Світ в уявленні середньовічної людини

Світ в уявленні середньовічної людини – це піраміда, на вершині якої – Бог, потім – апостоли, нижче – архангели, ангели. На якомусь рівні в цю піраміду включаються люди, знову ж таки у вигляді піраміди:

Папа – кардинал – клірики – звичайні миряни. Потім – тварини – рослини – земля. Це порядок зворотний відносно порядку створення світу, описаного в Старому Заповіті.

Піраміда продовжується й під землею, але зі знаком “мінус”: на вершині потойбічного світу – Сатана.

Головні риси середньовічної культури

• релігійність – найважливіша риса духовної культури – опора свідомості середньовічної людини;

• традиціоналізм, звернений у минуле: новації тлумачаться як вияв гордині (а це, за Біблією, – найголовніший смертний гріх людини). Це пояснює анонімність середньовічних творів, залежніть творчої людини від традиції;

• канонічність – опора на праці отців церкви і на канон у широкому значенні слова;

• символізм, пов’язаний із можливістю різних тлумачень Біблії як світоглядної основи культури Середніх віків;

• дидактизм, що обумовлює увагу до таких форм інтелектуальної діяльності, як дискусії, проповіді тощо.

Ці риси пояснюють і середньовічну ментальність – громадську свідомість, характер, принципи мислення, колективну психологію. Гуревич А.Я., один з найвідоміших наших медіавістів, дуже влучно назвав одну з головних своїх праць, позначивши середньовічну культуру як “культуру безмовної більшості” (Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М., 1990). Як це розуміти? Особистість, індивідуальність середньовічної людини виявляється тільки за умови ототожнення її із зразком, прецедентом, каноном: індивідуальність виявляється саме через відмову від неординарного, особливого, через приналежність до більшості. Саме тоді, ще в епоху “Темних віків” народжується новий тип особистості, яка визнає своє місце в колективі як визначене Богом, своє земне існування – як випробування, послане Богом з метою підготовки віруючого до того “тисячолітнього царства Христа”, що його обіцяло Євангеліє.

Культура Візантії

Аналіз середньовічної культури починаємо з Візантії. Назва походить від старої назви Константинополя – Візантій.

За легендою, посланці римського імператора Константина, які шукали місце для заснування нової столиці, одного разу побачили в чистому небі над Босфором гордого орла із змією в кігтях. Змія прагла вжалити свого ворога, але могутній птах каменем упав з висоти й ударом дзьоба добив змію. Воїни Константина сприйняли цей епізод як знак Божий і заснували саме там, на місці старої грецької колонії Візантій, місто Константина – Константинополь. 11 травня 330 р. це місто було офіційно назване столицею Римської імперії, а пізніше орел з двома головами став гербом Візантії (Азія + Європа). Перенесення столиці з берегів Тібра на узбережжя Мармурового моря пов’язують і з тим, що Константин після перемоги над Максенцієм (який захопив владу в Римі) вирішив відректися від язичництва і почати нову історію під покровительством нового Бога, вважаючи, що саме Христос допоміг йому перемогти Максенція, явивши в небі видіння хреста із написом: “Сим победиши”. Християнство було затверджене як одна з державних релігій. А коли Римська імперія в 395 р. розпалася на Західну і Східну, саме тут, на Сході, і виникла держава, що проіснувала до середини XV ст.

Тільки на сході – у Візантійській імперії, збереглася концепція імперії, титул імператора, традиції античної освіченості.

У 1204 р. Константинополь захопили латинські хрестоносці, а в 1453 р. Візантія була завойована Османською імперією і припинила своє існування.

Географічне положення держави обумовило характер її культури. Територія Візантії включала: Балканський півострів, Малу Азію, острови Егейського моря, частину Месопотамії і Криму, деякі міста Західної Римської імперії (Равена). Уже тому протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, що формувалася під впливом грецької, елліністичної, римської традицій і в цій синтетичності була схожа на культуру Стародавнього Риму.