2, Система міжнародного права— це порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання.

За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему, а й структуровану. Звідси випливає, що структурні зв’язки за лінією норма — інститут — галузь — система становлять тільки одну сторону структурованості.

Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити основні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права. Поза основними принципами не можефункціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права.

В міжнародному праві відіграють основну, часто основоположну роль загальносистемні інститути міжнародного права. Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин (інститут розв'язання міжнародних суперечностей) та ін.

Галузь міжнародного права— це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі — це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері повітряних сполучень — міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах — право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін.

5

1. З погляду національного права суб'єктом права іменується особа (фізична або юридична), що володіє здатністю мати певні юридичні права й обов'язки. Наявність таких прав і обов'язків, їхній конкретний обсяг у сукупності складає або визначає правовий статус суб'єкта права. Розмір обсягу й зміст прав і обов'язків суб'єкта права (його правовий статус) залежить від характеру соціально-економічного і політичного ладу держави. Ілюстрацією цього є різниця в правовому положенні рабів, селян при феодалізмі, кріпаків, робітників у буржуазному суспільстві та інших шарів населення, аж до наших днів.

Суб'єкт права в національному праві перебуває під юрисдикцією держави і його права, обов'язки і відповідальність визначені Конституцією та іншими правовими актами. Зокрема в Конституції України із 47 статей, присвячених правам і обов'язкам громадян, 43 статті формулюють права громадян України і тільки 4 статті регламентують їхні обов'язки (захищати Батьківщину, дотримуватись Конституції, платити податки і не завдавати шкоди природі).

З погляду міжнародного права суб'єкт права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що і складає його міжнародну правосуб'єктність. Поняття суб'єкта міжнародного права характеризується наявністю двох відмітних ознак:

1. Якщо держава виступає як суб'єкт міжнародного права, то вона, як носій державного суверенітету, не має політичної або якоїсь іншої влади, яка стоїть над нею, і держави незалежні одна від одної. Відсутність якогось підпорядкування і повна незалежність держави

на міжнародній арені є головною юридичною властивістю держави як суб'єкта міжнародного права.

2. Суб'єкт міжнародного права (держава або хтось інший) добровільно визнає юридичну чинність міжнародного права і підкоряється йому. Беручи це до уваги, варто відзначити, що суб'єкти міжнародного права за своєю юридичною природою розрізняються як первинні і похідні (або суверенні і не суверенні). До первинних, а отже, до основних, суб'єктів - відносяться держави, а також нації і народи, що борються за своє визволення і самовизначення (наприклад, курди, косовські албанці та ін.).

Держави, як первинні суб'єкти міжнародного права, мають загальну міжнародну правосуб'єктність і вона носить об'єктивний характер, оскільки в міжнародному праві немає спеціальних норм, що визначають обсяг міжнародної правосуб'єктності, але є норма, яка це підтверджує. До похідних, а отже, до вторинних суб'єктів відносяться міжнародні організації, міжурядові утворення, спеціальні державоподібні утворення, наділені їхніми творцями статусом суб'єктів міжнародного права. Похідні суб'єкти міжнародного права звичайно володіють галузевою правосуб'єктністю. Розрізняється ще спеціальна правосуб'єктність фізичні особи. Беручи до уваги наявність істотних розходжень у юридичній природі суб'єктів міжнародного права, розглянемо питання про їхній склад трохи детальніше.

Держава з позицій філософії видається суб'єктом світового співтовариства, як історично визначений, соціально з'ясовний і політично обгрунтований феномен.

З позицій теорії держави і права держава - це особлива організація публічної влади, яка, володіючи спеціальним апаратом керування і примусу, керує суспільством і представляє це суспільство.

З позицій міжнародного права держава визначається як спільність, що складається з території і населення, які перебувають під певною політичною владою, і характеризується суверенітетом.

У цьому визначенні містяться основні правові компоненти держави, що і проливають світло на її юридичну природу. Однак для її виявлення цього мало. Необхідно додати, що зазначені правові компоненти держави - це не просто елементи її складу, це сукупність нерозривно зв'язаних і взаємозалежних компонентів, у якій населення і територія є невід'ємною природною базою, а суверенна влада - сполучною і об'єднуючою, і також невід'ємною, ланкою.

Міжнародно-правовою базою, що підтверджує це положення, є Міжамериканська конвенція про права й обов'язки держав 1933 р. Визначаючи міжнародно-правові критерії держави як суб'єкта міжнародного права, Конвенція відзначає необхідність наявності:

- певної території; ,

- певного населення;

- суверенної влади, що обумовлює спроможність і повноважність вступати у правовідносини з іншими державами.

