Економічна теорія як наука

1. Еволюція предмету та основні школи економічної теорії.

2. Економічні закони та категорії.

3. Функції економічної теорії.

4. Структура економічної теорії.

5. Методи економічної теорії.

1. Еволюція предмету та основні школи економічної теорії.

Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багато­гранний, так само, як складна, багатогранна і динамічна еконо­мічна життєдіяльність людини.

Формування предмета економічної теорії пред­ставники традиційних шкіл пов'язували з примноженням ба­гатства, виробничими відносинами між людьми, а сучасні західні економісти — з проблемами "рід­кісності", "обмеженості ресурсів та ефективності використання їх", "альтернативності вибору" тощо. Таке розмаїття визначень предмета економічної теорії не можна вважати недоліком чи слабкістю цієї науки.

Економічна теорія — це суспільна наука, яка вивчає за­кони розвитку економічних систем, діяльність економіч­них суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Разом з еволюцією визначення предмета еволюціонувала і назва економічної науки (рис. 1).

Рис. 1. Еволюція назви економічної науки

Термін „економія" („ойкономія", від грец. „ойкос "- дім, господарство, „номос" - правило, закон) ввели в обіг давньо­грецькі мислителі Ксенофонт і Арістотель. У перекладі з грець­кої він буквально означає "мистецтво ведення домашнього гос­подарства".

Як наука економічна теорія виникла набагато пізніше - у ХVІІ-ХVШ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, економічні відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави. Першим напрямком в економічній теорії історично став меркантилізм (від франц. „мерканте" - торговець, купець). Представники цього напрямку (А. Монкретьєн) основне місце в економічних процесах відводили торгівлі. Це було зумовлено значним зростанням на початку XVII ст. обсягів торгівельних операцій, посиленням ролі і впливу представників торгового капіталу в економіці країни. Меркантилісти джерелом багатства вважали торгівлю; ототожнювали багатство із золотом, вважали, що держава тим багатша, чим більше грошей вона має, а тому захищали політику держави, спрямовану на підтримку активного торгового балансу.

У "Трактаті політичної економії" А. Монкретьєна (1615 р.) вперше з'явилась і перша назва економічної науки - політична економія, яка означає в перекладі з грецької мови мистецтво управління економікою з боку держави.

У середині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи. Засновником цього напрямку в економічній теорії став Ф. Кене. Головною заслугою фізіократів є те, що вони вперше перенесли предмет економічного дослідження зі сфери обігу в сферу виробництва. Однак сферу виробництва вони обмежували сферою сільського господарства, вважаючи його джерелом національного багатства.

Дійсно науковий характер економічна теорія отримала у працях представників класичної школи політичної економії (А. Сміта, Д. Рікардо). Цей напрямок в економічній теорії виник в епоху промислового перевороту і бурхливого розвитку капіталістичних економічних відносин. Основні теоретичні засади цієї школи: право приватної власності, свобода вибору, конкуренція, концепція „економічної людини", яка вступає в економічні відносини з метою реалізувати власні потреби та інтереси, ідеологія економічного лібералізму, відповідно до якої держава не повинна втручатись в економічну діяльність індивідів. На відміну від своїх попередників, представники класичної школи головним об'єктом своїх досліджень вважали процес виробництва. Саме в процесі виробництва, на їхню думку, створюється багатство. А джерелом цього багатства є людська праця, яка є мірилом вартості всіх продуктів.

Розкриваючи механізм функціонування економіки капіталізму вільної конкуренції, А. Сміт показав, як влаштована ринкова економіка, розкрив дію економічних законів ринку, виявив мотиви і стимули економічної діяльності людей. Ці положення залишаються актуальними і до теперішнього часу.

Значний вплив на подальший розвиток економічної теорії мав марксизм ( К. Маркс, Ф. Енгельс). Марксисти у своїй теорії виходили з того, що основою розвитку суспільства є матеріальне виробництво, а між продуктивними силами і виробничими відносинами в суспільстві повинна існувати відповідність для гармонійного розвитку економічної системи. Предметом дослідження політекономії К. Маркс вважав виробничі відносини, які базуються на відносинах власності.

Карл Маркс і Ф. Енгельс пов'язали своє учення з інтересами робочого класу - пролетаріату. У пролетаріаті вони бачили реальну силу, здатну побудувати суспільство шляхом насильницької ліквідації приватної власності, в якому панує соціальна справедливість і справжня свобода.

Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як рушійна сила суспільного розвитку. Вони також стверджували, що держава служить інтересам панівного класу – капіталістів-власників засобів виробництва.

Досягненням марксистів стала трудова теорія вартості - в умовах досконалої конкуренції ціна кожного товару є еквівалентом кількості праці, що в середньому витрачається суспільством для виробництва одиниці цього товару.

У економічній науці кінця XIX - початку XX ст. склався цілий ряд нових наукових шкіл і напрямків економічної теорії, які отримали визнання в сучасній науці: неокласична школа, інституціоналізм, кейнсіанство, монетаризм, неолібералізм. Така різноманітність напрямків і шкіл в економічній науці пояснюється тим, що вони мають різні підходи до розуміння та завдань дослідження, використовують різні методи аналізу і розв'язання економічних проблем. Вони служать основою економічної політики тих чи інших країн або політичних партій, допомагають пошуку розв'язання економічних суперечностей господарської практики, базуються на економічному досвіді національних господарств.

