Філософія бароко. Григорій Сковорода

Філософською основою українського бароко стає неостоїцизм, а точніше переосмислені в християнському ключі ідеї давньоримського філософа І ст. н. е. Сенеки. Проблемою, що перебувала в центрі уваги як католицької, так і протестантської думки (янсенізм, пієтизм, “друга схоластика”) була проблема волі та благодаті.

Особливо яскраво неостоїцизм виявився у Г. Сковороди (1722 – 1794 рр.) в загостренні уваги до етичних аспектів барокового алегоризму. Український філософ виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал і про взаємозв’язок та взаємодію цих начал, єдність людини і природи. Розчиняючи Бога в природі, український філософ розвиває ідеї пантеїзму. За вченням Г. Сковороди про 3 світи, існує три сфери, що обумовлюють мислення і поведінку людини:

1. Всесвіт – “великий світ”;

2. Людина – мікрокосм, “малий світ”;

3. Світ символів, або Біблія, що зв’язує макрокосм із світом людини.

Усі вони мають “дві природи”: матеріальну і духовну, видиму і невидиму. Людина – мікрокосмос, що відображає макрокосмос. Щоб пізнати великий світ, треба насамперед займатися самопізнанням і самовдосконаленням, бо познаючи “малий світ” людина просувається до пізнання Всесвіту.

Естетика бароко

Бароко було реакцією на ускладнення життя людини в умовах переходу до іншого устрою життя, тому воно відбивало цей суперечливий рух людства, смисл якого був прихований у безмежній різноманітності речей, властивостей. Це і обумовило естетику бароко.

По-перше, бароко – це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно поєднуються:

• міфологічні (язичницькі) і біблійні образи;

• чуттєвість і аскетизм;

• абстрактність і натуралістична конкретність;

• фантастика і правдоподібність.

Це завжди поєднання непоєднуваного.

Фіксуючи трагічні суперечності дійсності, бароко фокусує увагу на темах:

• життя і смерті;

• тлінності і вічності;

• суєти і щастя.

Це породжує барокові ідеї: “життя як сон” і “життя як театр” – тобто центральну в бароко ідею ілюзорності, марності людських справ.

Типовою для бароко є тема смерті, пов’язана з естетизацією огидного, натуралістичними описами.

Для бароко характерний комізм, прагнення до всеохоплення та універсальності. А також – дидактизм, повчальний пафос. Ця художня концепція світу відбилася і в стильових особливостях бароко:

• динаміка образів і композицій;

• метафоричність;

• емблематичність, символізм, алегоризм, які були (і це ознака бароко) загальнозрозумілими. Велику роль тут відігравала традиція Середніх віків, їх символіки: талант митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих емблем і символів;

• захоплення декором, формою, вишуканою і віртуозною;

• емоційність.

Такі стильові ознаки притаманні літературі, архітектурі, образотворчому мистецтву і музиці українського бароко.

Література і театр бароко

Важливу роль у розвитку українського бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), заснована у 1632 р. Саме там відбувалася переорієнтація освіти із “словено-грецької” за характером і структурою на “латинську” (тобто західноєвропейського зразка). Колегія, де викладання проводилося латинською мовою, орієнтувалася на тогочасні польські та західні університети. Але засновник колегії Петро Могила (якого, до речі, канонізувала православна церква і тут примирилися Московський і Київський патріархат) добре розумів, що зберегти національну самобутність можна лише в умовах синтезу набутків європейської освіти й православно-руської культурної традиції. Вже цей синтез надавав колегії (а з 1701 р. – Академії) барокового характеру.

Система барокових поглядів відбилася в теоретичних курсах поетики та риторики, що викладалися у Києво-Могилянській Академії та були орієнтирами і для російських письменників не тільки XVIІ, а й XVІІI ст. Це так звана “шкільна теорія”, представлена трактатом-курсом Ф. Прокоповича “De arte poetica” (1705 р.), поетикою “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського (1736 – 1737 рр.).

У поетиках, як зазначає Г.М. Сивокінь (Давні українські поетики. – Х., 1960. – С.76), є дві головні частини: перша – це вчення про роди поетичні: епопея, драма, лірика, елегія (бо це навчальний курс з поетики); друга – настанови щодо курйозних віршів: загадки, хроновірші, акровірші, ієрогліфи – це (на відміну від першої частини, яка грунтувалася на античних поетиках – Арістотеля, Горація) суто барокова частина. Увага до алегорій, емблематики та символіки в київських поетиках свідчить про їх бароковий характер.

Яскраві зразки бароко дає українська поезія, найбільш популярними жанрами якої були: епіграма, геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші.

Складна форма, словесно-декоративний орнамент, спроба через стилістичні ефекти зацікавити читача характерні для творів І. Величковського (“Зегар з полузегарком”; в І частині – гра слів: “минута” – минати; в ІІ частині – поетика; найхарактерніші барокові поезії: рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт, вірші у формі піраміди, куща, хреста). Для масової панегіричної шкільної поезії характерні метафори, алегорії, графічні прикраси.

Див.: слайди 1, 2

Це написаний у формі зірки вірш Симеона Полоцького “Благоприветствование царю Алексею Михайловичу по случаю рождения царевича а”. Зірка створюється з 8 променів з курйозних “серпантинних віршів”, початкові літери яких складаються в ще один акровірш – “Симеонъ”. Форма серця – ще один вірш із збірки Симеона Полоцького “Орел російський” (це був емблематичний цикл), вірш до 13-річчя царевича Олексія Олексійовича. Початок вірша – “Всяведный господь сердца испытует”, кінець – “Да возопиет боже славу тебе с чады своими”.

