Етапи введення євро

Д баючи про надійність спільної валюти, країни – члени Європейського Співтовариства поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро:

До зони євро увійшли наступні країни:

Склад країн – учасниць єс та зони євро

Маастрихтська угода передбачила створення потужного організаційно­го "каркаса" для нової валютно-фінансової системи в Європі та світі. У резуль­та­ті формування Європейського економічного і валютного союзу та вироб­лен­ня механізму реалізації спільної валютної політики впродовж 1990-х років утворено інституційну структуру для управління цим союзом – Європейську систему центральних банків, яка складається з Європейського центрального банку і національних центральних банків країн ЄС. На Європейську систему центральних банків покладено відповідальність за спільну монетарну політику країн – членів єврозони, здійснення валютних операцій, управління та підтримання валютних резервів, забезпечення безперебійного функціонування платіжної системи, здійснення банківського нагляду. Європейська система центральних банків покликана сприяти здійсненню заходів, змістом яких є зміцнення стабільності фінансової системи ЄС.

Європейська система центральних банків є незалежним інституціональ­ним елементом Європейського економічного і валютного союзу, що проводить незалежну грошово-кредитну політику, основні напрями якої розробляє Європейський центральний банк, а центральні банки країн-учасниць відповідають за її дотримання. Найважливіше завдання грошово-кредитної політики Європейської системи центральних банків – забезпечення стабільності внутрішніх цін у середньостроковому періоді.

Основні завдання, покладені на Європейську систему центральних банків, такі:

– визначення та здійснення валютної політики ЄС;

– проведення операцій з іноземною валютою;

– підтримка та регулювання офіційних іноземних валютних резервів держав-членів;

– сприяння злагодженому функціонуванню системи платежів.

Європейська система центральних банків є надзвичайно важливим компонентом Європейського економічного і валютного союзу. Її рішення і діяльність відіграють важливу роль у реалізації валютної інтеграції та спільної монетарної і валютної політики ЄС. Це, у свою чергу, є важливою умовою довіри до системи економічного регулювання та невід’єм­ною складовою формування єдиної фінансової політики в рамках ЄС.

3. Падіння Бреттон-Вудської системи

Для підтримки фіксингових обмінних курсів необхідною була скоординована економічна політика. Перш за все було необхідним збалансування обмінних курсів, що було практично неможливим, i тому в кінці 1960-х років дойчмарки і єни були недооціненими валютами i стали дефіцитними. У Німеччини і Японії було два шляхи: збільшити пропозицію валюти (девальвація) чи провести ревальвацію. І одне і інше є небажаним. Ревальвація призводить до зменшення експорту, а валютна інтервенція супроводжується інфляцією (інтервенція – сприяє зростанню грошової ма­си).

Купуючи іноземну валюту, центральний банк (ЦБ) виписує чек на самого себе: його активи і зобов’язання зростають. Продавець іноземної валюти інкасує чек ЦБ в комерційному банку, а комерційний банк інкасує його в ЦБ. В комерційного банку з’явиться додатковий резерв в ЦБ. Цей резерв можна використати для емісії нових кредитів і грошова маса зростає відповідно до грошового мультиплікатора.

Якщо Бундесбанк проведе інтервенцію на валютному ринку і купить $100 000 по фіксованому курсу DM 4 = $ 1, то угода по балансу Бундесбанку буде відображена такими чином:

Актив	Пасив
+DM 400 000 в іноземній валюті	+DM 400 000 резерви банківської системи

В результаті дії мультиплікатора грошова маса збільшиться пропорційно грошовій базі. Якщо грошовий мультиплікатор рівний 2.5, то приріст агрегату М1 складе 2.5*DM 400 000 = DM 1 000 000. Німецька влада може спробу­ва­ти прийняти контрміри. Ці міри називаються “стерилізацією”. Одна з форм стерилізації – операції на відкритому ринку, продаж урядових цінних паперів, завдячуючи яким частина грошової маси буде відкачана в державні сховища.

Стерилізація, однак, не завжди буває ефективною, тому, інтервенція може спричинити інфляцію. Такі країни, як Німеччина і Японія, панічно бояться інфляції, от через що виникла неузгодженість економічної політики США і цих країн. Німеччина і Японія пропонували США прийняти міри по призупиненні інфляції в Америці. Останні, пропозицію проігнорували.

Відповідно фіксинги є неприйнятними i це підтверджують процеси, що відбува­ють­ся у цей час в США, де (в 60-х роках) дефіцит платіжного балансу призводить до скоро­чен­ня золотих резервів. Одночасно з цим йшло нарощення зовнішніх боргів країни (сума зобов’язань США в 1970 році вдвоє перевищила золоті резерви, які у них залишилися). Усе це спричинило падіння на початку 1970 р. відсоткових ставок в США i, як наслідок, розпочалась сильна криза долара. За короткий час капітал із США мігрував в Європу.

Постало питання: