4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідоміст.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.

Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом.

18. Назвіть форми та характерні риси історичних форм діалектики .

Етимологічне "діалектика" означає вести розмову, вчену бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання. Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, саморозвитку.

В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (Антична, Гегелівська, Марксиська). Антична діалектика не могла носити безпосередньо науковий характер тому, що:

- наука тільки починала свій історичний розвиток;

-суспільна практика, яка формувала античну людину як «мікрокосмосу макрокосмоса», обумовлювала усвідомлення античної людини необхідності пізнання загальних законів світу;

- натуралістичність античної діалектики була пов'язана з розвитком природи;

- наївність античної діалектики обумовлена неспроможністю філософії цього періоду обгрунтувати свої практичні та теоретичні засади.

Гегелівська, об'єктивно-ідеалістична форма діалектики відносила розвиток лише до сфери розуму. Саме Гегель узагальнив весь попередній історико-філософський процес у систему діалектичної теорії. Але, зайнята виключно теоретично- науковими проблемами, гегелівська діалектика байдужа до об'єктивної реальності, до розвитку реальної людини та реальної історії. Тому виникає суперечність між діалектичним методом та філософською системою Гегеля - діалектика стверджує безкінечний розвиток, а система завершується теорією діалектики.

Марксистська форма діалектики (діалектичний матеріалізм) розв'язала протиріччя метафізичного матеріалізму Фейєрбаха та діалектичного ідеалізму Регеля. Маркс не відкрив закони діалектики, а обґрунтував їх як об'єктивні закони універсального розвитку: матеріального світу як такого, суспільства» та людського мислення, адже в процесі предметно-практичної діяльності закони матеріального світу стають законами мислення суспільства.

Некласична філософія в особі німецького філософа Т. Адорно запропонувала форму негативної діалектики" яка конструйована на підставі виокремлення тотожності та протилежностей при абсолютизації саме відмінностей. Отже, негативна діалектика спирається на безкінечність мутацій відмінностей, які втрачають спільну основу.