72.Структура моралі: норми, принципи, ціннісні орієнтації.

Усвідомивши свої потреби, запити й інтереси, намагаючись осмислено реалізовувати їх, людина вступала у сферу взаємодії з потребами, запитами, інтересами, вчинками щодо їх задоволення інших осіб.

Мораль є свідченням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом. Вона є складним, багатоаспектним феноменом, пізнання сутності якого неможливе без глибокого і всебічного розуміння природи, структури, сфери та особливостей функціонування. У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; Мораль — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

Структура моралі. Осмислення сутності моралі передбачає з´ясування її основних компонентів і характеру їх взаємозв´язків. Структурно мораль утворюють дві сфери — моральна свідомість і моральна практика, кожна з яких має свою будову.

Моральна свідомість. Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки, акти міжособистісної комунікації не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням. Проте моральна свідомість сама по собі ще не є повноцінним, самодостатнім моральним феноменом.Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Моральна практика.Моральна практика в певному розумінні історично передує виникненню моральної свідомості. У первісному суспільстві, особливо на перших порах, мораль вичерпувалась реальною практикою взаємин між людьми. Однак у зв´язку з рефлексивним характером людської діяльності, що породжує її усвідомлення й одночасно все більше визначається усвідомленням, з поглибленням диференціації суспільства і відповідним ускладненням стосунків між людьми мораль віддаляється від реальної практики, поведінки людей, переміщуючись в ідеальну сферу..Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

Моральну практику утворюють моральна діяльність і моральні відносини. Моральна діяльність — особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої. Вона становить собою значущість будь-якої діяльності, оскільки на неї поширюються моральні вимоги.

73. Сучасна філософія релігії гілка філософії, яка прагне концептуалізувати релігію, її природу та функції, філософськи обґрунтувати уявлення про божества. Релігія е одним з найдавніших, важливіших фено­менів духовного буття всіх народів. Вона пронизує мало не всі форми земного життя людини і визна­чає його орієнтири. Релігія — знаряддя специфічного, емо­ційно -інтуїтивного та конкретно-образного світоосво- ення. Вона є виразом прагнення безпосередньо доторкнутися до 4задзеркального»_у таємного, вічного, позамежового. Релі­гія є своєрідною філософією буденної свідомості, позараціо- нальним способом орієнтації в тому, що індивід не може безпосередніх) осягнути, виміряти, описати і осягнути.

Впродовж історії розвитку культури людства релігій­ність, релігійна свідомість набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого формування від первісних культів до складних релігійних систем і основ­них світових і національних релігій сучасності. Філософія аналізує, насамперед, сутність релігії, визначає п місце в системі світогляду, виявляє психологічні і соціальні аспек­ти, її онтологічний і пізнавальний сенс, аналізує проблеми відношення людини до Бога, моральний зміст релігії та її оль у житті суспільстваІ у розвитку духовності як лю- Щ так і людства.

Релігійна філософія представлена різними течіями.

Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Протестантизм (з лат. протестуючий) – різновид християнства (після православ’я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм.В першій половині 20 ст. виникла протестантська “теологія кризи”, яка включала:

“Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності

“Екзистенціальна теологія” Тілліха – доводить тісний зв’язок між Богом і людиною. Спираючись на ф-ію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати “екзистенціальний страх”. Лише релігія надає людині мужності. Основна хар-ка людини – релігійність. Ідеал – принцип гармонії релігії та культури.

“Деміфологізоване християнство” Бультмана, – спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри)

“Безрелігійне християнство” Бонхьоффера – людство очікують часи повної відсутності релігії (“повноліття” світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство – це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки – Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя.

74. Роль і місце релігії в сучасному світі. Релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень.

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі. Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями - сакралізація й секулярізація. Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів.

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів.

Релігійне життя України сьогодні - складна система взаємин, взаємодії та взаємовпливів канонічно і організаційно структурованих суб´єктів, об´єднаних за світоглядно-віровизнавчими ознаками. Ця система не є ізольованою і самодостатньою. Вона імплантована в загальну структуру суспільного життя і розвивається під впливом соціально-економічних та політичних процесів, що відбуваються в Україні на перехідному етапі її розвитку. Тому природнім є і те, що релігійне життя як складове суспільного, з одного боку, є сукупністю універсальних, загальнодержавних, а з іншого - специфічних регіональних ознак особливостей.Гармонізація міжконфесійних відносин як кінцева мета державно-церковної політики ставить на порядок дня визначення основних пріоритетів держави в галузі релігійно-церковного життя. Більше того, у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого врегулювання. Це, з одного боку, зумовлює необхідність ініціювати зміни до діючого законодавства щодо релігії та церкви з метою якомога повнішого врахування реалій сьогодення, а з другого - чітко окреслюють нагальну потребу в розробці відповідної концепції, яка о визначала стратегію становлення державно-церковних відносин в Україні на ближню і більш віддалену перспективу, основні пріоритети державної політики щодо церкви, механізми їх реалізації і, врешті-решт, стала б своєрідним базисом подальшої законодавчої, нормативної та практичної роботи.

Визначення пріоритетів держави в галузі державно-церковних відносин не є втручанням у внутрішні справи релігійних організацій. Воно базується на такому розумінні принципу відокремлення Церкви від держави, який враховує специфіку Церкви, але трактує її не лише як виключно сакральну інституцію, а й як суспільний інститут, що має такі сторони діяльності, розвиток яких повинен корелюватися з інтересами держави і народу, а відтак, у разі потреби, регулюватися інтегральним суспільним інтересом - державою, без найменшого втручання у догматичні, віросповідні чи обрядові сторони життя Церкви.

