2. Основні підходи щодо державної політики розвитку інфраструктури.

Формування фізичної ринкової інфраструктури та здійснення заходів державного регулювання потребують значних коштів - приватних або державних.

Вже в 50-60-х рр. в США та ФРН з’явилися плани розвитку інфраструктури галузей на 10-25 років, в яких були представленні розрахунки позитивного впливу інфраструктури на темпи економічного росту. Звичайно, розвиток інфраструктури вимагав величезних витрат, які часто лягали на державний бюджет. Це призвело до необхідності визначення доцільності таких витрат і можливості їх перерозподілу між державним і приватним секторами.

Існують 2 основні підходи до питання взаємовідносин держави та інфраструктури, що призводить до різних поглядів на державну політику розвитку інфраструктури:

1. Вважається, що інвестиції в інфраструктуру мають сприяти росту національного доходу, який в подальшому має стимулювати зростання інвестицій. Але приватні інвестори не можуть очікувати прибутку від таких інвестицій, тому що:

   • надзвичайно великі обсяги інвестиційних потреб;

   • дуже довго окупаються.

Тому в інфраструктуру має інвестувати суспільство через державний або місцеві бюджети.

2. Вважається, що капіталовкладення в інфраструктуру призводять до скорочення накладних витрат суб’єктів господарювання, покращують економічне середовище, покращують обіг капіталу і є економічно вигідними. Тому мають надаватися приватними структурами. Від держави вимагається лише здійснення інвестицій за тими напрямками, які необхідні для створення комплексу ринкових умов для всієї економіки.

На практиці обидва підходи рідко використовуються в “чистому” вигляді. Як правило, у певних секторах інфраструктурні витрати бере на себе суспільство, а інші здійснюються за рахунок приватного капіталу. Так, часто держава здійснює фінансування галузей, що належать виключно до функцій державного управління та галузей, що мають тенденцію до монополізації пропозиції або потребують централізованого управління. Інші галузі і види діяльності контролюються і фінансуються приватними суб’єктами.

Часто розвиток окремих секторів вимагає взаємодії суспільства (держави) і приватного бізнесу в сфері інфраструктури – так зване державно-приватне партнерство (public-private partnership або PPP). Надання інфраструктурних послуг приватними суб’єктами при регулюванні державними органами цін, тарифів, умов взаємодії зі споживачами тощо. Більш детально державно-приватне партнерство щодо розвитку інфраструктури аграрного ринку розглянуто нижче.

3. Завдання і форми державної політики регулювання інфраструктури аграрного ринку.

Ціль державної політики розвитку інфраструктури ринку – підвищення технічної і цінової ефективності ринку.

При цьому дуже важливо вірно вибрати інструменти державної політики, щоб досягати ціль не за рахунок створення викривлень в ринковому механізмі, а за рахунок підвищення продуктивності системи ІАР (продуктивності використання ресурсів) в умовах конкуренції. Це призводить до зниження собівартості послуг ІАР і їх ціни.

Виходячи із розглянутих у Темі 3 показників оцінки ефективності ринкової системи, підвищення ефективності ІАР може бути досягнуто різними шляхами, зокрема:

• поширення використання удосконалених навантажувально-розвантажувальних методів і обладнання;

• інвестування в розробку сучасних технологій транспортування, переробки, доробки, передпродажної підготовки, зберігання;

• удосконалення вибору місця розміщення підприємств;

• впровадження кращих способів планування виробничих приміщень;

• удосконалення системи управління (зокрема, планування і контролю);

• зміна взаємодії між елементами ринкової інфраструктури (наприклад, через горизонтальну або вертикальну інтеграцію).

Процес поліпшення регуляторного середовища для інфраструктури аграрного ринку повинен включати наступні кроки:

1. Ідентифікація політичних задач настільки ясно, наскільки можливо.

2. Аналіз існуючого законодавчого оточення, щоб отримати відповідне розуміння того, як воно функціонує.

3. Ідентифікація сфер, в яких реформа бажана і можлива щодо здійснення.

4. Формулювання стратегії здійснення змін в межах ширшої програми реформ структури аграрного маркетингу (який може містити декілька етапів).

5. Реалізувати стратегію в поєднанні з іншими елементами процесу маркетингової реформи і активно управляти процесом зміни, щоб мінімізувати невизначеність.

6. Контроль і оцінка ефекту змін за допомогою проведення подальшого аналізу регуляторної системи і при необхідності, корегування.

