4. Інтегративні моделі.

Самостійна лінія розвитку психосоматичної теорії виникає з вивчення великого контингенту хворих з так званими функціональними порушеннями без патологічної органічної основи.

До даних моделей відносяться: інтеграційна модель здоров'я, хвороби та хворобливого стану за Х. Вайнером (1977), біопсихосоціальна модель Т. Ікскюля і В. Везіака, медична антропологія В. Вайцзеккера (Weizsacker, 1949).

Згідно цієї моделі порушення біологічної пристосовуваності призводить до розвитку анатомічних порушень.

Крім перерахованих вище психосоматичних концепцій і моделей необхідно згадати наступні:

5. Теорія порушення функціональної асиметрії мозку як причина психосоматичної патології (Косенков, 1997, 2000).

Яскравим прикладом цієї теорії є концепція алекситиміі – психологічний симптомокомплекс, що проявляється на різних рівнях: когнітивному, афективному та поведінковому. Істотними рисами алекситимічного конструкта є: труднощі в ідентифікації та описуванні власних почуттів; нездатність до диференціації почуттів ті тілесних відчуттів; недостатність уяви та такі риси когнітивного стилю, як ригідність та конкретність. Відповідно концепції алекситимії П. Сіфнеоса, порушення в когнітивно-афективній сфері, що знижують здатність вербалізації афекту, посилюють фізіологічну відповідь на негативні дії зовнішнього середовища (що відповідно і обумовлює появу психосоматичних порушень).

Алекситимія характеризується чотирма типовими ознаками різного ступеня вираженості:

1. Обмеженість фантазії. Притаманний механічний, конкретний тип мислення. Такий тип мислення організований прагматично-технічно та направлений на механічну та функціональну сторону питання (клієнт складає враження недалекої людини).

2. Типова нездатність проявляти свої почуття. Людина не може пов’язувати вербальні та тестикулярні символи з почуттями. Вона переживає почуття, як щось що не передається словами.

3. Характерною особливістю є пристосованість до товариських відносин, що навіть визначається як гіпернормальність. Їх зв’язок з конкретним партнером характеризується своєрідною «пустотою відносин».

4. Неспроможність мати щирі відносини з об’єктом. Відбувається тотальна ідентифікація з об’єктом: психосоматичний хворий існує за допомогою існування іншої людини (його ключової фігури). Це пояснює той факт що втрата цієї фігури провокує розвиток психосоматичного порушення.

Таким чином алексітімія розглядається як певна сукупність ознак, що характеризують психічний склад індивідів, що приводять їх до психосоматичних захворювань. Її розглядають як фактор ризику розвитку багатьох захворювань.

6. Теорія стресу (Cannon, 1975, Сельє, 1991) - експериментально-психологічні, клініко-фізіологічні, біохімічні і цитологічні дослідження наслідків емоційного стресу, що встановлюють вплив екстремальних і хронічних стресових ситуацій на сприйнятливість і особливості патогенезу, перебігу та терапії психосоматичних захворювань. В даний напрямок входить велика кількість окремих напрямків вивчення психосоматичної патології (наприклад, стрес і адаптаційні реакції, стрес і стресорні пошкодження, стрес-фактори та картина їх суб'єктивного переживання і т. п.).

7. Кортико-вісцеральна теорія (К. М. Биков, І. Т. Курцин). Суть цієї теорії полягає в тому, що кора головного мозку може безпосередньо впливати на стан внутрішніх органів (по механізму умовних рефлексів), тому до виникнення психосоматичних хвороб призводить порушення динаміки фізіологічних процесів (баланса збудження та гальмування) на рівні кори головного мозку. При цьому враховується, що всі внутрішні органи мають своє представництво в корі головного мозку. Вплив кори великих півкуль на внутрішні органи здійснюється лімбіко-ретикулярною, вегетативною та ендокринною системами.

8. Психоендокринний і психоімунний напрямок досліджень, що вивчає широкий спектр нейроендокринних і нейрогуморальних феноменів у хворих на психосоматичні захворювання (психоендокринне тестування особливостей і рівня синтезу катехоламінів, гіпофізарних і тиреоїдних гормонів, специфіка імунограм). Пошук «специфічного нейрогормонального забезпечення» емоційного реагування показав, що високий рівень особистісної та ситуативної тривожності пов'язаний з різноспрямованими нейро-гормональними зрушеннями.

10. Концепція ворожості. Відповідно до цієї гіпотези, гнів і ворожість можуть відігравати істотну роль в етіології різних важких соматичних захворювань.

11. Синдром дефіциту задоволення за К. Блюмом. Центри «задоволення» мозку виділяють такі нейромедіатори як дофамін та серотонін, які в свою чергу ініціюють викид так званих ендогенних опіатів або ендорфінів. Недостатність цих речовин в результаті неправильного способу життя, призводить до порушення цього біомеханічного механізму, що в сою чергу викликає відчуття тривоги та депресивний стан. Прагнення подолати ці патологічні стани за допомогою алкоголю, наркотичних речовин, азартних ігор, що в кінцевому результаті призводить до погіршення стану і розвитку психосоматичних порушень.

Представлені основні концепції психосоматичної патології показують, що неможливо виокремити ізольовано специфічні психічні або фізіологічні констеляції, які б охоплювали весь спектр проявів при даному виді захворювань.

Проте всі гіпотези сходяться в одному: соціальна дезадаптація - це основна причина виникнення психосоматичної патології.