Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Кафедра правових дисциплін

Одінцова О.О.

Господарське законодавство Курс лекцій

для студентів всіх спеціальностей

денної і заочної форми навчання

Затверджено: Протокол засідання кафедри правових дисциплін № 28 від “25” березня 2009 р.

Донецьк - 2009

Модуль і Тема №1. Нормативно-правове забезпечення захисту прав споживачів.

1. Історичні передумови виникнення консумеризму. Основні історичні етапи розвитку консумеризму в світі і в Україні.

2. Нормативно-правове забезпечення захисту прав споживачів.

3. Загальна характеристика Закону України “Про захист споживачів”.

1. Історичні передумови виникнення консумеризму. Основні історичні етапи розвитку консумеризму в світі і в Україні.

Захист прав людини, як споживача, є об’єктивною закономірністю розвитку та однією з найважливіших ознак демократичного суспільства. У суспільстві з ринковою економікою, що грунтується на рівності всіх форм власності, громадянин стає центральною постаттю, підвищується його ініціативність і самостійність в утвердженні свого статусу. Водночас гро-мадянин в умовах жорсткої конкуренції суб’єктів підприємництва потребує особливого захисту, коли він виступає набувачем, замовником (споживачем) товарів, робіт та послуг, що ними надаються.

Громадсько-політичний рух на захист споживача консумеризм (від англійського соnsumer - споживач, консумеризм - споживчий рух) виник на початку ХХ сторіччя. 3 часом він набув ознак організованого руху громадян, а також діяльності державних і громадських установ з метою розширення прав і впливу споживачів на виробників і торговців як у комерційній, так і некомерційній сферах.

Як соціально-економічна і політико-правова концепція положення консумеризму знайшли своє відображення в законодавстві іноземних держав тільки в 60-х роках ХХ сторіччя. До того часу споживачі не мали спеціальних способів захисту своїх прав і інтересів; окремі норми, які мали на меті захистити покупців, наймачів, перебували у різних галузях права - цивільного, адміністративного, торговельного, кримінального.

Майже сторічний розвиток консумерського руху в розвинених країнах свідчить про його великий вплив, який забезпечений підтримкою урядів цих країн, міжнародними організаціями, передусім ООН, а також відповідною законодавчою базою.

Міжнародний рух споживачів розпочався в США, коли президент Д. Кеннеді підписав декларацію чотирьох основних прав захисту споживачів. Ця декларація включала:

• право на безпечність товарів;

• право на інформацію;

• право на вибір товарів;

• право на вираження своїх думок.

Міжнародний союз споживачів додав ще чотири права:

• право на задоволення основних потреб;

• право на відшкодування шкоди;

• право на освіту;

• право на здорове середовище .

У 1973 р. у рамках Комісії Європейського співтовариства було утворено спеціальний орган - Консультаційний комітет із захисту прав споживачів.

16 листопада 1989 р. було ухвалено Варшавську декларацію споживачів. Для цього у Варшаві зібралися представники організацій споживачів Східної і 3ахідної Європи, В’єтнаму, Австралії і США для обговорення спільних проблем. Учасники цієї зустрічі, організованої Польською Федерацією споживачів і Міжнародною організацією споживчих товариств (МОСТ), виробили загальні принципи і напрями своєї діяльності та домовились про спільні дії і взаємну підтримку.

У квітні 1985 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла основні напрями із захисту прав споживачів – „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів”, тим самим визнавши і узаконивши результати діяльності міжнародного руху споживачів. 3 цього часу зазначені права споживачів здобули міжнародне визнання і законність, стали основою для розробки відповідного національного законодавства розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.

Метою розробки Керівних принципів стало прагнення захистити права споживачів у всіх країнах, і особливо у країнах, що розвиваються, зважаючи на те, що ця категорія споживачів перебуває в нерівних умовах порівняно з підприємцями з точки зору економіч-ного становища, рівня освіти і купівельної спроможності. Враховуючи це, зазначений документ передбачав:

• сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченніналежного захисту свого населення як споживачів;

• сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольнити потреби і запити споживачів;

• заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом і розподілом товарів і послуг для ця споживачів;

• сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою, що негативно позначається на інтересах споживачів, всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях;

• сприяння створенню незалежних груп споживачів;

• розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів споживачів;

• заохочення створення ринкових умов, які надають споживачам можливість більшого вибору за нижчі ціни.

3а затвердженою Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією держави - члєни ООН зобов’язались проводити активну політику захисту прав споживачів згідно з Керівними принципами. Кожна держава повинна була визначити свої особисті першочергові завдання в цій галузі, узгоджуючи їх із конкретними, притаманними їй економічними і соціальними умовами та запитами населення.

