66.Історико-філософські концепції свідомості.

Свідомість – здатність людини відображати світ в ідеальних образах.

Цю здатність людини не тільки по різному інтерпретували, трактували, а й навіть називали в історії світової філософської думки: психея, душа, свідомість.

Об’єктивний ідеалізм виходив з того, що свідомість розвивається іманентно, спонтанно і може бути зрозумілою виключно з самої себе. На ґрунті об’єктивного ідеалізму виникають різноманітні креаціоністські концепції, що трактують свідомість („розумну душу”) як „божий дар”.

Суб’єктивним ідеалізмом ця проблема не ставилася.

Матеріалісти завжди намагалися виводити свідомість з самої матерії. Своєрідною віхою на цьому шляху був гілозоїзм, представники якого вважали, що чуттєвість, здатність відчувати і навіть мислити властива усім речам в природі, „кожному каменю”.Представники вульгарного матеріалізму (Фогт, Молєшот) намагалися довести, що свідомість є функцією мозку, що „мозок так виробляє свідомість, думки, як печінка жовч”.

Представники діалектичного матеріалізму (К.Маркс, Ф.Енгельс) виходили з того, що розвиток такої людської здібності як свідомість (мислення) не може бути зрозумілим поза контекстом розгортання предметно-практичної чуттєвої діяльності, так як форми мислення формуються і функціонують тільки в середині способів людської діяльності.

67.Походження та сутність свідомості.

Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі.

Свідомість являє собою, перш за все, ідеальне відображення світу

Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження

Мова є практичною свідомістю. Навіть історично мова виникає тоді, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному, а така потреба, перш за все, породжувалася необхідністю організувати спільну діяльність по здобуванню необхідних для існування умов. За закономірностями розвитку дитини, котра повторює у стислому вигляді весь попередній розвиток людства, можна побачити, що мова не виникає раніше за виникнення свідомості, та й саме мислення у дитини, яке чітко виражається у питанні “чому?” виникає лише на певному етапі її розвитку.

Для того, щоб зрозуміти мову логіки мислення, слід зрозуміти виникнення логіки мови, починаючи від визначення суб’єкту (іменник) та предикату (прикметник), а потім вже інших частин мовлення, як таких, що відображають всебічно те, що відбувається в процесі взаємодії суб’єкту та предикату. Отже, спочатку було діло, а потім – “слово”. Тобто, мова як практична свідомість, як і сама свідомість, виникає в процесі предметно-практичної діяльності і поза такою діяльністю вона є неможливою.

68. Самосвідомість і рефлексія.

Самосвідомість є свідомістю, що рефлексує, свідомістю, “предметом” якої стає сама людина з її сутнісними властивостями.

Поняття „рефлексія” походить від латинського слова „reflxio”, що в перекладі означає „поворот до себе”. Рефлексія є своєрідним запрошенням розуму заглянути всередину самого себе, щоб зрозуміти логіку своїх власних дій. Філософія у всі часи досліджувала світ людського духу, намагалася зрозуміти його логічну будову і визначити роль, яку відіграє індивідуальна свідомість у розвитку людського духу і людської історії. У формі філософії людина починає нібито з боку спостерігати за тим, як утворюються поняття, судження, образи і намагається управляти своїм мисленням, як управляє власним тілом, за своєю волею та розумінням.

Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти (таке самоусвідомлення відбувається вже приблизно в три роки, коли дитина перестає говорити про себе в третій особі та починає себе виокремлювати як конкретне “Я”), а є насправді поглибленням людини до пізнання її власної сутності.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення, які були окреслені та обґрунтовані Гегелем у “Феноменології духу” та “Філософії духу”. Якщо у “Феноменології духу” ці сходинки були виведені за гносеологічним принципом – від чуттєвого спостереження до абстрактного мислення (теоретичного розуму як категорійної самосвідомості особи) і, додамо, до усвідомленої предметно-практичної діяльності, то в “Філософії духу” вони були виведені за віковими етапами становлення людини як істинної особистості.