При вивченні даного питання варто більш ґрунтовно розглянути питання підтримання конкуренції як одного із найважливіших завдань державного регулювання ІАР. Конкуренція сприяє підвищенню ефективності діяльності, удосконаленню продуктів та послуг і кращому задоволенні потреб усіх учасників ринку. Інколи підтримання конкуренції є ускладненим, оскільки окремі сектори є монопольними.

Значення конкуренції в системі ІАР:

1. Можливість впливу на ринок (market power) сільськогосподарських виробників покращується, якщо зростає кількість доступних альтернативних каналів продажу сільськогосподарської продукції і кількість потенційних покупців. В протилежному випадку позиції сільськогосподарських виробників і інших учасників ринку є нерівними.

2. Конкуренція між суб’єктами ІАР мінімізує ціну їх послуг. Обмежена конкуренція або монополізм у окремому секторі ІАР (сфері) призводять до відсутності стимулів розвитку певного сектору ІАР і часто такий сектор стає вузьким місцем розвитку аграрного ринку і економіки в цілому.

Слід розрізняти два аспекти конкуренції між суб’єктами ІАР:

1. Конкуренція між різними альтернативними каналами просування продукції від виробника до споживача. Наприклад: конкуренція між видами транспорту - залізничний, автомобільний і водний.

2. Конкуренція між учасниками ринку одного виду інфраструктурних послуг. Наприклад, конкуренція між портами, між торгівельними підприємствами, автотранспортними компаніями тощо.

Форми державного регулювання за способом втручання у економічні процеси можна розділити на дві групи:

• Пряме – ґрунтується на нормативних актах, а також на діях уряду, які ґрунтуються на таких нормативних актах. Державні нормативні акти мають сприяти упорядкуванню і розвитку відносин між елементами ринкової інфраструктури. Дана форма регулювання також передбачає використання державного майна, активів підприємств з державною часткою власності для здійснення певних видів діяльності.

• Опосередковане – спирається на використання різних фінансових важелів (податкові, монетарні, бюджетні), з допомогою яких можна до певної міри впливати на поведінку суб’єктів ринку. Як правило, таке регулювання здійснюється за таким напрямками: стимулювання або стримування інвестицій, підвищення рівня зайнятості, стимулювання або стримування експортно-імпортних операцій, вплив на рух капіталу і робочої сили, на рівень інфляції, курс валют, перерозподіл доходів та ін.

Варто мати на увазі, що ефективність кожного із інструментів державного регулювання є різною, а окремі з них можуть мати суттєві негативні побічні наслідки.

Найбільш поширеними і економічно виправданими є такі інструменти державної політики розвитку інфраструктури аграрного ринку, які призводять до створення умов для нормального функціонування ринку інфраструктурних послуг. Тобто, які забезпечують уникнення ситуацій “відмови” ринкового механізму. Основа такого регулювання – це створення і підтримання конкуренції і рівних умов діяльності усіх учасників на ринку.

Приклад 4.1. Дослідження рівня конкуренції на ринку експорту зерна.

У зв’язку із значним ростом цін на ринку зерна і продуктів його переробки навесні і влітку 2003 року, Антимонопольний комітет України за дорученням Президента України провів дослідження ринків хліба і хлібобулочних виробів, борошна і зерна, а також детально було досліджено ринок експорту зерна. Метою перевірок було виявити, чи не є ситуація на ринку зерна наслідком монополізація експорту зерна або неконкурентні узгоджені дії учасників маркетингового ланцюга (ринку борошна, хліба).

Згідно висновків комітету, ринок експорту зерна урожаю 2002 року був конкурентним, і монополістів на ньому не було. Так, експортом зерна урожаю 2002 року займалися 557 компаній (всього на зерновому ринку працює більше 2 тис. компаній). Серед них були зернотрейдери з світовими іменами, зокрема, "Каргілл", "Альфред Топфер", "Адора". Однак, більшість експортерів є вітчизняними суб’єктами господарювання.

Антимонопольний комітет звертає увагу на конкурентність експортного зернового ринку України в цілому в 2002 році. Це підтверджується тим фактом, що три найбільші експортери в сукупності займали близько 25% ринку.

За результатами проведених досліджень було визнано недоцільним застосування заходів впливу на учасників ринку та запровадження спеціальних механізмів прямого регулювання ринку.