Тема 1.8. Право зовнішніх відносин Питання для самостійного вивчення

1. Консульське право.

2. Установлення консульських відносин та їх функції.

3. Консульські привілеї та імунітети.

Завдання

1. Ознайомтеся з Віденською конвенцією про диплома­тичні зносини від 18 квітня 1961 р.

2. Охарактеризуйте зміст вірчої грамоти.

3. Опишіть дипломатичні привілеї та імунітети, якими наділяються певні категорії працівників посольств і консульств масових заходів, тобто санкцій, які в інших, звичайних умовах застосовуються у випадку порушення законів і правил даної держави.

Питання 1. Консульське право.

Консульське право - це сукупність міжнародно-правових норм, які регламентують становище і діяльність кон­сульських установ із захисту інтересів держав, які представля­ють, та їхніх громадян в офіційних відносинах з державами пе­ребування з питань, здебільшого, економічного, правового, гу­манітарного, культурного та іншого характеру.

Головне джерело права в цій галузі - Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Україна є учасни­цею цієї Конвенції.

Але в консульському праві завжди вирішальну роль віді­гравали двосторонні консульські договори і конвенції.

Для встановлення консульських відносин досить міжна­родно-правового визнання де-факто. Тобто для цього не обо­в'язкові ні визнання де-юре, ні наявність дипломатичних відно­син, тому що консульства не пов'язані з питаннями "великої по­літики", їхнє головне завдання - вирішення практичних питань захисту прав та інтересів громадян вітчизняної для консульств

держави, обслуговування потреб, насамперед економічного ха­рактеру.

Щодо самостійних окремих консульств, то тут існують чотири класи:

1) генеральні консульства;

2) консульства;

3) віце-консульства;

4) консульські агентства.

З погляду міжнародного права консулом вважається осо­ба, належним чином призначена компетентною владою держави, яку вона представляє, і визнана в цій якості державою перебу­вання.

Як правило, консул повинен отримати документ, який іменується консульським патентом. Допущення, або визнання, консула оформлюється звичайно шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу держави перебування на виконання консульських функцій у даному районі (консульському окрузі).

Функції консулів широкі та різноманітні:

1. Паспортно-візові операції: консули мають право вида­вати, поновлювати паспорти співвітчизників або вносити до них зміни; видавати, поновлювати, погашати візи на в'їзд, виїзд і транзитний проїзд через територію держави, яку представляють, а також вносити зміни у видані візи.

2. Функції з питань громадянства: консули можуть при­ймати від осіб, які постійно мешкають у консульському окрузі, заяви з питань громадянства і направляти їх потім через МЗС своєї країни для подальшого розгляду (з приводу отримання та втрати громадянства).

3. Облік громадян держави, яку представляє консул.

4. Функції з питань реєстрації актів громадянського ста­ну.

5. Нотаріальні дії - становлять досить значну частину консульської роботи.

6. Консульська легалізація.

7. Функції консула щодо морських і річкових суден.

8. Правовий захист громадян держави, що її представляє консул.

9. Опіка і піклування над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності громадянами, які перебувають у його консульському окрузі.

10. Заходи щодо забезпечення спадщини, яка відкрилася у країні перебування.

Питання 2. Установлення консульських відносин та їх функції.

Право на відкриття консульської установи на території іноземної держави належить до компетенції акредитуючої держави, але неодмінно за згодою держави перебування. Цей загальновизнаний принцип закріплений у ст. 2 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.: "Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою". При цьому форма прояву такої згоди може бути різною. Найбільш поширена практика укладення консульських конвенцій, у яких чітко фіксуються умови встановлення консульських зносин, відкриття консульських установ та обов'язки сторін, які випливають з цього.

Новим моментом у консульській договірній практиці, як зазначалося вище, стало положення, зафіксоване в ст. 2, п. 2, про те, що "згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, означає, якщо інше не передбачено, згоду на встановлення консульських відносин".