Керівні принципи ООН визнав і колишній СРСР, хоча документально оформити своє визнання не поспішав. Підписала затверджені Генеральною Асамблеєю ООН принципи і Україна. Після цього в Україні - 0десі, Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові - стали утворюватися громадські організації із захисту прав споживачів. Проте зареєструватися їм вдалося лише в 1989 р. У 2001 р. році була зареєстрована і Українська асоціація споживачів, яка прийняла зобов'язання додержувати відповідних міжнародних правових норм.

В колишньому Радянському Союзі спеціального законодавства про захист прав споживачів (споживчого права) не існувало до початку 90-х років, доки цю проблему не розглянув Комітет конституційного нагляду СРСР. Цей орган 14 вересня 1990 р. дійшов висновку про невідповідність окремих положень Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та інших нормативних актів, які встановлювали наслідки продажу товарів неналежної якості, положенням Конституції СРСР і законам СРСР. Було визнано необхідним привести правові норми у відповідність із Конституцією СРСР і загальними засадами правового регулювання майнових відносин у процесі оновлення цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

Однак політична і економічна ситуація в СРСР продиктувала інший сценарій. Союзні республіки, розвиваючи ідеї суверенізації та економічної самостійності, були проголошені незалежними. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року заклала засадничі принципи побудови незалежної Української держави, її соціально-економічної та правової системи. Саме після прийняття Декларації про державний суверенітет України та 3акону „Про економічну самостійність Української РСР” було започатковано створення в Україні нової правової системи, у якій чільне місце посіло законодавство про захист прав споживачів.

С цього часу розпачалось формування національного законодавства в галузі прав споживачів.

В 1994 р. між Україною та ЄС укладена Угода про партнерство та співробітництво, яка передбачає тісну взаємодію у вирішенні споживчих проблем, адаптацію цієї роботи до міжнародного рівня. Сьогодні на розвиток цього напряму реалізується проект ТАСІS „Підтримка споживчої політики в Україні”.

У липні 1992 р. в Україні було утворено Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, що з 1997 р. став членом Консумерського Інтернаціоналу. Комітет був основною структурою, що здійснювала державний контроль за додержанням законодавства України про захист прав споживачів, виконуючи такі основні функції:

• функцію контролю і перевірки якості товарів (робіт, послуг);

• функцію контролю і перевірки рекламної й інформаційної діяльності стосовно якості продукції, товарів (робіт, послуг);

• функцію застосування відповідних штрафних санкцій у разі виявлення правопорушень.

Рішення Держспоживзахисту були обов’язковими для центральних і місцевих органів влади, а також підприємств і організацій.

У системі державних органів, на які відповідно до законодавства була покладена функція захисту прав споживачів, значне місце посідав Державний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації. Основною метою Держстандарту передбачалося проведення єдиної технічної політики на основі державної системи стандартизації, що вперше в Україні почала функціонувати з 1993 р. Державна система стандартизації в Україні була гармонізована з вимога-ми міжнародних стандартів і значно відрізняється від колишньої радянської системи своєю демократичністю і простотою. Найважливі-шою особливістю нової системи є також поділ положень із стандартизації на обов'язкові вимоги, до яких належить безпека, взаємозамінність і сполучуваність продукції, а також технічні рекомендації.

3 1993 р. Держстандарт України став членом Міжнародної організації зі стандартизації (ІSО) і Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕS), з 1997 р. - членом Європейського комітету зі стандартизації (СЕ) і членом Міжнародної організадії законодавчої метрології (ОІМL). У 1996 р. Держстандарт приєднався до Кодексу сумлінної практики підготовки, прийняття і впровадження стандартів. В Україні створено Національний фонд стандартів, до складу якого входить Головний інформативний фонд стандартів Держстандарту, а також Національний інформаційний центр зі стандартизації і сертифікації Міжнародної інформаційної мережі ISONET. Сьогодні Національний фонд стандартів включає майже 100 тис. одиниць збереження, у тому числі міжнародних і національних стандартів інших країн.

У 2000 р. на базі Держспоживзахисту і Держстандарту була організована нова структура - Державний комітет стандартизації, метрології і сертифікації України, складовою частиною якого є Управління захисту прав споживачів у сфері обслуговування. До нової структури перейшли функції захисту прав споживачів, які мав раніше Державний комітет України у справах захисту прав споживачів'.

Функції захисту споживачів виконують й інші державні структури - Міністерство економіки України та інші галузеві міністерства, Державна інспекція за цінами Міністерства економіки, Міністерство фінансів, Міністерство юстиції, Міністерство охорони здоров'я, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Державна митна служба, Антимонопольний комітет України, територіальні (регіональні) управління у справах захисту прав споживачів при органах місцевої державної адміністрації та ін.

Нині центральний органом виконавчої влади в сфері захисту прав споживачів є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживзахист). Данний комітет підпорядкованний безпосередньо Кабінету Міністрів України і покликан забезпечити проведення у життя державної політики щодо захисту прав споживачів на всій території України і несе відповідальність за стан її розвитку.