, до центрів відпочинку Західної та Південної Європи. Такі особливості концентрації туристично-рекреаційних потоків були спричинені звичкою європейців проводити літні канікули та відпустки на середземноморських та атлантичних пляжах. Найбільшими туристично-рекреаційними центрами були Франція), Іспанія, Італія. Ненабагато менше туристів відвідали Великобританію, яка відома як центр насампе­ред освітнього, пізнавального туризму. На «зеленому туризмі» в Європі спеціалізувалися скандинавські країни та Ірландія.

Другим за масовістю рекреаційно-туристичних потоків, що прибували у середині 1990-х рр., був макрорегіон Америка, до якого, за визначенням ВТО, входять Північна Америка, Центральна Америка,Південна Америка і острови Карибського басейну. У межах цього регіону лідирували з великим відривом від інших країн США (44 % прибуттів), багато людей їздили з рекреаційно-туристичними цілями також до Канади та Мексики. У Північній Америці був чудово розвинутий і внутрішній туризм. Лідерство США у прийомі рекреаційно-туристичних потоків пояснюється не лише великою кількістю та високою якістю в цій країні унікальних природних та історико-культурних об'єктів, але й високорозвинутою інфраструктурою, наявністю найбільшої у світі готельної та транспортної індустрії. В регіоні Америка друге місце по прийняттю рекреаційно-туристичних потоків посідав Карибський район. До країн Південної Америки спрямовувалися дуже невеликі рекреаційно-туристичні потоки. Така низька популярність Південної Америки пояснюється політичною нестабільністю в багатьох країнах регіону і низьким рівнем їхнього економічного розвитку, слабкістю матеріально-технічної бази.

Наступними регіонами, за чисельністю осіб, що прибували з рекреаційно-туристичними цілями, були Східна Азія та Тихоокеанський регіон. Країни цього регіону стали значними рекреаційно-туристичними центрами, здебільшого, зовсім нещодав­но, у 1980-і роки. Це, як правило, нові індустріальні країни, в яких у 1980-і рр. відбувалося стрімке економічне зростання: Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, Індонезія і Тайвань. Розвиток туризму був щільно пов'язаний з експортом товарів та послуг цими країнами. Експорт товарів сприяв збільшенню ділових подорожей до цих країн, а бізнес-туризм, у свою чергу, стимулював розвиток готельного бізнесу та індустрії розваг, одним словом — в'їзного туризму.

Основними чинниками формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:- екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів; - привабливість ділових поїздок в ці країни; - розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);- першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо інтенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6 % гостей регіону). Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, «земний рай».

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати і Ємен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації.Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький ту­ризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють ходж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреаційно-туристичні потоки. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдівська Республіка, М'янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-туристична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Основні тенденції розвитку туризму в другій половині XX століття: Орієнтація на задоволення потреб окремої особистості через посередництво туризму, спеціалізація та індивідуалізація попиту в туризмі, Розширення географії туристичних подорожей. У цьому відношенні позитивну роль відіграють процеси спрощення прикордонного контролю та відміна візових режимів для громадян певних країн. Прикладом цього може бути Шенгенська угода згідно якої запроваджувались єдина віза для цих країн, Інтенсифікація відпочинку (активний відпочинок, самореалізація особистості під час туристичної подорожі), Екологізація мислення, як у споживачів, так і виробників туристичних послуг, Глобалізація міжнародного туризму.

2. 1950-1960-і рр. в західноєвропейських країнах були періодом активного розвитку туристичних фірм, масового будівництва готелів, мотелів, різного роду розважальних закладів. Європейський туризм 1950-х рр. мав орієнтацію переважно на прийом американських туристів і був джерелом доларових надходжень для країни, що приймає. У 60-х — першій половині 70-х рр. XX ст. спостерігався швидкий екстенсивний ріст, як в'їзного, так і виїзного туризму, а також збільшення числа туристичних підприємств і обсягів їхньої діяльності. Визначальним мотивом поведінки споживача туристичних послуг до середини 1960-х років був рекреаційний аспект туризму: відпочинок як засіб відновлення фізичних сил після повсякденної важкої праці. Почав формуватися так званий «конвеєрний масовий туризм».

Найважливішим показником завершення процесу формування масового туризму вважається інтенсивність туризму в тій або іншій країні. Інтенсивність туризму показує, яка частина населення країни (у відсотках) щорічно здійснює хоча б одну туристичну поїздку (нетто-інтенсивність). Коли інтенсивність туризму перевищує 50 %, то можна стверджувати, що масовий туризм сформувався.

Підвищення рівня добробуту масового споживача змінило мотивацію і пріоритети в психології споживання. На рубежі 60-70-х років формувалося «суспільство споживання матеріальних благ». Ринок виробників замінювався ринком споживачів. Ускладнювалася мотивація туристичного попиту: поряд із рекреаційним значенням, що зростало, посилювалися творчий, комунікативний та інвестиційний аспекти туризму.

Найважливіші чинники розвитку туризму другої половини XX ст.: Зростання суспільного добробуту і прибутків населення, що в повоєнні роки істотно вплинуло на структуру споживчих витрат, Скорочення робочого часу і ріст вільного часу, Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу. Успіхи в розвитку автомобільного транспорту, авіабудування, засобів комунікації, інформаційних технологій спричинили до автомобільного буму, стрімкого збільшення кількості авто, внаслідок зниження їх ціни та безпеки, дали поштовх до вдосконалення повітряного сполучення і зменшення цін на авіаквитки, до підвищення безпеки морських перевезень, Урбанізація. Не знаходячи задоволення в роботі, людина другої половини XX ст. мала дедалі менше можливостей для повноцінного оздоровлюючого відпочинку вдома. Більша частина населення в розвинутих країнах з другої пол. XX ст. мешкала в містах. Міський стиль життя відрізняють, на думку західних авторів, стрес і метушня, анонімність життя, відсутність контактів з людьми, стерильність міських пейзажів, відрив від природи. Життя людини в сучасному суспільстві чітко розділилось на 3 фази — робота, будинок, вільний час. Саме вільний час, і в першу чергу туризм, є для багатьох людей можливістю тимчасової втечі з відчуженого світу великих міст і засобом повернення до природи, Трансформація суспільної свідомості. У 1950-1990-і рр. в західноєвропейських країнах відбулись істотні зміни в структурі духовних цінностей суспільства. В. Фрейєр називає цей процес переходом «від суспільства робочого часу до суспільства вільного часу».