До прийняття Віденської конвенції не існувало якоїсь певної практики з цього питання. Водночас було загальноприйнято, що встановлення дипломатичних відносин між державами означає одночасно і встановлення консульських зносин. Це положення зазнало критики юристів західних країн у Комісії міжнародного права ООН, і під час конференції у Відні було зроблено спробу з боку Англії та Італії вилучити це положення із Конвенції (мотивуючи тим, що встановлення консульських відносин відбувається за взаєм­ною згодою і не може мати мовчазного характеру). Однак більшість на конференції прийняла рішення залишити це положення проекту Конвенції без змін, створивши при цьому нову норму міжнародного права.

Водночас розірвання або завершення дипломатичних зносин ipso facto (фактично) не тягне за собою розриву або завершення консульських відносин (п. З ст. 2 Конвенції). Отже, консульські зносини можуть бути встановлені, припинені, розірвані або відновлені незалежно від стану дипломатичних зносин.

У сучасному міжнародному праві відсутня правова норма, яка б зобов'язувала держави встановлювати консульські зносини, водночас відмова від встановлення консульських зносин суперечить основним принципам міжнародного права. Це випливає зі ст. 1 Статуту ООН, яка зобов'язує членів ООН здійснювати міжнародне співробітництво і розвивати дружні зносини між націями. А тому відмова від встановлення консульських відносин може розглядатися як політичний акт, що характеризує існуючий стан загальних відносин між відповідними державами, і може розцінюватись як недружній крок стосовно держави, що виявила бажання встановити консульські зносини.

Треба зазначити, що, незважаючи на існуючі відмінності думок з приводу доцільності відкриття консульської установи, остаточне рішення все-таки залишається за приймаю­чою державою. Ця позиція чітко закріплена у ст. 4 Віденської конвенції про консульські зносини. Наприклад, у 1963 р. СІЛА запитали французької згоди відновити роботу своїх консульств у Паріті (столиці Таїті і французьких островів на півдні Тихого океану), що були закриті ще в 1948 р. Відхиляючи запит, французька влада заявила, що їх уряд не вважає за потрібне задовольнити його.

Згода на встановлення консульських зносин між державами може виявлятися різним шляхом. У практиці України встановлення дипломатичних зносин означає, зазвичай, і встановлення консульських зносин.

Встановлення консульських зносин має і певну самостійність стосовно встановлення дипломатичних зносин. У міжнародній практиці відомі випадки існування консульських зносин без встановлення дипломатичних зносин. З огляду на це заслуговує на увагу думка відомого польського юриста Ю. Сутора, який зазначає: "Встановлення дипломатичних зносин звільняє лише від обов'язку укладати спеціальну угоду, але не звільняє від обов'язку одержання попередньої згоди на відкриття консульства на території держави перебування у кожному конкретному випадку".

Акредитуюча держава повинна, в міру можливостей, найбільш докладно письмово аргументувати підтвердження необхідності консульських установ. Таке підтвердження має включати:

Масштаби і багатозначність у консульському окрузі факторів економічного, комерційного, науково-технічного, культурно-освітнього інтересу акредитуючої держави.

Потребу з боку консульських установ надавати допомогу громадянам акредитуючої держави і сприяти розвитку культурних та етнічних зв'язків з місцевим населенням.

Потребу консульських округів отримувати дозвіл на в'їзд та виїзд і розв'язувати інші питання з приводу паспортів.

Потребу консульських округів у здійсненні контролю та інспекції суден і літаків.

Розміри та межі консульського округу, їх класифікацію (генеральне консульство, консульство, віцеконсульство), місце розташування запропонованих або існуючих консульських установ тощо.

Згідно зі ст. З Віденської конвенції, консульські функції виконують консульські установи. їх виконують також дипломатичні представництва відповідно до положень цієї Конвенції. Варто зазначити, що і до прийняття цієї статті виконання консульських функцій дипломатичними представництвами було загальноприйняте, оскільки ввійшло в міжнародну практику в 20-х роках XX ст. Виконання цих функцій дипломатичним представництвом ґрунтувалося на звичаєвих нормах права, що регулювали режим дипломатичних представництв з особливостями у виконанні окремих консульських дій (наприклад, ведення справ, що стосуються успадкування, виступи в суді). Із набуттям цією нормою чинності, по суті, вона прагне підпорядкувати виконання консульських функцій дипломатичними представництвами особливому режиму, який відрізняється від режиму дипломатичних представництв.

