Епоха Комнінів – хі – хіі ст.

Це період розквіту візантійської культури. Поширюються контакти з країнами Заходу і Сходу. Світський, міський характер культури виявляється у розвитку мистецтва розваг, поетичних та спортивних змагань, меценатства. У філософії формується доктрина раціоналізму, що стверджує незалежність світських знань від релігії (Михаїл Псел, Іоанн Італ). Зростає зв’язок з античною культурою, знову починають вивчати античні тексти в різних галузях, формується сатиричне ставлення до Середньовіччя. У літературі відбувається відродження античного роману і розвивається критичне ставлення до ідеї аскетизму.

Культура пізньої Візантії хiii – xvі ст.

У цей період посилюється взаємодія грецької і західноєвропейської цивілізацій, особливо в епоху Латинської імперії (1204-1261 рр.), яку хрестоносці, що захопили Константинополь (1204 р.), заснували там. Відкрито монастир Св. Домініка – центр поширення католицизму.

При дворах латинських імператорів запроваджувалися західні звичаї та розваги. Але православна церква дала опір цьому процесу. Усе це прискорило розпад Візантійської імперії.

Хрестово-купольний храм як модель всесвіту

Візантійська картина світу відповідала середньовічній. Світ сприймався як образ бога і кожна річ несла на собі знак “тварності” – тобто міру досконалості. Установлювалася ієрархія досконалостей і згідно з нею – ієрархія жанрів і видів мистецтва, композиція архітектурних споруд, символіка кольору та світла в монументальному живописі та іконі.

Так, сама архітектурна форма культової споруди моделювала буттєво-космогонічні уявлення.

Історія візантійського зодчества пов’язана з розвитком купольної архітектури, що з’явилася в Стародавньому Римі (пригадаймо пантеон). Храм сприймався як втілення всесвіту, а Купол – небесного склепіння. У VII – VIII ст. купольна архітектура вже здобула закінчене рішення хрестово-купольне.

Простір під куполом обмежувався чотирма масивними стовпами, на яких і тримався купол. Чотири пілони-стовпи були настільки масивні, що за рахунок їх товщини почали робити чотири підкупольні арки однакової глибини, такої великої, що в плані з’являвся хрест, вписаний в загальний квадрат плану:

Див.: слайд 1

Центральна частина будівлі (крім вівтарної частини) охоплена двоярусною галереєю із хорами:

Див.: слайд 1в

Від абсиди (це виступаючий за межі квадрата плану півкруг у східній частині будівлі, де, як вважали перші християни, містився центр Землі – Ієрусалим) центр будівлі пересувається саме в центр. На відміну від античних храмів, що були приміщенням для статуї бога, візантійський храм був місцем для моління віруючих, бо саме слово “церква” (“екклесія”) означало в християн не будівлю, а збори віруючих.

Перші храми такого типу:

Собор Св. Софії в Константинополі архітекторів Анфілія з Тралла та Ісідора з Мілета:

Див.: слайд 1г

Незадовго до падіння Візантії єпископ Фессалонійський Симеон дав таке тлумачення храму: “Храм як дім Божий зображує собою весь світ. Верхні частини його – зриме небо, нижні – все те, що знаходиться на землі… Божественний храм зображує й рай. А ще краса храму означає, що той, хто прийшов до нас (Христос), є прекрасний наречений, а церква – прекрасна наречена Його. А у вищому смислі храм Божий – ми самі”. Саме тому храм – це найбільш точний символ культури Візантії.

Центрична будова храму і всі його частини відзначені сакральною символікою: голова, купол – символ божественної влади; тригодинна абсида – триєдності Отця, Сина та Святого Духу.

Внутрішнє оформлення храму теж має глибоке символічне значення, де зміст і функція зримого образу – духовне сходження до істини, а розміщення зображень в інтер’єрі – канон, закріплений згідно з ієрархічною будовою світу:

• у куполі – Пантократор – Вседержитель, або, як в Софії Константинопольській, – голуба мозаїка і золотий хрест усередині:

  Див.: слайди 3, 9, 10

• у верхньому регістрі інтер’єру – “сили небесні” та “стовпи світу”: пророки, євангелісти, апостоли;

• світове кільце, 40 вікон біля основи барабана куполу – символ Бога:

  Див.: слайд 1в

• у верхній частині апсиди – Богоматір Оранта (Заступниця) – символ “передстояння” земного царства (з піднятими руками):

  Див.: слайд 4

• у середньому регістрі на стінах храму – сцени, що прояснюють догмати церкви (свята: Благовіщення, Різдво, Розп’яття, Сходження в пекло тощо), а також сцени з земного життя Христа;

• у нижньому регістрі – фігури людей, які досягли благодаті (канонізовані святі);

• у Софії Константинопольській це й імператори:

Див.: слайди 5, 2

• на стіні, протилежній вівтарю (на західній), розташовувалось зображення Страшного суду:

Див.: слайд 6

Перше детальне пояснення символіки християнського храму дає патріарх Герман Константинопольський, який постраждав за іконошанування в 730 р. На його думку, храм – це земне небо, де живе Бог. Престол у вівтарі – місце Гробу Господнього й престол, на якому спочиває Господь. Апсида – це Віфлеємська печера, де народився Христос, й печера, де його було поховано: тому вона мала напівкруглу форму. Церква була й образом розп’яття Христового, а тому в споруді храму був зафіксований головний символ християнства – хрест.

Візантійський храм – синтез архітектури, фрески, мозаїки та ікони, де кожен з видів мистецтва розміщується ніби всередині іншого:

• ядро – ікона – це фрагментуюча частина священної історії, звернена до кожного особисто;

• монументальний живопис – ілюстрація і продовження історії світу, що сприймається соборно і бере участь у щоденному циклі богослужіння;

• у центрі внутрішнього простору Софії Константинопольської знаходився величезний амвон із срібла і дорогоцінного каміння, біля якого розгорталися церковні церемонії; інтер’єр прикрашали мармур і золота смальта;

• архітектурна оболонка ніби пов’язує ансамбль із світом земної природи. До речі, перед входом у Софію Константинопольську знаходився типовий для римської архітектури двір-атрій, оточений портиком із фонтаном у центрі – своєрідний контраст із зовнішнім аскетизмом храму.

До храмового ансамблю входила і найважливіша її складова – Слово, що розглядається як втілений Логос, божественна істина, і є вершиною християнської ієрархії цінностей: бо сказано в Біблії: “В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог. Все через него начало быть…” Академік Лихачов Д.С. підкреслює, що воно (Слово) пронизує весь мікрокосм культового ансамблю: воно виступає і в звуковому образі під час служби (молитви, гімни), і в образі зримому (надписи на іконах, тексти на сувоях у руках святих).