6. Проблеми контр-перенесень у груповій аналітичній практиці

У моїй майже 20-річній практиці групових супервізій для групових аналі­тиків, які здобувають фах, проявляються труднощі в контр-перенесенні, які навіть після завершення освіти, на мою думку, не втрачають своєї актуаль­ності.

Заперечувана ідеалізація

Заслуговує уваги та обставина, що психоаналітики теоретично добре зна­ють про ідеалізацію збоку пацієнтів, але на практиці не реалізовують її. Я міг би підтвердити це емпірично на основі психологічного тестування з перенесен-ня/контр-перенесення: коли пацієнт заповнює особистісний тест Ґіссена про те, «Яким я бачу терапевта», то оцінка демонструє явну ідеалізацію. Якщо ж цей терапевт заповнює тест Ґіссена стосовно того, «Яким мене бачить пацієнт» (так звана емпатична характеристика іншої особи, порівн.: Моеііег, 1979), то ре­зультатом є безжалісна однозначність, що практично всі терапевти не знають про цю ідеалізацію їхньої особи. Я виходжу з того, що ці обставини повністю приховуються у груповому аналізі. Вони пов'язані з нашими труднощами вміти сприймати себе як цінність.

Груповий аналітик Джім Г'юм приблизно так само (не знаючи цих емпі­ричних даних) сформулював свою думку: «Уже і так достатньо складно про­водити терапію, навіть якщо не думати, що робиш це погано». Така схильність пов'язана і з тим, що нам важко здобути стабільність самооцінки як групового аналітика, і це призводить до таких труднощів.

Схильність до самозвинувачення

Тенденція приписувати собі під час сильних контр-перенесень якусь помилку заступає будь-яке адекватне розуміння і стає перешкодою для запитання: «Що у цей момент спільного у моєму відчутті із ситуацією у групі?»

«Затемнення» еротичних перенесень

На груповій супервізії приголомшує те, що більшість групових аналітиків сте­реотипно «затемнюють» і не помічають (навіть у випадку повторення) закоханості в себе, тобто еротичних перенесень навіть при їхній очевидній інтенсивності.

«Затемнення» страху перед розлукою у контр-перенесенні

Перед довгоочікуваними літніми канікулами радість відпочинку від робо­ти з боку групового аналітика і пацієнта така велика, що вона з легкістю вбу­довується у контр-опір і приховує невисловлені, але очевидні ознаки страху перед розлукою — гнів і сум. Схоже відбувається і при відновленні роботи, коли радість зустрічі нівелює гнів зустрічі.

Заперечувана незахищеність

Групові аналітики так мало визнають свою незахищеність, що складаєть­ся враження, ніби вони носять новий одяг короля. У цій казці Андерсена, як відомо, король голим крокує вулицями із думкою, що він одягнений у гарні, щойно пошиті шати. Мабуть, із точки зору терапевтичної техніки вигідніше ви­ходити з того, що так зване «правило абстинентності» не надає жодного захи­сту в групі, бо група як ціле впродовж короткого часу розпізнає всі тонкощі групового аналітика. Одягом групового аналітика є його оголеність.

У терапевтичному процесі мені видається малокорисним те, що груповий аналітик намагається з причин абстинентності приховати перед групою деякі свої почуття, як, наприклад, глибокий сум. Група сприймає групового аналітика та­ким, яким він є у цей момент, і не може під час надмірної абстинентності досто­вірно пов'язати свої адекватні відчуття, тобто інтегрувати їх психічно. Якщо груповий аналітик виходить із того, що він сидить у групі з оголеною душею, то можна розвинути терапевтичну техніку, яка без зайвого душевного одкровення і без перешкод дозволить розвинути більшу самоінтеграцію через групу. Зло­вживання правилом абстинентності заради заперечення власних подразників для контактів — це мало опрацьоване поле у психоаналітичній терапії.

Робота із сумом як контр-опір

Якщо психоаналітики в рамках своєї освіти щось пізнали і чомусь навчи­лися, то лише необхідності суму. Те саме стосується і групових аналітиків — ніхто не заперечуватиме, що розвиток здатності сумувати має велике значен­ня. Але, наголошуючи на цьому, можна сприяти контр-опору, особливо тоді, коли перед прощанням чи розлукою безупинно розгортаються найтонші ас­пекти суму, а перспективи нового початку, розвитку, бажання випробувати свої здатності у новій ситуації залишаються осторонь. Так групові аналітики ста­ють груповими аналітиками, і кожен швидко зрозуміє, чому ми так поводимо­ся. 3. Г. Фукс підсумовує свій досвід стислим реченням: «Ми схильні до над-терапії». Через нашу тугу за захищеністю, теплом і неперервним референтним простором нам важко відпустити наших пацієнтів.

Мистецтво заради мистецтва агресивності

Аналогічною є проблема поводження з агресивністю. Під час навчання ми також зауважуємо, що наші агресивні почуття у просоціальному суспільстві відкидаються. Близький друг 3. Г. Фукса, соціолог Норберт Еліас на підтвер­дження цієї думки надав багатовіковий досвід. У своєму «Процесі цивілізації» («Prozess der Zivilisation») — книзі, яку я вважаю обов'язковою для кожного групового аналітика, він говорить про постійно зростаючу інтенсивність само­контролю, про «Примус до примусу над собою». І все ж чистий катарсис від агресивності — не вирішальний здобуток розвитку в терапевтичному процесі. Ідеться про те, аби запитати себе: звідки походить агресивність і яким є її «таєм­ний намір» (3. Фройда)? За будь-яким гнівом стоїть розчарування, і це розча­рування є фрустрацією суттєвих потреб, які можна вважати центром самості. Таким чином, виявлена агресивність є лише початком, а не кінцем терапев­тичних намагань. Це часто не беруть до уваги. Відповідне контр-перенесення зазнає, як видається, такого полегшення завдяки нарешті досягнутій відкритій агресії, яка на цьому завершується.