Відповідно до міжнародної практики і положень Віденської конвенції 1963 р., консульська установа може бути відкрита на території держави перебування лише за згодою цієї держави. Необхідність згоди приймаючої держави випливає із принципу верховенства, який кожна держава реалізує на своїй території.

Вираження попередньої згоди на відкриття консульської установи є обов'язковим незалежно від того, чи вона утворена під час встановлення консульських відносин, чи дещо пізніше. Згода може бути також виражена і таким чином, що приймаюча держава дає екзекватуру у вигляді запису на консульському патенті, в якому зазначено також місце розташування консульської установи, межі її функціонування.

У двосторонніх консульських конвенціях України відмічається, що місце розташування консульства, його клас і межі консульського округу визначаються за згодою між акредитуючою державою і державою перебування.Консульські установи України відкриваються в інших державах відповідно до рішення уряду України і лише за наявності на це згоди держави перебування. Хоча на практиці можуть існувати односторонні консульські зносини, коли лише одна сторона реалізує своє передбачене міжнародною угодою право відкривати консульську установу. Крім цьо­го, відомі випадки, коли консульські зносини встановлені, але обмін консульськими установами відбувається дещо пізніше.

Усі подальші зміни місця розташування консульської установи, її класу або консульського округу можуть здійснюватися акредитуючою державою лише за згодою держави перебування. Така згода потрібна також, якщо якесь генеральне консульство або консульство хоче відкрити віце-консульство або консульське агентство не в тому населеному пункті, де перебуває. Попередня угода держави перебування необхідна також для відкриття канцелярії, що становить частину існуючої консульської установи, поза місцем розташування установи.

Акредитуюча держава, як і приймаюча держава, не може більше вчиняти односторонні зміни у кожній з наведених вище сфер. При цьому треба мати на увазі, що приймаюча держава може виступити з пропозиціями щодо вчинення певних змін, хоча така зміна може відбуватися лише за згодою акредитуючої держави. Зазвичай, консульські установи розташовуються в місцевості, де існує обов'язкова гарантія охорони інтересів акредитуючої держави, на цю обставину мусить зважати приймаюча держава.

Аналізуючи теорію і практику консульської діяльності, варто зазначити, що акредитуюча держава не має в цій сфері якихось повноважень, які б опиралися на норми міжнарод­ного права, тоді як приймаюча держава має суверенні повноваження не лише щодо вилучення певних місцевостей, де розташовані консульські установи, але й визначення меж консульських округів, керуючись при цьому, головним чином, ідеєю захисту власних інтересів та безпеки. Ця компетенція настільки очевидна, що часто навіть не включаєть­ся до Консульської конвенції.

Основний принцип, закладений у Консульській конвенції між зацікавленими сторонами, виражається у "взаємному розумінні", у "спільній згоді", яка зводиться до того, що інтереси обох сторін мають бути взяті до уваги. А тому у міжнародному праві загальноприйнятим є положення про те, що акредитуюча держава не може вимагати відкриття консульських установ у тих реґіонах, які до цього часу були закриті для функціонування консульських установ будь-якої держави.

Питання 3. Консульські привілеї та імунітети

Положення Конвенції 1963 р. у галузі привілеїв та імуні­тетів консульств передбачають таке:

1) приміщення консульських установ недоторкані, і міс­цева влада може входити до них лише за згоди глави консуль­ства. Однак у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, яке вимагає негайних заходів щодо захисту, вважається, що така згода з боку консула отримана (ст. 31);

2) недоторканість архівів і документів консульства: пи­тання вирішується так само, як і щодо архівів посольств;

3) митні привілеї консульств ідентичні привілеям по­сольств у цій сфері.

Те саме стосується права консульства користуватися державним прапором та іншими символами суверенітету держа­ви, яку воно представляє.

Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню, окрім як на основі постанов компе­тентної судової влади у випадках вчинення тяжких злочинів.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Що являє собою процес акредитації в міжнародних ди­пломатичних відносинах?

2. Як відбувається розірвання дипломатичних відносин?

3. Які основні функції консульств?