55.Психологічна школа у літературознавстві (в.Вундт, о.Потебня)

Психологічна школа — напрям у літературознавстві. Склалася в Європі й Російській Імперії в 70—80-х роках ХІХ століття. Розвиваючи ідеї культурно-історичної школи, психологічна школа водночас відображала загальний поворот філософії та соціології до психологізму. Основну увагу представники школи звертали на вивчення духовного життя письменника, внутрішню, психологічну сторону його творчості, оскільки джерелом мистецтва вони вважали творчу особистість, глибини її психіки. В Європі принципи психологічного методу найвиразніше виявились у працях С. Жірардена, Е. Еннекена (Франція), В. Вундта, В. Веца (Німеччина) та інших. У вітчизняному літературознавстві основоположником цього напряму був Олександр Потебня, який системно виклав ідеї психологічної школи у книзі «Думка і мова» (1862). Питанням психології художньої творчості він присвятив праці «З лекцій з теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності» (1905) та інші. З очолюваної ним так званої харківської школи літературознавців вийшли відомі дослідники Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, Б. Лезін, О. Білецький та інші. В 1911—1923 в Харкові видавався збірник «Питання теорії і психології творчості» (вийшло 8 томів). Психологічна школа перестала існувати в 20-і роки.

Фундаментальним положенням О.Потебні є твердження про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її… вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає». На основі вчення про мову як пізнавальну діяльність О.Потебня вбачає в історії, в психологічних спостереженнях сучасних нам процесів мислення — розгадку до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Слово виступає в нього не тільки виразником значення, але й носієм усього попереднього досвіду як людини, так і нації. «У слові ми розрізняємо зовнішню форму, цебто виразний звук, зміст, який об’єктивується за допомогою звука, і внутрішню форму, або найближчу етимологію значення слова, той спосіб, яким висловлюється зміст… Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує, як уявляється людині її власна думка. Цим тільки можна пояснити, чому в одній і тій же мові може бути багато слів для означення одного і того ж предмета і, навпаки, одне слово, цілком відповідно вимогам мови, може означати різні предмети». Переконливо, всебічно обгрунтовано й виважено доводить свої твердження О.Потебня, як саме через внутрішню форму слова здійснюється неминуча суб’єктивізація об’єктивного світу, мовби наочно ілюструючи висновки про те, що думки того, хто говорить, і того, хто його розуміє, збігаються між собою тільки в слові. Глибокі знання основ мовознавства дозволили О.Потебні зробити надзвичайно цікаві й важливі дослідження зразків усної народної творчості, проблем міфології взагалі. Проголосивши основоположними твердження «Народ — це мова», «Мова є засіб розуміти самого себе», український вчений багатьом просто відкрив очі на речі, які об’єктивно зневажалися або ж вважалися за другорядні й неважливі. Ще й до сьогодні ми маємо багато суспільних проблем саме тому, що не можемо до кінця усвідомити простої істини: мова складає духовну сутність народу. Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою.  На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя (цитата): «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Відтак, вважав Потебня, усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості. Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню».

Вільгельм Вундт і розвиток сучасної психології  Для набуття психологією наукової самостійності важливу роль відіграло створення у 1879 р. у Німеччині, в Лейпцігському університеті, першої у світі лабораторії експериментальної психології. В особистості В. Вундта як би сконцентрувалися об'єктивні суперечності науки, породили кризову ситуацію в галузі знань про людину. Дійсно, В. Вундт здобув медичну освіту, спочатку працював у галузі фізіології, а потім в області філософії. Науковий напрямок школи В. Вундта отримало назву структуралізму. Воно інтенсивно розвивалося ще майже півстоліття, особливо в США (Е. Тітченер).  Становлення психології активізувало науковий пошук не тільки в напрямку структуралізму. Майже в той же часовий період у США розвивається напрямок, який одержав назву функціоналізму. Початок йому був покладений В. Джемсом. Основні позиції функціоналізму відображають рух психологічної думки не тільки в напрямку розширення описово-пояснювальних можливостей, але і можливостей вирішення практичних завдань. Про це можна судити хоча б з того, що в якості дослідницьких методів використовувалася не тільки інтроспекція, але також і спостереження, і аналіз результатів діяльності. Психологія визначалася як наука про діяльність свідомості. Свідомість представляє собою неподільне динамічне ціле (потік); воно пов'язане з тілесними умовами; процеси свідомості забезпечують адаптацію людини до нового, психічні операції і тілесна активність забезпечують зв'язок із зовнішнім середовищем як інструмент задоволення потреб; збереження життєвого досвіду і його оцінка необхідні для саморегулювання поведінки .  Активізація психологічної думки, особливо у зв'язку із запитами сфери праці, мала результатом те, що в кінці XIX ст. в США виник новий науковий напрям в психології - біхевіоризм. Воно відіграло виняткову роль у розвитку психологічної науки, її експериментальних методів і зв'язків з практикою. Виникнення цього напряму пов'язано з іменами Е. Торндайка і Д. Уотсона. Основна концепція цього напряму базувалася на тому, що предметом психології є не свідомість і не діяльність свідомості, а поведінку.