Періодизація культури Візантії

Рання доба візантійської культури – IV – VII ст. – доба переходу від античності до Середньовіччя та активної переробки античних традицій у середньовічному дусі. У різних галузях знань, літератури, мистецтва спостерігається суміш язичницьких та християнських ідей та образів, язичницької міфології та християнської містики.

У патрістичній літературі – літературі отців церкви (від лат. “pater” – отець): працях Василія Кесарійського, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського, промовах Іоанна Златоуста були закладені основи християнського богослов’я та філософії, які своїм корінням сягали в історію еллінського мислення. У центрі цієї філософії знаходилося розуміння буття як блага, що виправдовує існування космосу, тобто – і світу, і людини. Це розуміння буття як блага розходилося із християнським аскетизмом, на якому базувалося середньовічне світосприйняття, і поєднувало візантійську філософсько-релігійну думку із античністю.

Класичний період візантійської культури VIII – XI ст.

Цей період, а точніше ІХ – ХІ ст. – часи правління македонської династії – називається золотим віком, так званим “македонським відродженням”. Відроджуються міста, розвиваються ремесла, удосконалюється мистецтво виготовлення виробів з кераміки і скла, перегородчастої емалі, шовку.

Архітектура розвивається у двох напрямах, поєднуючи мистецтво будівництва культових споруд – того типу купольного храму, що стає одним із символів візантійської культури, – і світських будівель – привабливих, невеликих за розмірами, затишних і розкішних палаців (палаци Вуколеон і Влахерні в Константинополі).

У цей період починається відродження ранньовізантійського законодавства (збірка законодавчих актів “Василік” – переробка юстиніанівського права), відроджується світська освіта: у 1045 р. у Константинополі поновилася робота університету з юридичним і філософським факультетами, заснованого в 425 р. за імператора Феодосія ІІ.

З другим – класичним – періодом (VIII – XI ст.) пов’язаний дуже важливий для розвитку культури епізод – іконоборство. Воно виникає за часів Ісаврійської династії (засновник Анатолій Лев ІІІ Ісавр – стратег Малоазійської феми – військовослужбового устрою, що спирався на село) як стихійний рух проти іконошанування. По суті це була боротьба за владу і прибутки між імператором і церквою: бо прибутки церкви від ікон, віри людей в чудо, “божественного спасителя” були більшими, аніж імператорів. Завершується боротьба в XI ст. перемогою іконошанувальників, але на практиці – компромісом між церквою і світською владою. Церква підпорядковувалася імператорській владі, а обряд військового проголошення імператора, що існував у Візантії ще з V ст. (наслідок римських звичаїв), замінили на обряд церковного вінчання на царство. Влада церкви символізувалася порожнім троном Христа, який стояв поруч із троном василевсу під час дворових церемоній. Одним з результатів боротьби іконоборців з іконошанувальниками стає розвиток візантійської богословської думки, що формується в полеміці з догматами західноєвропейської церкви. На відміну від римської курії, що виступала за примат духовної влади над світською, православна візантійська церква підтримала ідею єдності церкви з державою. Крім того, православна церква не вимагала проведення літургії тільки грецькою мовою, визначаючи відповідні права іноплеменного населення, в той час коли римська католицька церква вважала обов’язковим богослужіння тільки латинською мовою. Саме ці відмінності обумовили той вибір на користь візантійського зразка християнства, що зробив київський князь Володимир.

Розходження в обрядовості та у вимогах до духовенства і мирян призвели у 1054 році до остаточного розколу між православ’ям і католицизмом, до “схизми Керуларія”.