Обсяг міжнародної правосуб'єктності держави визначається її міжнародно-правовим статусом, що залежить від становища держави у міжнародному співтоваристві, а також від її потенційних можливостей. Правовий статус держави, у свою чергу, визначений Статутом ООН -"Декларацією про принципи міжнародного права, 1970 р." і Заключним актом НБСЄ 1975 р. Відповідно до цих документів міжнародна правосуб'єктність держав характеризується, насамперед, їхніми обов'язками з міжнародного права. Про це свідчить аналіз основних принципів сучасного міжнародного права. Так, 8 із 10 основних принципів формулюють обов'язки держав і тільки 2 визначають права (рівноправність і самовизначення націй і суверенна рівність, що також передбачає не тільки право на рівність, але й обов'язок не порушувати право інших держав на рівність.

2. Питання зовнішньої політики України поступово вирішували шляхом визнання Української держави у світі, укладання державних договорів про двосторонні відносини, міждержавних угод про встановлення кордонів, повагу суверенітету України, економічну культурну співпрацю тощо. Міжнародне визнання існує у двох формах: де-факто (de facto), коли визнається лише факт існування держави, і де-юре (de jure) — юридичне визнання зі всіма міжнародно-правовими наслідками. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідним широке визнання держави (де-юре).

У перші роки незалежності Уряд України уклав низку угод про встановлення дипломатичних відносин і співробітництво з зарубіжними країнами, які тим самим підтверджували визнання Української держави де-юре. На початок 90-х років незалежність нашої держави визнали понад 130 країн світу, а 106 країн налагодили з Україною дипломатичні відносини. В МЗС України працювали 97 дипломатів. Нині Україну як суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановила дипломатичні відносини. Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів.

У країні діє більш як сто дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні консульства, почесні консульства. Посли 53 держав виконують свої функції за сумісництвом.

Статус України у міжнародному спілкуванні потребує від неї активної адаптації до вимог міжнародно-правових актів. Хоча держава ратифікувала Віденську конвенцію про право міжнародних договорів (1969), але повноправною учасницею міжнародного життя вона стала тільки з набуттям суверенності. 17 вересня 1992 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (1978) і таким чином взяла на себе відповідальність за виконання тих міжнародних домовленостей, які були закладені Українською РСР ще в рамках Радянського Союзу.

У Законі України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. вказано, що на її території "діють закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР"; державним кордоном України є "державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 p.", тобто до прийняття Декларації про державний суверенітет України. Ст. 6 цього Закону підтвердила зобов'язання України щодо міжнародних договорів, укладених Українською РСР до проголошення незалежності.

Наступним кроком розвитку правової нормативної бази щодо міжнародних договорів став Закон України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 p., яким установлювався порядок укладання, виконання й денонсації міжнародних договорів України з метою забезпечення її національних інтересів.

29 червня 2004 р. Верховна Рада України прийняла новий Закон України "Про міжнародні договори України". У преамбулі документа йдеться про те, що Закон встановлює порядок укладання, виконання Й денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України.

Міжнародна договірно-правова база — це той фундамент, на якому вибудовано всю систему зовнішньополітичних відносин. Провідним положенням міжнародного права є те, що договори мають дотримуватися або виконуватися: Pacta sunt servanda (хоча в міжнародній практиці трапляються випадки недотримання угод). Забезпечення виконання договорів і контроль над цим процесом покладено на різні міжнародні комісії, що діють у рамках міжнародних структур та організацій (ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.), до яких у пошуках захисту інтересів суб'єкта міжнародного права може звернутися будь-яка держава, у тому числі Україна.

Таким чином, Україна не тільки заявила про своє існування, а й сформувала принципи міжнародної політики. Україна як член-засновник ООН, суб'єкт міжнародного права творить свою самостійну міжнародну політику на засадах міжнародного права та тих, що продиктовані її державними інтересами і чинником геополітичного положення в Європі.

