43.Проблема прекрасного. Прекрасне в житті і літературі

Прекрасному, з-поміж інших естетичних категорій, надається особливої уваги, воно очолює список естетичних цінностей.

Раніше естетику взагалі називали наукою про прекрасне, інколи її називають так і тепер. Прекрасне викликає певний психічний стан, що підвищує загальний життєвий тонус людини і її творчий потенціал, оздоровлює психіку і сприяє оптимістичному світосприйняттю. Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок. Індійці, наприклад, білий колір шкіри вважають некрасивим. На картинах африканських художників чорти — білі. Отже, краса людини має відносний характер, її конкретні прояви визначаються расовими і національними особливостями.

Герой роману В. Гюго "Собор Паризької богоматері" Квазимодо зовні некрасивий, але благородний, добрий, безкорисливий.Змінювалося ставлення людини до природи. У той час, коли люди займалися лише полюванням, на картинах художників героями були тварини (олені, бізони). З появою землеробства художники звернули увагу на красу неба, сонця, землі.

Прекрасне в житті — це все позитивне, а прекрасним у мистецтві може бути і позитивне, і негативне.

І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси.

Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.

Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне.

Для мистецтва Відродження краса людини — це гармонія досконалого тіла і душі.

Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.

М. Чернишевський відзначав, що прекрасне — це миле і дороге людині, а наймилішим на світі є життя, "таке життя, яке хотілось би їй вести, яке любить вона; потім і всяке життя, тому що все-таки краще жити, ніж не жити; все живе уже з самої природи своєї жахається загибелі, небуття і любить життя. І здається, що визначення: "прекрасне є життя", "прекрасна та істота, в якій бачимо ми життя таким, яким повинно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, який виявляє в собі життя або нагадує нам про життя, задовільно пояснює всі випадки, які збуджують у нас почуття прекрасного". Як бачимо, М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті — це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель — не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

Аристотель дає точне і однозначне визначення краси. Найбільш значними і суттєвими ознаками прекрасного він вважає «величину» і «порядок». У VII главі "Поетики" Арістотель каже: «Краса полягає у величині і порядку» («Поетика»). Краса - різноманітна, обумовлена і мінлива, наприклад, краса людини обумовлена його віком, вона одна у юнака, інша - у зрілого чоловіка або старого.

Додати про трактат Франка “Із секретів поетичної творчості”