4. Психоаналіз у групі та через групу. Різноманітні психотера­певтичні форми роботи: Геттінгензька модель а. Гайґль-Бверс і ф. Гайґля

Геттінгензьку модель я не зараховую до «Психоаналізу у групі», бо зав­дяки її застосуванню групові феномени чи групові дії мають вирішальний вплив на діяльність терапевта. Тут можна говорити не лише про «Психоаналіз у групі».

Засновники теорії «припускають, що застосування психоаналізу у групах можна обгрунтувати клінічно, тобто, з його допомогою у пацієнтів із певними психогенними розладами можна досягнути бажаної терапевтичної мети — по­долати чи зменшити розлади, одночасно змінивши патогенно значимі внутрішні структури». Згідно з А. Гайґль-Еверс і Ф. Гайґлем,

при такому застосуванні йдеться про те, аби допомогти індивіду осягнути ці конфлік­ти саме шляхом групового процесу. Такі конфлікти за своїм походженням і змістом, порівняно до дорослого Я, є регресивними, тобто, у часі та формально лежать у минулому, а отже — належать до ранніх фаз розвитку. У зв'язку із цим груповий процес, з одного боку, мусить відбуватися регресивно, а з іншого — розвиватися прогресивно до усвідомлення індивідом досі несвідомих смислових зв'язків його кон­фліктних переживань і поведінки. [...] При цьому запускається регресивний перебіг за допомогою самобутньої для групи терапевтичної ситуації, яка визначається напівпуб-лічним простором і мінімальною структурованістю. Ця ситуація слугує передумо­вою для процесу, який терапевт підтримує правилами вільної інтеракції збоку пацієнтів та інтервенціями, орієнтованими на принцип «Роз'яснення» (Heigl-Evers, Heigl, 1978, с. 122).

А. Гайґль-Еверс і Ф. Гайґль дотримуються думки, що груповий процес необхідно підтримувати і скеровувати так,

аби він дозволяв пацієнтам опрацьовувати їхні патогенні конфлікти як нові компромісні утворення, які уможливлювали би менше патогенних розладів і більше психічного здоров'я [...] Якщо прямі та непрямі паростки несвідомого, Я-модифіковані паростки несвідомого Воно чи Над-Я все більше визначають переживання учасників, тоді спільне переживання все більше набуває регресивних рис. Це означає, що ірраціональні стра­хи, депресивні афекти, як, наприклад, почуття сорому та провини (nop. Brenner, 1975), ніби проймають групу. Паростки несвідомих часток Воно чи Над-Я посилюють не­обхідність захисту, також несвідомого, і викликають у поведінці пацієнтів опір до терапії.

Залежно від сили та розміру опору і (у зв'язку з цим) меж толерантності «Я» учас­ників стосовно несвідомого змісту, завдяки спільним зусиллям учасників проявля­ються групові дії, які на різних ступенях регресії зображають захист (= несвідомі частки Я), страхітливі частки Воно (= інстинктивні потяги) і/чи Над-Я разом із Я-моди-фікованими проявами того, що треба захистити, і таким чином стають доступними для спостереження та оцінки терапевта (там само, с. 129).

А. Гтгль-Еверс і Ф. Гайґль вважають, що

коли процес інтеракції, який розвивається в умовах «групи», тобто у множинності, є регресивним, тоді у часі (а отже — ранні біографічні) та формально (а отже — ранні з точки зору психології розвитку) способи переживання та поведінки проявляються і спостерігаються чіткіше. Це означає:

• що межі між суб'єктом та об'єктом стають ніби більш розмитими;

• що через придатні пускові стимули (König, 1976) риси особистостей інших учасників групи пов'язуються із рисами референтних осіб у ранньому періоді (перенесення);

що власний внутрішній зміст переноситься на інших учасників групи, у них ніби зберігається проекція;

що індивід навпаки сприймає зміст із внутрішнього світу іншого (ідентифікація), що обидва механізми поєднуються у взаємопроявах (проективна ідентифікація). Групові феномени та дії, які з цього випливають, були позначені як психосоціальні компромісні утворення та взаємозумовлена латентна репрезентація. Це означає, що всередині групи більшість і меншість взаємно зіштовхуються із власними латентними тенденціями в явній поведінці інших, контролюють їх, поборюють і за певних обставин крадькома насолоджуються ними (Heigl-Evers, Heigl, 1978, с. 130).

Геттінгензька модель ділиться на три ступені:

1. Психоаналітично-інтеракційна терапія;

2. Психоаналітично орієнтована терапія;

3. Аналітична терапія.

Геттінгензька модель пропонує триступеневий метод, який можна ви­користовувати залежно від психічних захворювань. Змінними величинами те­рапевтичної поведінки можуть бути: присутність терапевта, його спосіб вислов­лювання, структуровані аспекти терапевтичної дії, розподіл терапевтичної роботи між пацієнтом і терапевтом, предмет сприйняття через терапевта, спосіб коґнітивного опрацювання, вибір певних аспектів і часток гіпотетичних конст-руктів і факторів сесії.

