4. Модернізм або "науковий" напрям в аналізі міжнародних відносин.

Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.

Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.

Прикладом можуть бути деякі положення К. Райта. Так, наприклад, він виділяє три групи причин напруженості в сучасному світі -- політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою з них вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. З цього приводу вчений у праці "Проблеми стабільності і прогрес у міжнародних відносинах" зазначав: "Наука і технічний прогрес відіграють доцентрову роль у світовому розвиткові, в той час як традиції, які знаходяться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, народ   та інші, що ведуть боротьбу за воєнну міць суверенних держав і можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені". Фактично це підтверджує, що полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.

5. Транснаціоналізм: причини виникнення, зміст, різновиди.

Концепція транснаціоналізму виникла на грунті критики класичних засад політичного реалізму. При цьому "транснаціоналісти" об'єднали прихильників різних течій, зокрема теорії інтеграції та взаємозалежності. Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в книзі американських учених Дж. Ная і Р. Коохейна "Транснаціональні відносини та світова політика". Вони обгрунтували ідею, згідно якої політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру й основним тенденціям міжнародних відносин і їх треба відкинути. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава як міжнародний актор позбавляється своєї монополії. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явиш і тенденцій у міжнародних відносинах.

Так, прихильники теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширюють формулу "від балансу сил до балансу інтересів" (Девід Мітрані). Саме "баланс інтересів" проголошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. Тут проявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю. Передовсім недосконалістю структур державного спрямування, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Однак спеціалісти більш плідним вважають підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.

Поширеною в рамках транснаціоналізму є концепція "взаємозалежності". Її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язків у сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Недаремно А. Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле".

Інші прихильники даної концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. У цьому контексті Дж. Розенау зауважував: "Сучасна наука і технологія підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики". Ще далі пішов відомий політолог З. Бжезінський, який вважав, що посилення взаємозалежності веде до формування нової моделі міжнародних відносин. У її рамках державний суверенітет втрачатиме значення, а набиратиме силу тенденція "глобального політичного процесу". Фактично це означає, що єдиним сумісним інтересом усіх міжнародних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстановці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації. Тому необхідно вести пошук відповідних засобів і розробку нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональному рівнях.

У цілому можна погодитися з висновком українських політологів В. Шахова і В. Мадіссона, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період НТР між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому НТР, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства. Разом з тим не можна не помітити, що, подібно до класичного ідеалізму, транснаціоналізм має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.