1. Основні положення

Як проходять процеси пізнання та діагностики, залежить, зрештою, від епістемологічних базових позицій. Стосовно діагностування психічних розладів можна протиставити дві основні позиції. З одного боку, це позитивістський підхід, який бере початок у класичній філософській традиції стосовно суб'єкта пізнан­ня, який, у свою чергу, самостійно та об'єктивно розвиває пізнання зовнішньо­го світу. У критичному науковому погляді Норберта Еліаса йдеться про уяв­лення окремої людини, яка існує як маленький світ у собі, яка, зрештою, як «Ното clauses», цілком незалежна від великого зовнішнього світу і намагається пізнати феномени незалежно від інших. Пізнання інших людей може здобува­тися лише через вивчення їхньої поведінки. Кажучи психологічною метафо­рою, людина піддається пізнанню так само, як «чорна скринька». Те, що позна­чене як «душа», «дух» чи «ghost in the machine« («дух у машині»), за Ґілбер-том Райлом (Gilbert Ryle, 1949), англійським філософом, не може виступати предметом наукового дослідження.

У цій епістемологічний традиції і перебуває психіатрія, яка намагається класифікувати психічні хвороби за їхньою феноменологією. Діагностичні по­сібники до появи DSM IV містять ретельно розроблені дискриптивні кате­горії, що походять із намагання «викарбувати» певні відмінні типи, які необ­хідно ввести у співзвучність із тим, що спостерігається, і тим, що пацієнти самі повідомляють. У зв'язку із цим побутує уявлення про об'єктивне розу­міння психопатології. Вибір дискриптивних категорій можна трактувати як прояв недостатніх знань про умови виникнення психічних захворювань. Скла­дається враження, що психіатрія сподівається встановити хвороби невроана-томічним і/чи біологічним шляхом і завдяки цьому отримати можливість для утворення категорій, які сягають вище, ніж просто поведінка та ненадійний суб'єктивний досвід.

Позитивістсько-біхевіоральному підходу можна протиставити герменев­тику як метод пізнання, у традиціях якого знаходить своє місце психоаналіз. У герменевтиці аналітик намагається за аналогією до філологічної герменевти­ки, завдання якої полягає в роз'ясненні загадкових текстів, допомогти тим, кого він аналізує, розгадати загадку, якою вони є самі для себе і для оточую­чих людей. Він робить це, звертаючись через свідомий (явний) смисл їхнього самозображення до несвідомого (латентного) смислу¹. Психоаналіз стає гли­бинною герменевтикою, коли доповнює класичні модуси логічного та психо­логічного розуміння третім модусом, «сценічним розумінням» (Lorenzer, 1970). Серед учень про людину психоаналіз — прагматична наука, бо, як і епістемо­логія, створює ситуацію спостереження. У ній несвідома і свідома взаємодія між тими, хто спостерігає і за ким спостерігають (перенесення/контр-перене-сення), не елімінується як «розлад», а, навпаки, плідно використовується для процесу пізнання (Devereux, 1967). Відповідно мета психодинамічної діагнос­тики полягає у привнесенні саме суб'єктивних процесів, які відбуваються в тому, хто обстежує, при встановленні діагнозу. Для психоаналізу феноменологія також важлива, проте пізнання динаміки є вирішальним.

Саме груповий психоаналіз, який грунтується на тих же засадах, що і пси­хоаналіз, можна вважати прикладом глибинного герменевтичного методу, бо центральним завданням його застосування є пізнання несвідомо створених гру­пових сцен Тут і Тепер.

Виходячи із тези Норберта Еліаса (Norbert Elias, 1976) стосовно фігурації, Фукс, якого вважають засновником групового психоаналізу, вбачає у групі ідеальний об'єкт вивчення основних конфліктів між людьми. На його думку, психічний розлад — це не лише вираження конфлікту трібів, а й комплексної соціальної «сітки» оточення. Фукс розглядає будь-яку хворобу як щось міжпер-сональне, пов'язане зі спільнотою. Терапевтично-аналітична група, на його думку, є «моделлю спільноти», яка уможливлює доступ до соціального та міжперсонального несвідомого. Такий вид групи дає потрібну базу для по­рівняльного спостереження. «У групі можна вивчати, окрім інтеракційних про­цесів, і різноманітні реакції осіб на один актуальний матеріал. Завдяки цьому група є ідеальною передумовою для порівняльної психопатології, яка займаєть­ся актуальною, живою реальністю. До того ж, різноманітні реакції є динаміч­ними, тобто змінюються» (Foulk.es, 1992, с. 39).

Будь-яка хвороба — це процес усередині комплексної «сітки» міжпер-сональних стосунків. Фукс дотримується думки, що кожну подію в терапев­тичній групі слід розглядати на тлі «сітки» всього спілкування та інтеракції, у якій перебуває особа. Услід за Рюшем і Бетесоном (Ruesch, Bateson, 1951), дослідник називає цю «сітку» «матрицею» групи. У цій «сітці» індивіда розг­лядають як вузол і одночасно як відкриту систему. Фукс убачає у цьому аналогію із нейроном в анатомії та фізіології. Посилаючись на невролога Курта Ґольдштайна, він уважає: «Разом із нейроном, вузлом у загальній «сітці» нервів завжди реагує і кореспондує вся нервова система» (Foulkes, 1992, с. 174). Фукс порівнює нейрон як частину нервової системи із індиві­дом як частиною групової матриці. У його розумінні групова матриця є опе-раціональною основою всіх (духовних) процесів у групі. У цьому сенсі навіть параноїдна ідея індивіда у групі містить у собі не лише суб'єктивне значення, а й відносну частку «об'єктивної» реальності; наприклад, ідея про отруєння одного із учасників групи може бути реакцією на латентну орально-деструк-тивну тенденцію у групі.

Терапевт мусить постійно переносити фокус своєї уваги та інтерпретації з інтеріндивідуальної площини на інтраіндивідуальну і навпаки. Атмосфера у групі (Ezriel, 1960-61) говорить про спільне групове напруження («common group tension»), яке, мов спільний знаменник домінуючої несвідомої фантазії всіх учасників групи, пізнається головним чином у відчутті контр-перенесення. Ана­літична групова терапія, за Фуксом, покликана відновити порушену комуніка­цію, партиципацію і приналежність (Lewin, «belongingness») психічно хворого. Група при цьому повинна просуватися від символічно-примітивного рівня вира­ження до свідомо артикульованої мови. Така «робота над комунікацією» є пер­шим терапевтичним кроком, за яким іде власне інтерпретаційна робота. Кому­нікація відбувається не лише на горизонтальній площині інтеракцій — комуні­кативній «сітці» чи груповій матриці, а й у вертикальній системі стосунків, у свідомому та несвідомому. Засобом комунікації та терапевтичним агенсом зазвичай є свідомий вторинний процес, тобто логічні думки й артикульоване мовлення. При неврозі, особливо при психозі, комунікація здійснюється шля­хом первинного процесу, тобто за допомогою примітивного пралогічного мис­лення, мови симптомів, конверсії та інших тілесних еквівалентів витіснених емоцій. Постійні напосідання на латентні переживання сприяють розвитку, який веде від утворення симптомів і снів до артикуляції конфлікту. Завдання гру­пового аналітика полягає в тому, аби допомогти групі підвищити та розширити свою здатність до вираження та покращити своє розуміння глибших несвідо­мих площин. У зв'язку із цим Фукс (Foulkes, 1992, с. 97) говорить про процес «перекладу» («translation»).