68.Суть формалізму в літературі й мистецтві

Формалізм — характерна ознака авангардизму і почасти постмодернізму в мистецтві початку XX ст., поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та ін. течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги формі художнього твору.

Формалізм мав прихильників у більшості країн Європи і Америки в усіх різновидах мистецтва, а отже, і в художній літературі, коли на перший план виводилося самоцінне зображення предметного світу, використання принципів кларизму (акмеїзм), можливостей самовитого слова (футуризм) або потоку свідомості («новий роман») тощо.

Філософською підставою формалізму було вчення Імануеля Канта про незацікавленість інтересу естетичного сприйняття і судження. Поширенню формалізму сприяло засилля міметичного письма, прагматизму, яке, у свою чергу, зумовлювало прагнення багатьох митців обстоювати чистоту мистецтва, його незалежність від політики, моралі, релігії тощо, хоча деякі з них, наприклад футуристи, не приховували своєї заангажованості ідеологією.

Прихильники формалізму об'єднувалися у спілки (наприклад, ОПОЯЗ), видавали журнали (польський «Рогтізсі»), публікували маніфести («Панфутуризм» М. Семенка; «Маніфест Магіпеї;-іі і панфутуризм» Г. Шкурупія — обидва в журналі «Семафор у майбутнє»).

[З другої половини 20-х XX ст. упродовж десятиліть будь-який експеримент щодо форми художніх творів у СРСР догматично трактувався як прояв формалізму, переслідувався, оцінювався з політичних, а не з естетичних позицій.

В Україні були репресовані схильні до художнього експерименту поети М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук тощо, інші під тиском «політики партії» перейшли до «соцреалізму».

Увагу до форми твору виявили деякі шістдесятники, і лише у другій половині 80-х поновився рух неоавангардизму з експериментуванням у просторі формотворення. Однак такі тенденції не були новими в історії світового письменства, вони характерні для творчої практики поетів александрійської школи, представників другої софістики, преціозної літератури XVII ст., рококо тощо.

Формальний метод — вивчення художньої літератури, зокрема аналіз літературно-художніх творів, спрямований передусім на дослідження їх форми як категорії, що визначає специфіку письменства, його іманентну сутність.

Формальний метод виник на межі XIX—XX ст. як реакція на засилля соціологічного позитивізму, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві, орієнтувався на міркування І. Канта про незацікавлений інтерес у мистецтві, переглядав канонічну формулу єдності змісту і форми, що не підлягала продуктивному творчому розв'язанню.

Справжня художня дійсність, на переконання німецького вченого К. Фідлера, має відображати буяння барв, співвідношення світла і тіні поза категорією змістовності.

Основи формального методу були закладені у західноєвропейському мистецтвознавстві (Г. Вельфлін), музикознавстві (Е. Ганслік), мовознавстві (Бодуар де Куртене, Фердінанд де Соссюр).

У літературознавстві формальний метод застосували Ф. Брюнетьєр, О. Вальцель, Ф. Дібеліус, Л. Шпітцер, які надавали пріоритету формотворенню, засвідченому добою Ренесансу (кларизм, ясні лінії, замкнута форма) та бароко (мальовничість, глибинна побудова композиції, відкрита форма, затемнення ясності), шукали «вищу математику форми» у лінгвістичному плані, встановлювали типологію романних форм (роман пригод, роман характерів), прояснювали стилістичні смаки того чи того автора тощо

Важливим для структурування формального методу було видання «Естетика як наука про вираження та загальна лінгвістика» (1902) Б. Кроче, де наголошувалося на неприпустимості ототожнення «вимог мистецтва» з «вимогами історії». Ці положення використовували представники американської нової критики (А. Річардс, Д. Р. Рейсом, А. Тейт, К. Брукс), які на основі психоаналізу розробляли психологічні аспекти вивчення художнього тексту, його емотивну функцію та «способи існування» структури: ритміка, метрика, фоніка у поезії, кут зору, організація часопростору, побудова сцен у прозі.