3. На парламентських слуханнях в Російській Федерації (квітень 2004 р.) було рекомендовано вивчити можливість введення ефективної системи блокування, арешту, вилучення та конфіскації засобів і майна терористів [225, c. 55], що зумовлено необхідністю можливого відшкодування завданої терористами шкоди. Виходячи з положень актів міжнародного права конфіскація майна повинна бути визначена в законодавстві України про кримінальну відповідальність як покарання чи захід кримінально-правового впливу за ряд конвенційних терористичних злочинів. Зокрема, в ч. 2 ст. 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р. вказується: „Кожна держава-учасник вживає у відповідності до принципів свого внутрішнього права належних заходів для конфіскації засобів, які використовувались чи були виділені для цілей вчинення злочинів, вказаних у ст. 2, а також надходження, отримані в результаті таких злочинів” [38, c. 303]. У жовтні 2004 р. Рада Безпеки ООН у своїй резолюції 1566 запропонувала створити міжнародний фонд для виплати компенсацій жертвам терористичних актів та їх сім’ям, який би міг частково складатися з активів, конфіскованих у терористичних організацій, їх членів і спонсорів. З цією метою раніше вітчизняними дослідниками ініціювалося питання про розробку закону „Про блокування власності і заборону операцій з особами, які вчиняють, погрожують вчинити, або підтримують акти тероризму

6

1. Проте в сучасному міжнародному праві йдеться про три основні складові держави: територія, населення, публічна влада, під якою розуміється суверенна влада (над нею не може бути ніякої іншої влади). Крім того, публічна влада має бути ефективною (легітимною). Хоча це оцінювальне поняття, і тому посилання на ефективність не завжди дозволяє вирішити питання про правосуб’єктність держави.

Усі держави рівноправні та володіють суверенітетом. Проте у міжнародному праві переважає думка, що абсолютного суверенітету не існує (нерідко він обмежується з метою забезпечення прав людини, забезпечення безпеки тощо). Юридична рівність держав як суб’єктів міжнародного права означає, що ніхто не може нав’язувати свою волю, обов’язки без її згоди. Держави в односторонньому порядку можуть визнати свій правовий статус. Наприклад, відмовляючись від певних союзів, не бажають вступати в певні міжнародні відносити і цим самим звужують коло своїх прав та обов’язків або проголосити статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо), оголосити себе безядерною державою тощо.

Держави мають право:

укладати міжнародні договори;

брати участь у діяльності міжнародних організацій;

підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;

виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов´язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов´язок самому поважати це право та ін.

Обов´язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов´язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов´язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов´язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. У разі порушення міжнародно-правових зобов´язань держава як суб´єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

2. Міжнародно-правове визнання - формальний акт (дія) держави, констатуючий настання певних юридичних наслідків у сфері міжнародних відносин, визнання існуючими державами нових держав або урядів або інших дестинаторам визнання з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин [1].

1. Види міжнародно-правового визнання

Основними видами міжнародно-правового визнання є:

визнання держави;

визнання уряду;

визнання повсталої (воюючою) сторони;

визнання національно-визвольних організацій;

визнання організацій опору і ін

. Загальна характеристика

Визнання нової держави з боку вже існуючих держав полягає в тому, що останні прямо заявляють або іншим чином показують, що вони вважають нове державне утворення незалежним і суверенною державою, повноправним учасником міжнародного спілкування.

Визнання нового уряду будь-якої держави, який прийшов до влади неконституційним шляхом (в результаті революції, перевороту та / або громадянської війни), означає, що колишній уряд більше не вважається представляє дану державу і що тільки новий уряд, на думку визнають держав, здатне його представляти в міжнародному спілкуванні. Характерною особливістю визнання нового уряду, що відрізняє його від визнання нових держав, є збереження колишнього суб'єкта міжнародного права.

Визнання держав і визнання урядів іменується в доктрині міжнародного права традиційними видами міжнародно-правового визнання; основними критеріями визнання в даному випадку є незалежність визнаного держави і самостійність нового уряду у здійсненні державної влади. Попередні або проміжні види визнання (національно-визвольної організації, повсталої або воюючої сторони, організації опору, уряду в еміграції) застосовуються в очікуванні подальшого розвитку подій, які можуть призвести або до створення нової держави (при визнання національно-визвольної організації), або до стабілізації становища в країні, де влада нового уряду була встановлена ​​неконституційним шляхом.

Визнання держави в міжнародним публічному праві являє собою сукупність норм, що регулюють процес вступу на міжнародну арену нових держав як суб'єктів міжнародно-правових відносин.

Питання про визнання нової держави встає, коли це держава виникла в результаті: а) соціальної революції, що привела до заміни одного суспільного ладу іншим; б) національно-визвольної боротьби народів колоніальних і залежних країн; в) злиття двох або декількох держав або розпаду однієї держави на два або кілька нових.

Нова держава має право на міжнародне визнання. Таке право грунтується на загальновизнаних принципах рівності та взаємної вигоди, поваги суверенітету, територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи.