2. Основні імперативи міжнародної моралі.

Висхідною при розгляді цього питання є теза про те, що моральні імперативи визначаються принципами міжнародних відносин. Резюмуючи їх, можна сказати, що мінімальний моральний імператив міжнародно-політичної поведінки вимагає від кожного державного актора керуватися необхідністю збереження інших легітимних учасників міжнародних відносин, тому що це - те "мінімальне добро, без якого все зникне". Мова йде, таким чином, насамперед про збереження миру, тому що саме у війні знаходить свій найбільш повний прояв національна зарозумілість, презирство до загальнолюдських норм і прав інших. Водночас, як свідчить історія людства і сучасні події на світовій арені і, зокрема, у пострадянському геополітичному просторі, зазначений імператив далеко не став основою усвідомленої міжнародно-політичної поведінки всіх державних діячів. Теоретичне пояснення цьому факту можна знайти в стихійному наслідуванні традиційного підходу до стану війни. Відповідно до нього війна не суперечить політиці, по-перше, тому що людина сприймає свою приналежність до політичного світу саме через боротьбу з іншими. А в міждержавних відносинах війна навіть забезпечує політику, є її основним засобом, оскільки вона є умовою виживання держав. По-друге, війна не суперечить людській сутності, вона навіть надає сенс існуванню людини, оскільки, коли вона готова жертвувати собою, вона спроможна усвідомити справжнє значення свободи. Відмова від війни, при такому підході, дорівнює відмові від свободи. А без свободи немає політичної демократії. І по-третє, війна не суперечить загальнолюдській моралі: біблійне "не вбий" не стосується знищення озброєного противника - представника іншої держави-нації - на полі брані.

Проте сучасні реалії ядерно-космічного віку в корені змінюють ситуацію: з огляду на новітні засоби зброї, існування у світі численних АЕС, величезної кількості сховищ паливно-мастильних матеріалів і споживаючих їх механізмів і пристроїв, близький до критичного стан навколишнього середовища і т.п., моральна оцінка війни не може залишатися старою. Це тим більше важливо, що змінився і самий характер збройних конфліктів: сьогодні вони фактично позбавлені традиційного поділу фронту і тилу, а тому неминуче супроводжуються непомірними жертвами і бідуваннями серед мирного населення. Так, наприклад, число біженців (головним чином жінок, дітей і старих), яким удалося покинути зону грузино-абхазького конфлікту тільки організованим шляхом (за допомогою російських військово-транспортних засобів), досягло більш 2 тис. чоловік. Ніхто не підраховував співвідношення жертв серед цивільного населення в збройних конфліктах на території колишнього СРСР, але є всі підстави думати, що воно близьке до співвідношення жертв арабо-ізраїльського конфлікту, де 90% постраждалих припадає на мирне населення.

От чому зусилля міжнародних організацій, і насамперед ООН, спрямовані не тільки на залучення світової суспільної думки до морального осуду війн і насильства в міжнародних відносинах, але і на організацію дійових заходів з припинення існуючих і запобіганню нових збройних конфліктів. Задачі ці відрізняються надзвичайною складністю, особливо з огляду на неоднозначний, ризикований характер прийнятих мір, - у тому числі і з погляду неоднозначності їх актуальних і потенційних моральних оцінок. Так, наприклад, позиція керівництва Росії стосовно війни в Перській затоці й особливо до ракетних ударів американської авіації по Багдаду викликала суперечливу реакцію з боку різноманітних політичних сил як у самій країні, так і за її межами. При цьому наліт демагогічності в судженнях комуністів і "патріотів" про аморальність російського уряду, який підтримав "агресію американського імперіалізму" проти суверенної держави, що мала наслідком загибель безневинних людей із числа цивільного населення, не позбуває від самої проблеми. Чи дійсно головною ціллю адміністрації Д. Буша був захист паростків нового - правового, отже, справедливого - міжнародного порядку, передумови до свідомого створення якого зусиллями світового співтовариства з'явилися з закінченням холодної війни? Або ж в основі прийнятого рішення лежав холодний розрахунок, пов'язаний із геополітичними інтересами США в цьому найбільш багатому нафтою регіоні світу? Як пов'язати дане рішення з прийнятою на себе Сполученими Штатами роллю основного поборника прав людини в усьому світі? Адже в аналізованому прикладі було порушене основне з цих прав - право на життя безлічі ні в чому не винних людей, що стали жертвами рішення, прийнятого за тисячі миль від їхнього будинку. Чи слідувало Росії, з огляду на всі ці питання, надавати політичну підтримку діям США? Аналогічні питання встають й у зв'язку з ракетним ударом США по іракському розвідцентру 26 червня 1993 року, у результаті чого загинуло шість мирних жителів. Чи можна вважати достатньою підставою для такої акції доведеність (навіть доведеність!) провини кількох людей, що готували (тобто таких, що мали намір) за завданням іракської розвідки замах на екс-президента Дж. Буша? І чи не є дана акція наслідком політики "подвійного стандарту", подібно підходові Заходу до оцінки естонського Закону про іноземців, що порушує права російськомовного населення в цій країні?

