Глава 24

но, одержане в період шлюбу одним з подружжя у результаті праці чи іншої ко­рисної діяльності.

Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особис­тою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкоду­вання за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як від­шкодування завданої моральної шкоди та страхові суми одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням пунктами 4 і 5. Такі по­ложення можуть бути прийнятні, але їх зміст у майбутній правозастосовній практиці може також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.

Укладення подружжям угод щодо їх спільного і роздільного майна.

При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна мають застосовуватися загальні положення про здійснення фізичними особами право­мочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про влас­ність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користуєть­ся і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокре­ма передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається у пункті 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійсню­ючи свої права зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства. Викладені основоположні принци­пи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і подруж­жя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК України) кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей спів­власників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу викорис­тання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак, чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому очевидно ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власнос­ті, сформульовано у ЦК України (статті 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України "Про власність" (статті 48—50). Подружжя може повною мірою використовува­ти визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожний з подружжя має однакове право на застосування речово-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у корис-

Право спільної власності подружжя

441

туванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допус­тимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав дружини-співвлас-ника від порушень його права власності другим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один з подружжя може звер­нутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у подружжя виникають звичайні цивільні права та обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки зго­да на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише од­ним з подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим по­стає питання про форму висловлення такої спільної згоди.

Певна відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 25 КпШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, в яких записано, що при укладенні угод одним з по­дружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з від­чуження спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріально­го посвідчення, згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведе­ній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укла­дення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак встановив­ши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним з подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що той з подружжя, який є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ні в юридичній літературі, ні в судовій практиці. Тому це питання заслуговує спеціальної уваги в даному дослідженні.

Як правило, кожний з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми осо­бами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода пре-зюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подруж­жям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встанов­лювати наявність такої згоди дружини, який не є учасником угоди¹. Така вимога могла б лише ускладнити цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебу­вають у шлюбі.

У будь-якому разі у судовій практиці постає питання про правові наслідки ук­ладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можли­вість визнання її недійсною. Так, в ухвалі судової колегії у цивільних справах

¹ Шахматов В. П. ВопросьІ семейного права в практика судов. — М., 1963 — С. 23—24.

442