4.1. Психоаналітично-інтеракційна терапія — модель І

Ця модель розроблена для пацієнтів із слабким Я, для більш уразливих пацієнтів. Особливу увагу звертають на те, аби було менше регресії. Цього досягають шляхом частих інтервенцій, переривання мовчання і гальмування регресії за допомогою довгих інтервенцій.

У моделі І терапевт майже не проводить роз'яснення, а звертає свою увагу насамперед на свідоме. При цьому враховує у власних роздумах несвідомі ча­стки нафантазованих архаїчних об'єктних стосунків. Терапевт є прозорішим, він слугує моделлю для повідомлення про почуття й демонструє пацієнтам, як їхня поведінка сприймається у контр-перенесенні.

Пропозиція стосунків виходить від терапевта і цим відрізняється від пато­логічних пропозицій об'єктних стосунків. Робота відбувається Тут і Тепер, вона служить зміцненню Я. Ця модель виправдала себе насамперед у клінічній ро­боті з пацієнтами із важкими розладами. Шляхом зміцнення Я поступово до­сягається зм'якшення внутрішнього розщеплення на добро і зло, фантазії про всесильність замінюються реальнішими, можна підтримувати толерантність до фрустрації. Зрештою, у сприятливому випадку робота призводить до того, що можна застосовувати наступну ступінь Геттінгензької моделі — психоаналітично-орієнтовану терапію, бо завдяки допомозі терапевта частково зменшуються Я-дефіцити.

Гіпотетична причина	Запропонована техніка	Представлення мети
Психози, Ьогсіегііпе-синд-ром: велика слабкість Я через патогенні, несвідомі конфлікти, в основі яких лежать несвідома фанта­зія, раннє, нездійснене, інфантильне імпульсивне бажання, яке прагне здійснення, але через роз­щеплення і ранній захисний механізм витісняється.	Пропозиція стосунків іде від терапевта й відрізняється від патологічних об'єктних сто­сунків; робота Тут і Тепер, мало регресії; терапевт пра­цює, надаючи підтримку, уни­кає роз'яснень, мало кон­фронтує, аби створити базу довіри, яка уможливила би подальший розвиток.	Зміцнення Я-функцій за допомогою функції дуб­лера збоку ведучого гру­пи в рамках групи, яка дає захист і підтримку. Завдя­ки цьому можливий пост-розвиток дефіцитів Я-функцій через пережи­вання у групі. Розщеплен­ня внутрішніх об'єктних стосунків може бути подо­ланим, бо ірраціональні страхи в атмосфері захис­ту зменшуються.
4.2. Психоаналітично-орієнтована терапія — модель II Ця модель несе зі собою насамперед роботу над передсвідомим, вона дещо підтримує регресію, параметри, порівняно з моделлю І, уже послаблені; пове­дінка терапевта орієнтована на деяку підтримку регресії, є менше структуро-ваною, ніж у моделі І.
Гіпотетична причина	Запропонована техніка	Представлення мети
Сила Я, як і в моделі І, по­слаблена, проте меншою мірою. Патогенні несвідомі конфлікти проявляються у паростках трібів, несвідомі бажання витісняються, але переважно через розщеп­лення, захист не здійснюєть­ся.	Поведінка терапевта орієнто­вана на підтримку регресії; менша структурованість, аніж у моделі І; конфронта­ція, пояснення та роз'яснення, пов'язані із підтримуючою, але абстинентною поведінкою терапевта. Уникнення надто великих фрустрацій, бо вони підтримують ранні захисні ме­ханізми.	Ранні, сильні імаго батьків і пов'язана з цим залежність раннього ди­тинства повинні зменшу­ватись. Здатність Я до пристосування та суд­ження все більше розши­рюється і міцніє; ірраціо­нальні страхи пізнаються в їхній основі, відтак підтримується зростання автономії та самосвідо­мості.

4.3. Аналітична терапія — модель III

Ця модель передбачає поведінку терапевта, орієнтовану на підтримку ре­гресії, роз'яснення, роботу над несвідомими конфліктами, абстинентність. Те­рапевт більше не слугує моделлю для повідомлень про почуття, пропозиція стосунків іде від пацієнта, терапевт розкриває несвідомі компоненти трібів (ре­зюме за König, Lindner, 1991, с. 32-37).

Гіпотетична причина	Запропонована техніка	Представлення мети
Індивід не витримує конф­лікту між Я, Воно та Над-Я через недостатність Я-сили. Ці конфлікти вимагають більш зрілих захисних ме­ханізмів, аніж у моделях І та II.	Підтримка регресії, увага учасників скеровується на дефіцити Я-функцій, їхню компенсацію і на інтерперсо-нальний прояв, підтримуєть­ся «Нормальне Я».	«Там, де було Воно, по­винне бути Я» — мета по­лягає в тому, аби шляхом построзвитку дефіцитів Я-функцій уможливити дозрівання сильного Я, яке здатне діяти автоном­но, менш обмежено.