Якщо ж говорити не тільки про міждержавні, а про міжнародні відносини в цілому, то вищезгаданий імператив набуває ще більш широкого характеру, трансформуючись у необхідність діяти так, щоб сприяти перетворенню міжнародного середовища "із стана джунглів у стан міжнародного суспільства", або, точніше кажучи, більш тісної інтеграції світового співтовариства. Інакше кажучи, мова йде про те, щоб сприяти соціалізації міжнародних відносин у тому їх аспекті, що стосується моральних (і правових) норм, покликаних грати, принаймні, таку ж роль, яку вони вже грають у внутрішньосуспільних відносинах. Дана задача є не менш складною і суперечливою, чим та, про яку згадувалося вище. По-перше, тому що вона пов'язана з задачею свідомого формування нового міжнародного порядку, який розуміється по-різному, у тому числі й у морально-моральному відношенні. По-друге, соціалізація, сама по собі, аж ніяк не панацея у вирішенні проблем міжнародної моралі, особливо в тому, що стосується таких принципів, як щастя і справедливість.

Ще Ж.-Ж. Руссо попереджав, що соціалізація зумовлює ефект порівняння себе з іншими, наслідками чого є заздрість і користолюбство, хитрість і насильство. В часи загострення "холодної війни", яке супроводжувалося найбільшою непроникністю "залізної завіси", яка розділяла людство на "два світи", відсутність можливостей для порівняння мала внаслідку ту обставину, що, наприклад, багато радянських людей, позбавлені інформації про умови життя в західних країнах, почували себе відносно щасливими, відчуваючи "турботу партії й уряду про справедливий розподіл соціальних благ і неухильне підвищення рівня життя радянського народу". Коли ж, із крахом "залізної завіси" і появою новітніх засобів зв'язку і масової інформації, вони одержали ці можливості, виник ефект відносної депривації: багато хто відчув себе знедоленим, позбавленим елементарних благ цивілізації і, відповідно, глибоко нещасливим. Навіть та мінімальна лібералізація, що стала рисою російської соціально-політичної дійсності останніх років, замість очікуваних від найбільш динамичної частини населення зусиль з облаштування своєї країни, принесла ефект масової еміграції на Захід. Культурна експансія Заходу, що став свого роду референтною групою в обміні культур, приносить із собою не тільки багатство і розмаїття світової цивілізації, але й агресивні сурогати мистецтва, які супроводжуються придушенням національних культурних цінностей. У більш широкому плані зазначені процеси депривації торкнулися цілих народів і навіть континентів (Африка), що зіткнулися з проблемою збереження своєї культурної ідентичності, розбалансованості соціальних і політичних умов життя (у той час як процеси демократизації проходять украй болісно і нерівно).

Інакше кажучи, нові явища в міжнародному житті породжують нові явища і нові моральні виклики. У цьому зв'язку постає ще одне питання: чи дійові норми і принципи міжнародної моралі?