51.Проблеми теорії літератури у трактаті і.Франка „Із секретів поетичної творчості"

«Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році у «Літературно-науковому віснику». Довгий час ця праця залишалася маловідомою і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань вивчення цієї праці літературознавцями майже не проводилося. У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Далі, політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка літературна критика має бути естетична і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує у чому полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється силу впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. Третій розділ є для нас головним, бо дає відповідь на питання поставлене у темі цього реферату, тому розглянемо його детальніше. В людини є п'ять органів чуття: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ використовуючи тільки ці п'ять відчуттів. Хоча цих обмежених відчуттів не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати. З іншого боку людина має пам'ять, свідомість, чуття, фантазію та волю, що умішаються у збірне поняття «душа», або психіка. П'ять відчуттів безумовно впливають на психіку людини, але душа людини не зовсім залежна від них. Поезія є продуктом душевних функцій, тому відчуттєвий матеріал є основою поезії. З п'ять відчуттів найважливіший зір, тому зорових образів у поезії має бути найбільше. Далі йде слух і дотик. Передостаннім є смак і останнім — нюх. Франко зауважує, що в українській поезії порівняно з староєгипетською і гебрайською запахове відчуття майже не зустрічається. Натомість в українській поезії значно частіше зустрічаються смакові враження. Дотикові відчуття часто зустрічають в українській народної творчості і поезії в прямому і переносному значенні для вираження форми тіл, консистенції, поверхні, температури, віддалення. Франко висловлює думку про те, що правдиві поети, свідомо чи несвідомо, б'ють на наші відчуття, творять для своїх ідей наскрізь почуттєві образи. З усього запасу мови поети вибирають саме такі слова, які найшвидше і найлегше викликають у читачів конкретне почуттєве враження. Порівнюючи слухові враження в поезії і в музиці, Франко зазначає, що початок поезії і музики був спільним.

Отже, поезія тим вища від музики, що засобами мови може впливати на всі п'ять органів чуття людини. Заперечуючи спроби французьких поетів відбирати слова для віршів тільки за їх музичною вартістю, Франко наголошує на тому, що слова є сигналами, які здатні викликати у душі читача враження у повному спектрі відчуттів. З цієї точки зору ці французькі поети роблять наголос тільки на слухове сприйняття поезії, а нехтують чотирма іншими. Зорових образів найбільше в поезії. Це пов'язано з тим, що почуття зору відіграє для людини головну роль. Щоб підтвердити це, Франко наводить статистичні дані. В слов'янських епічних піснях на зорові образи припадає 55 %. Особливо багато почуттєвих епітетів і власне зорових у сербів і болгарів. Порівнюючи поезію з малярством, Франко приходить до висновків подібних тим, яких він дійшов, порівнюючи поезію з музикою. Малярство апелює до одного з відчуттів — це зорового. Поезія, особливо друкована, теж в першу чергу апелює до зору. Але оскільки в поезії є ритм і рима, то крім зору поезія обов'язково відкликається і до слуху. А використовуючи інструменти, які надає мова, поезія може вже через засоби мови впливати на всі без винятку органи чуттів. У цьому полягає головна відмінність між малярством і поезією. Отже, почуттєвий матеріал є основним у поезії, а поетичне слово є універсальним інструментом для створення почуттєвих образів. На відміну від маляра і музиканта, які апелюють тільки до одного з органів чуття, поет завдяки слову має можливість впливати на всі п'ять відчуттів людини