1

1. Міжнародне публічне право — це сукупність юридичних принципів та норм, що відображають узгоджені позиції суб'єктів і призначені для регулювання відносин між державами та іншими учасниками міжнародно-правових відносин.

Сучасне міжнародне публічне право має певні особливості, які відрізняють його від класичного міжнародного права та від внутрішньодержавних правових систем. Найголовнішими серед таких особливостей є:

воно є загальним, оскільки регулює відносини між будь-якими країнами, незалежно від їх соціально-економічного устрою, економічного та оборонного потенціалу тощо;

воно носить координаційний характер;

у його основі лежать положення Статуту ООН як міжнародного договору особливого характеру;

основними суб'єктами міжнародного права є держави, хоча останнім часом все більше зростає роль міжнародних міжурядових організацій;

норми міжнародного права утворюються безпосередньо його суб'єктами, які забезпечують функціонування специфічного механізму їх реалізації;

наявність у його структурі особливої групи норм, які називаються основними принципами міжнародного права.

Міжнародне публічне право включає в себе такі галузі та інститути:

Дипломатичне право і консульське право

Міжнародне повітряне право

Міжнародне гуманітарне право

Міжнародне космічне право

Міжнародне атомне право

Міжнародне морське право

інститут виключної економічної зони

інститут континентального шельфу

інститут територіального моря

Міжнародне кримінальне право

Міжнародне економічне право

Міжнародне право охорони навколишнього середовища

Право міжнародної безпеки

Право міжнародних договорів

Право міжнародних організацій

Право прав людини

Міжгалузеві інститути:

інститут міжнародно-правової відповідальності

інститут правонаступництва

Крім цього в науці міжнародного права окремо виділяють Загальну і Особливу частини міжнародного публічного права.

2. Здійснення зовнішньої політики і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву.

Міжнародне право відіграє особливу роль у міжнародних відносинах. У процесі проведення зовнішньої політики держави стикаються з проблемами, які виникають в результаті взаємодії на міжнародній арені. Регулятором цих міждержавних відносин є міжнародне право, але на практиці не всі держави дотримуються основних принципів і норм міжнародного права, виправдовуючи свої дії з посиланням на "національний інтерес", вважаючи, що міжнародне право будучи інструментом і регулятором міжнародних відносин грає підлеглу роль у зовнішній політиці . Звідси виникає проблема співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права, яке представляє не тільки науковий інтерес, а й практичний.

Міжнародне право зазнає впливу від зовнішньої політики, що проводиться державами. Дипломатія є найважливішим інструментом створення норм міжнародного права. У цьому і полягає діалектична єдність і взаємодія зовнішньої політики, дипломатії і міжнародного права в системі міжнародних відносин. Однак ні зовнішня політика, ні дипломатія не повинні вступати в протиріччя із загальновизнаними принципами міжнародного права.

Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємопов'язані, але і багато в чому переплітаються. Тому дослідження будь-якого з них окремо неможливо. Політика кожної держави як єдиного цілого ділиться залежно від сфери застосування на внутрішню і зовнішню, але обидві вони мають єдині соціальні та економічні коріння.

Зовнішня політика держави реалізується в рамках міжнародної системи, де вона взаємодіє із зовнішньою політикою інших держав та їх спілок, відчуває вплив міжнародних організацій. Зовнішньополітичне поведінка держави безпосередньо визначається не тільки внутрішніми факторами але і станом міжнародної системи, яка з одного боку накладає обмеження на зовнішню політику, а з іншого - надає можливості для певних зовнішньополітичних акцій.

"Зовнішня політика - поняття досить широке. Воно включає в себе зовнішньополітичний курс держави, зовнішньополітичні доктрини, концепції, органи, що здійснюють зовнішньополітичні функції, і, головне - зовнішньополітичну діяльність, або зовнішньополітичну поведінку держави. Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності держав створюються і реалізується норми міжнародного права ".

Зовнішня політика держави спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціал держави; поєднання останніх визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави на тих чи інших напрямках, ієрархію пріоритетів у постановці та реалізації зовнішньополітичних цілей.

Проблема співвідношення взаємодії зовнішньої політики і міжнародного права - це, по суті, проблема співвідношення політики і права в міжнародній системі. Оскільки міжнародне право функціонує в рамках міжнародної системи і, тут же реалізується зовнішня політика держави, то їх співвідношення набуває особливі риси. По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, а й політичний характер, а породжені ними відносини є і політичними і правовими. Французький юрист М. Віра, кажучи про співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права вважає, що "будь-який договір, будь розбіжність юридичного характеру, всі норми міжнародного права мають політичний зміст і характер, і, навпаки, політика включена в право в тому сенсі, що правопорядок переплітається з певним політичним порядком ".

3. Функції консульських представництв здійснюють консульські установи, створювані однією державою на території іншої держави. Основні функції консульських представництв закріплені у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р.: охорона та захист інтересів своєї держави, громадян, юридичних осіб; виконання адміністративних і нотаріальних функцій щодо своїх громадян; виконання обов’язків щодо судів морського та повітряного флотів своєї країни та їхніх екіпажів; заохочення торгівлі, сприяння культурному та науковому співробітництву; спостереження за економічним, правовим і культурним життям округу й інформування про це влади своєї держави. Консульські установи можуть виконувати й інші функції, що не заборонені законами та правилами держави перебування чи проти виконання яких ця держава не заперечує.    Загалом консульські установи в обсязі своїх функцій можуть виконувати такі дії: паспортно-візове обслуговування; ведення обліку громадян своєї держави у своєму консульському окрузі; реєстрацію актів цивільного стану громадян своєї держави; нотаріальне обслуговування; консульську легалізацію; без шкоди для прав влади країни перебування й оскільки це передбачає законодавство держави, яку представляють, розслідування подій і виконання інших дій на суднах прапора держави, яку представляють; установлення контактів з офіційною владою країни перебування в інтересах захисту своїх громадян; сприяння торгово-економічним відносинам і деякі інші дії.

3

1. У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного пра­ва та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про по­няття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого ета­пу погодження воль суб'єктів міжнародного права»1. У та­кому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші пра­вила поведінки, за якими визнають юридичну обов'яз­ковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжна­родному праві виконують зобов'язання». Саме таке розумін­ня передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... за­стосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеці­альні, що встановлюють правила, безперечно визнані дер­жавами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими нація­ми; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародно­го публічного права різних націй у якості допоміжного за­собу для визначення правових норм»1.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про «м'яке» право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, по­літичні домовленості, рішення міжнародних судових уста­нов і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкрет­ному випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт го­товий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Мож­ливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше вик­лючення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфеде­ративного (див. розділ 17).