В економічній науці термін "політична економія" домінував до кінця XIX ст. — часу виходу (1890 р.) праці відомого англійсько­го економіста-представника неокласичного напряму А. Маршалла "Принципи економікс". А. Маршалл запропонував нову назву «економічна теорія» (економікс).

Неокласичний напрямок в економічній науці виник наприкінці XIX ст. Основною неокласичною теорією вважається маржиналізм - дослідження граничних економічних величин.

Представниками неокласичного напрямку є Р. Солоу, М. Фрідмен, А. Маршалл. Усіх цих вчених об'єднує прихильність до вільної конкуренції, відстоювання принципу невтручання держави в економіку. Основна сфера їх дослідження - підприємство, споживач. Вони вважають, що ринок з його законами в змозі регулювати економічні відносини та встановлювати необхідні пропорції, він спрямовує виробництво на потреби споживачів, стимулює і забезпечує ефективність виробництва.

Сучасним  варіантом неокласичної теорії вважається теорія раціональних очікувань, яка грунтується на тих самих принципах: раціональність поведінки господарських суб'єктів; повнота інформації; досконала конкурентність, негайна реакція попиту і пропозиції на нову економічну інформацію та ін.

Інституціоналізм — це сучасний напрямок у розвитку економічної теорії, що виник у США на початку XX ст. Його представники (У. Мітчелл, Дж.Гелбрейт) вважають, що неокласики дуже спрощено трактують предмет економічної науки, що вона не може обмежуватись суто економічними відносинами, оскільки на її розвиток впливає низка соціально-економічних інститутів: держава, правові структури, банки, крупні корпорації, науково-дослідні інститути, політичні партії, церква, суспільні організації тощо. Неоінституціоналізм - найбільш популярний напрямок у розвитку економічної науки XX ст. У 60-х роках сформувалась теорія суспільного вибору (Дж. М. Б'юкенен), в основу якої покладено ідею взаємозалежності політичних та економічних явищ.

Однією з найбільш відомих і визнаних у світовій економічній науці теорій у сучасному світі є кейнсіанство. Її засновником став Дж. М. Кейнс в 30-х роках XX ст. Поява цієї теорії зробила переворот в економічній науці, вивела економічну теорію із кризи, що назріла на початку XX ст., коли неокласичні методи регулювання економіки не змогли зарадити спаду виробництва, масовому безробіттю, інфляції, що охоплювали економіку всіх розвинутих країн. У праці Дж. М. Кейнса „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936) були запропоновані методи, що могли вивести економіку з кризи: активне втручання держави в економіку, формування та стимулювання ефективного попиту, регулювання інвестиційної діяльності. Інструментами такого регулювання є державні інвестиції, державні закупки товарів, кредитні ставки, тобто грошово-кредитний та бюджетний механізми.

Досвід показує, що сучасна економіка є надто складною і не є таких методів її регулювання, які були б ідеальними. Тому багато вчених схиляється до того, що необхідно поєднувати як ринкові, так і державні методи регулювання економіки. Так, представники школи неокласичного синтезу (Дж. Хікс, П. Самуельсон) вважають, що залежно від стану економіки потрібно використовувати або кейнсіанські рекомендації державного регулювання, або рецепти економістів, які стоять на позиціях обмеження державного втручання в економіку. Найкращим методом регулювання вони вважають застосування грошово-кредитних інструментів.

З другої половини 70-х років XX ст. з'явився новий підхід до регулювання економічних процесів, пов'язаний з використанням грошової маси в економіці, який отримав назву монетаризм. Його засновник М.Фрідмен запропонував  монетаристські  методи регулювання ще в 50-х роках. Як відомо, на його погляди спиралась економічна політика Р. Рейгана. Монетаристські концепції служать основою грошово-кредитної політики держави в багатьох країнах і нині. Суть концепції монетаристів полягає у тому, що між обсягом і динамікою грошової маси та національного доходу в економіці існує тісний зв'язок, а впливати на рівновагу в економіці можна за допомогою грошової емісії, так званих „грошових імпульсів". Грошова маса впливає на величину споживчих видатків; збільшення грошової маси веде до зростання виробництва, а після досягнення повного обсягу виробництва - до зростання цін. Така політика повинна носити довгостроковий характер, тоді вона буде сприяти зростанню виробничого потенціалу. Фрідмен виходив з того, що грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. А для цього необхідно, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного продукту. В цьому суть так званого правила Фрідмена.

Неолібералізм - це сучасний напрямок в економічній науці, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання, економічної свободи господарських суб'єктів, обмеженості економічної ролі держави.

В сучасних умовах у більшості країн світу (особливо англо-американських) політична економія функціонує під назвою "економікс", в ряду інших — як "економічна теорія" або як "полі­тична економія". Кожна з них має свій аспект дослідження і викладення. Проте вони по суті є назвами однієї і тієї самої економічної науки, що постійно розвивається та досліджує еко­номічні явища і процеси на різних етапах розвитку людського суспільства.

Отже, можна відзначити, що економічна теорія — це суспільна наука, що розвивається разом з розвитком економічних відносин у суспільстві. Вона не тільки описує економічні процеси, що відбуваються, а й покликана знаходити шляхи ефективного розв'язання економічних проблем суспільства. Оскільки змінюються економічні умови, науковці змушені не тільки уточнювати існуючі визначення, а й змінювати підходи, фундаментальні концепції, висновки. Попередні уявлення відпадають, а народжуються нові, ті, що відповідають новій дійсності.