Значну частину літератури українського бароко становить емблематика. До жанру емблеми звертаються М. Довгалевський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. Емблема включала:

• малюнок;

• напис або заголовок;

• підпис, що пояснює весь предмет.

Г. Сковорода написав багато віршів, які були поетичним описом емблематичного малюнку. Відповідно до свого філософського вчення про третій світ символів, що поєднує Всесвіт із “малим світом”, являючи двоїстість світу, єдність духовного і фізичного його начал, Сковорода зробив саме символ організуючим елементом своєї поезії.

Успадкований із Середньовіччя символізм мислення досяг граничного вираження у творчому методі бароко. Одним із ключових образів української барокової поезії кінця XVI – середини XVІІI ст. був образ саду. Як і образ троянди, лілеї (див. Веселовский А.Н. Из истории розы // Избранные статьи. – Л., 1939. – С. 132 – 139), це символ, пов’язаний з ідеологічними та естетичними уявленнями Середньовіччя, етимологічно пов’язаний із “Піснею пісень”, де одним із центральних був образ “замкнутого саду” сестри моєї нареченої”, де лунало запрошення до коханого: “Прийди в мій сад”. У такому контексті сад стає символом раю, кохання, чистоти, вічного життя, блаженства.

Пізніше метафори “рай духовний”, “едем мисленний”, “вертоград небесний” почали використовувати як синонім означення церкви.

Символічний образ “мисленного саду” є і в заголовках. Це характерні для бароко назви-символи (“Обід”, “Ключ”, “Зерцало” та ін.):

• “Вертоград многоцвітний” а Полоцького (1676 – 1680 рр.);

• “Вертоград духовний” Гаврила Донецького (1685 р.);

• “Сад поетичний” Довгалевського (1736 – 1737 рр.).

Продовженням цієї традиції є і “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди (1785).

Вкладом у бароко стала і драматургія, пов’язана, як і поетика, з Києво-Могилянською академією, де навчальна програма передбачала обов’язкове для викладачів риторики та поетики написання зразка драматичного роду – так званої шкільної драми, яку вивчали й розігрували на сцені школярі. Це типовий для бароко жанр, що об’єднував реалістичне світосприйняття дійсності з алегоричним відображенням, а алегоричні персонажі: Слава, Хоробрість та ін. були серед діючих осіб трагікомедії М. Довгалевського, М. Козачинського, Г. Кониського. Вершина жанру – трагікомедія Ф. Прокоповича “Володимир” (1705 р.) – історична драма про князя Володимира-хрестителя, в якій були закладені чіткі правила класицистичної драми.

Важливою складовою літератури українського бароко була ораторська проза С. Яворського, Ф. Прокоповича зі складним декорованим стилем, де стилістичні прикраси часто приховували зміст, але Ф. Прокопович і тут зробив спробу вийти за межі барокового погляду, описати у промовах дійсні події державного життя.

Історичні хроніки: “Літопис” С. Величка, “Хроніка” Феодосія Софоновича (1672 – 1673). “Синопсис”, виданий з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля (Київ, 1674 р.), який вважають першим підручником історії в Україні; любовна лірика – а Полоцького, Стефана Яворського, Дмитра Туптало, Феофана Прокоповича – славні сторінки українського бароко.

Музика

Музична культура цього часу теж відобразила барокові риси. Змінюється співвідношення словесного і музичного компонентів. Якщо в середньовічній традиції літературний і музичний текст були синкретичними і слово домінувало (це так званий розспів, коли літургійний текст залежно від жанру читався-виспівувався на певному висотному рівні), то тепер вони починають розділятися, і музика набуває самостійності. У XVІІ – першій половині XVІІI ст. виникають такі жанри, як кант і партесний спів.

Кант (від лат. cantus – спів, пісня) – трьохголосна пісня духовного або світського змісту. Канти співали кобзарі, учні й вчителі братських шкіл, колегій, бурсаки.

Партеcний спів (від лат. parstpartis – частина, і пізньолат. – partes – голоси) – багатоголосний хоровий спів за партіями без інструментального супроводу. Кожен з голосів (а їх було від чотирьох (бас, тенор, альт, дискант) до 12 і більше) вів свою мелодію. Партесний спів став оригінальним переломленням середньовічного григоріанського хоралу.

В Україні були не тільки розроблені теоретичні засади партесного співу (посібник українського композитора, хорового диригента та педагога М. Дилецького “Граматика мусікійська” (1677 р.), а й існували навчальні заклади, де готували фахівців для церковних хорів. Це Січова співацька школа (ост. третина XVII – 1775 рр.); Глухівська співацька школа (1738 – 1760-ті рр.), звідки вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.) – реформатор церковного співу; київська школа музики, діяльність якої була тісно пов’язана із Києво-Могилянською академією, де були написані перші композиції для хору творця українського хорового стилю у духовній музиці Максима Березовського (1767 – 1808 рр.) – автор понад 30 хорових концертів, “Літургії”, “Всеношної”, “Херувимської”.

Українська духовна музика, створена цими композиторами, звучить у церквах багатьох країн світу.