Тема 1.5. Територія, населення та міжнародне право Питання для самостійного вивчення

1. Поняття населення та регулювання його статусу.

2. Між­народно-правові питання громадянства. Правове становище іно­земців, осіб без громадянства і біженців.

3. Право притулку.

4. Правове становище працівників-мігрантів.

Завдання

1. Охарактеризуйте зміст поняття "громадянство", вихо­дячи з норм міжнародного права.

2.Порівняйте правовий статус іноземців та апатридів, які перебувають на території України.

3.Визначте правове становище українських працівників-мігрантів у Росії та Португалії.

Методичні рекомендації

Питання 1. Поняття населення та регулювання його статусу

Під поняттям "населення" у міжнародному праві й різних правових системах розуміється сукупність людей, які прожива­ють на території конкретної держави і підлягають її юрисдикції.

Останнім часом міжнародно-правова практика і доктринальні визначення дедалі більше пов'язують населення держави з фізичними особами, яких стосуються національні закони й ад­міністративні правила держави про громадянство і, відповідно, -права, свободи, обов'язки та законні інтереси.

Як правило, це правове поле охоплює ширшу категорію, ніж громадяни. Сюди можуть входити також іноземці (за винят­ком тих, що проживають тривалий час на території даної держа­ви, але користуються дипломатичними привілеями та імунітета­ми, і тих, що перебувають у туристичних поїздках, відряджен­нях, відпустках тощо на території цієї держави), особи без гро­мадянства та особи з подвійним громадянством (з тими самими застереженнями, що й до іноземців).

Що стосується осіб з подвійним громадянством, то їх ін­коли відносять до осіб зі статусом громадян, бо вони, мовляв, завжди мають статус громадянина цієї держави, а друге грома­дянство - іншої.

Але це не завжди так. В Україні проживають особи з по­двійним громадянством, але вони не є громадянами України, законодавство якої не допускає подвійного громадянства для своїх громадян (ст. 4 Конституції України).

2. Між­народно-правові питання громадянства. Правове становище іно­земців, осіб без громадянства і біженців.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок фізичної особи з державою, який має своє вираження у взаємних правах та обов'язках конкретної держави та конкретної фізичної особи.

В Україні питання громадянства регулюються Конститу­цією України, Законом України "Про громадянство України", низкою інших правових актів.

У комплексі міжнародних правових документів нині чіт­ко сформульовано обов'язок держави захищати своїх громадян. У разі, коли вони перебувають в іншій державі і їхні права по­рушуються, державі громадянства надається право на диплома­тичний захист своїх громадян.

Законодавство держав і міжнародне право визнають два основні способи набуття громадянства:

1)за народженням (інколи ще називають: за походжен­ням, філіацією, первісним способом, основним способом тощо);

2) за натуралізацією (ще називають: укоріненням, прий­няттям у громадянство, похідним способом тощо).

Крім них, законодавство деяких країн проголошує такі способи набуття громадянства, які не суперечать нормам міжна­родного права, отже, не є неправомірними, дискримінаційними чи незаконними, але є винятковими.

Сюди можна віднести такі способи:

1) оптація, або вибір громадянства;

2) реінтеграція, або відновлення в громадянстві;

3) зміна громадянства;

4)набуття громадянства через усиновлення;

5) колективна натуралізація, або групове надання грома­дянства, чи трансфер;

6) ушанування громадянства тощо.

Порядок набуття громадянства визначається національ­ним законодавством. Міжнародне право при цьому забороняє лише дискримінаційні критерії, а саме: за приналежністю до статі, а також за мовними, релігійними чи окремими світогляд­ними (філософськими, політичними) критеріями.

У цілому серед численних національних критеріїв можна виділити такі основні:

• строк проживання в країні;

• знання мови;

• досягнення певного віку;

• повага конституційного ладу та державного устрою. Держави також законодавчо визначають підстави відмови

у наданні громадянства.

По-різному вирішує національне законодавство питання втрати громадянства.

Втрата громадянства можлива при:

• виході з громадянства за добровільним рішенням;

• натуралізації;

• позбавленні громадянства.

Іноземні громадяни. Іноземними громадянами вважають­ся особи, які не є громадянами країни перебування і мають гро­мадянство іншої держави.

Іноземних громадян за їх статусом можна поділити на три категорії:

1) громадяни, які користуються національним режимом;

2) громадяни, яким надано режим найбільшого сприяння;

3) громадяни зі спеціальним статусом перебування (про­живання).

За національним режимом іноземцям надаються права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних громадян.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іно­земцям таких прав і встановлення таких обов'язків, які закріплені для громадян третьої держави, що мають на території даної держави найсприятливіший статус.

Спеціальний режим установлюється на підставі міжна­родних угод і передбачає надання громадянам іноземної держа­ви прав і встановлення обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння.

Нині міжнародна співпраця в галузі регулювання статусу іноземців здійснюється головним чином укладанням двосторон­ніх договорів.

Статус осіб без громадянства. Правове становище осіб, яких жодна держава правомірно не вважає своїми громадянами, називається безгромадянством.

Інтернаціональна назва осіб без громадянства - апатриди. Особи без громадянства можуть бути такими з моменту їх народження (абсолютний апатризм) і через втрату громадян­ства (відносний апатризм).

Частими є випадки, коли держава позбавляє своїх грома­дян прав громадянства, порушуючи при цьому норми міжнарод­ного права.

Апатрид, не маючи стабільних правових зв'язків з пев­ною державою, змушений покладатися на добру волю країни перебування.

В Україні особам без громадянства, які перебувають у країні на законних підставах, надаються ті самі права та свободи і на них покладаються такі самі обов'язки, що й на громадян України (ст. 26 Конституції України). Винятки з цього можуть установлюватися лише на підставі Конституції України, законів чи міжнародних договорів України.

Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи. Під поняттям "біженці" розуміються особи, що покинули свою краї­ну внаслідок таких обставин:

• зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування, по­дій, що серйозно порушили публічний порядок у країні в цілому чи в її окремій частині;

• стихійного лиха природного характеру (засухи, земле­труси, повені тощо);

• руйнування матеріальних основ їхнього існування;

• наявності об'єктивної небезпеки переслідувань за расо­вою, національною ознаками, у зв'язку з належністю до певної соціальної групи чи політичними або релігійними переконання­ми.

Вимушені переселенці - порівняно нове явище в міграції населення. Поштовхом до їх появи стали події в Югославії, кра­їнах Радянського Союзу, коли певні категорії населення покида­ли обжиті місця через загрозу етнічних чисток, виселення, по­збавлення майнових чи інших законних прав.

Сучасне міжнародне право не регулює питань вимуше­них переселенців. Нині питання вимушених переселенців регу­люється здебільшого національними законами, в яких держави роблять спроби прирівняти статус указаних осіб до статусу бі­женців.

Переміщені особи - це населення, насильницьки вивезене з країн, окупованих гітлерівською коаліцією під час Другої сві­тової війни, для примусових робіт на благо фашистської Німеч­чини та її союзників.

Питання 3. Право притулку

Нині практично немає держави, яка у конституційному чи іншому законодавчому порядку не закріпила би права притулку. Різниця полягає лише в розумінні цього права: деякі держави (Італія, Франція тощо) вважають, що це є право особи одержати притулок, а окремі (наприклад, деякі азіатські, африканські дер­жави та ін.) - що це є право держави щодо надання або ненадання притулку.

Серед найважливіших міжнародних актів, які закріплю­ють право притулку, слід указати Загальну декларацію прав лю­дини (ст. 14 "Кожен має право шукати притулку від пересліду­вань в інших країнах і користуватися цим притулком... Це право не може бути використано в разі кримінального переслідування, що, дійсно, викликане вчиненням неполітичних злочинів або

діянь, які суперечать цілям і принципам ООН"), Декларацією про територіальний притулок (прийнята Генеральною Асамбле­єю ООН 14.12.67, резолюція 3112/ХХП). Питання притулку ви­рішуються в деяких регіональних і численних двосторонніх між­народно-правових угодах.

У сукупності вони передбачають право притулку як:

• право особи на в'їзд, поселення, обмеження висилки і

заборону видачі;

• право особи шукати притулок в інших державах, ряту­ючись від переслідувань за політичні погляди та громадську

діяльність;

• право держав закріплювати в національному законо­давстві принципи та порядок надання притулку;

• обов'язок держав не надавати притулку особі, звинува­ченій у вчиненні злочину проти людства, проти миру, воєнному злочині, кримінальному злочині, які входять у перелік таких, що тягнугь за собою, за міжнародними угодами, видачу злочинців;

• право держави оцінювати підстави надання чи відмови

у притулку.

Надання притулку держави повинні розглядати як гуман­ний акт і не можуть оцінювати подібні дії як недружні.

Декларація про територіальний притулок забороняє дер­жаві відмовляти особі в переході кордону, якщо вона перетнула його в пошуку притулку; висилку чи примусове повернення особи в країну, де вона буде піддана переслідуванню, якщо на­дання цій особі притулку не загрожує національній безпеці й захистові населення в країні притулку.

Право притулку може бути територіальним і дипломатич­ним (останнє перевалено гарантують країни Латинської Америки).

Територіальним є право притулку, коли особі надається можливість отримати притулок у державі її прибуття.

Дипломатичним є право притулку, коли особі надається можливість переховуватися від переслідувань у приміщенні ди­пломатичного представництва іноземної держави.

За своїм статусом особи, які отримали притулок, в одних країнах прирівнюються до іноземців, а в інших - до апатридів.

Питання 4. Правове становище працівників -мігрантів

Особи, що працювали, працюють чи працюватимуть за плату в державі, громадянами якої вони не є, вважаються трудящими-мігрантами.

Нині це одна з найбільш не захищених міжнародним пра­вом категорій людей. їх не бажають прирівняти до біженців чи апатридів, водночас держави не прагнуть надавати їм національно­го режиму.

Міжнародно-правову базу захисту трудящих-мігрантів не можна вважати розвинутою. Дві конвенції МОП про трудящих-мігрантів (1939 р. і 1975 р.), Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів (1977 р.), у рамках ООН Кон­венція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (1990 р.), кілька інших регіональних і двосторонніх кон­венцій, що стосуються інтересів трудящих-мігрантів - увесь на-робок у цій сфері.

Але справа полягає не стільки в кількості укладених між­народних договорів, скільки в ставленні до них держав.

У приєднанні до таких договорів часто бувають не заін­тересованими як держави, в яких працюють трудящі-мігранти (хоч у них вони виконують найважчу і низькооплачувану робо­ту, інколи підтримуючи цілі галузі економіки), так і держави їх­нього громадянства (незважаючи на те, що для них трудящі-мігранти є важливим джерелом інвалютних надходжень, надхо­дження професійно підготовлених кадрів, крім того, завдяки їм знижуються безробіття, соціальні витрати та ін.).

Тому часто вже у процесі підготовки відповідних міжна­родно-правових актів провідні держави заявляють, що вони їх не підпишуть.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1.Що розуміється під поняттям "населення", виходячи з норм міжнародного права?

2. Які основні міжнародні критерії застосовуються в на­ціональному законодавстві при наданні громадянства?

3. Чим розрізняються між собою правовий статус біжен­ців, вимушених переселенців та переміщених осіб?

4. У чому полягає право притулку у вирішенні проблем населення?