Україна дотримується тих основоположних принципів, які є атрибутом демократичного суспільства, а саме:

- Церква відокремлена від держави, а школа - від Церкви, жодна релігія не може бути визнана державою як обов´язкова;

- кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання, вільного вибору ставлення до релігії;

- кожна людина має право сповідувати будь-яку релігію у прийнятний для неї спосіб, безперешкодно вестрелігійну діяльність;

- усі конфесії та віруючі в Україні рівні перед законом і мають право на однаковий захист законом;

76. Філософські концепції про цивілізацію. Класичними представниками цивілізаційного напряму у бітовій філософії історії є М. Данилевський, О. Шпенглер та Л Тойнбі, праці яких показують множину варіантів суспільно­го розвитку. Про них вже згадувалося в попередніх розділах.

Заслуга М. Данилевського полягає в тому, що він вперше розглянув проблему цивілізації не з позиції європоцентриз­му, а як проблему множини цивілізацій. Мислитель розгля-^р дає часовиїГрух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він на­зиває культурно-історичними типами, а на етапі зрілості — цивілізаціями. На тому чи іншому історичному відтинку часу певний з співіснуючих типів постає як панівний. О. Шпенглер тлумачить цивілізацію не як злет, а як^адвд^ віння відповідної історичної культури. Загальна кількість культур у Шпенглера — вісім. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична (аполонівська, або греко- римська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська (слов'янська). Найдокладніше Шпенглер зу­пинився на порівняльному аналізі життєвого кола чотирьох культур — китайської, античної, арабської та західноєвропейської.

Тойнбі налічує в історії понад тридцять цивілізацій, ви­окремлює з них як розвинені двадцять одну, зводячи, зреш­тою, їхню чисельність до тринадцяти. З них до нині зберег­лося, на його думку, лише шість; західна, візантійсько-орто­доксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, да­лекосхідна (китайська, японо-корейська).

Народження цивілізації здійснюються із примітивних суспільств, термін життя яких невеликий. Примітивні (пер­вісні) суспільства повністю залежать від природних умов, у яких вони проживають. Вони мало здатні до творчості, так як імімесис» (соціальне наслідування або соціальні відношення, які регулюють поведінку людей), заснований на звичаї і спря­мований на шанування померлих предків, тобто в минуле. Звичай, на думку А. Тойнбі, консервуе стереотипи життя і пе­реконання, через що нові творчі акти утруднені. При змінах зовнішнього середовища багато примітивних суспільств не можуть пристосуватися і гинуть. Проте деякі народи зміню­ють свій образ життя і стають цивілізаціями.

Таким чином, у Данилевського, Шпенглера і Тойнбі термін «цивілізація», крім відмінностей в епітетах, має ще й різне семантичне значення.

За Данилевичом циілізація — це період розкриття

тй^0їкальних задатків, що зумовлюють своєрідність ду­ховного світу народів і утворюють відповідний культур­но-історичний тип_у етапи інтенсивної реалізації його ду­ховних потенцій. Цей період виснажує раз і назавжди жит­тєву силу відповідного культурно-історичного типу і більше не повертається. Отже, цивілізація — це пік розвитку культу­ри, гребінь тієї хвилі, на якій піднімається та чи інша локаль^г на культура в широкому потоці культури вселюдської.

У концепції 0. Шпенглера цивілізація — період не роз­квіту, а навпаки ₉омертвіння певної локальної культури.^ Кожна культура, яка є специфічним організмом, має певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культураперероджується в цивілізацію. Це перетворення можна оха­рактеризувати як перехід від становлення до окостеніння, від «душі» до «інтелекту», від «діяння» до «роботи».

Формування цивілізації відбувається, за Шпенглером, як деформація внутрішньої форми культури. Це період, коли встановлюються джерела творчості. З приходом цивілізації і вербальна (усна), і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджується в спорт.

79. Особливості «інформаційного суспільства». Інформаційне суспільство — Тут уся сукупність суспільних відносин у різних сферах людської діяльності (політиці, економіці, освіті, культурі, дозвіллі, особистому житті тощо) відбувається на засадах широкого використання інформаційних комунікаційних технологій, завдяки чому кожний має можливість створювати, поширювати та використовувати інформацію і знання

Основні особливості та характеристики ІС:

• Наявність інформаційної інфраструктури, яка складається з транскордонних інформаційно-телекомунікаційних мереж і розподілених у них інформаційних ресурсів як запасів знань;

• Масове застосування персональних комп'ютерів (ПК), підключених до транскордонних інформаційно-телекомунікаційних мереж (ТІТМ)

• Підготовка членів суспільства до роботи на ПК і у ТІТМ

• Нові форми і види діяльності у ТІТМ або у віртуальному просторі (повсякденна трудова діяльність у мережах, купівля-продаж товарів і послуг, звязок і комунікація, відпочинок і розваги, освіта, медобслуговування тощо)

• Можливість кожному практично миттєво отримувати з ТІТМ повну, точну і достовірну інформацію

• Практично миттєва комунікація кожного члена суспільства з іншими користувачами .

• Трансформація діяльності ЗМІ, інтеграція ЗМІ і ТІТМ, створення єдиного середовища поширення масової інформації мультимедіа

• Відсутність географічних і геополітичних кордонів держав учасників ТІТМ, зіткнення національних законодавств держав у цих мережах, становлення нового міжнародного інформаційного права і законодавства.