28. Культурно-історична школа у літературознавстві

Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики.

Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834).

Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл (і, відповідно, методів), серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.).

Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен (1828–1893) (теоретик реалізму та натуралізму), що виклав свої погляди у роботах „Критичні досліди", „Філософія мистецтва" та „Історія англійської літератури". Одним із основних принципів цього методу став детермінізм, що спонукав до пошуків „причин" появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх „невидимих" першооснов. Такими першоосновами Іпполіт Тен вважав: 1) „расу" (вроджений національний темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Головним предметом історії літератури проголошувався сам літературний процес.

Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко,

Культурно-історична школа — група вчених, які досліджували твори мистецтва в культурно-історичному контексті, у зв'язку з середовищем, що породило їх. К.-і.ш. в літературознавстві виникла в Європі в середині XIX ст., коли в літературознавстві визріли ідеї історизму.

К.-і.ш. у літературознавстві, її здобутки і недоліки стали предметом аналізу І.Франка ("План викладів історії літератури руської"). З усіх літературознавчих шкіл, відомих наприкінці XIX ст., І.Франко найбільш придатними для створення курсу історії української літератури вважав дві — критично-естетичну та культурно-історичну; він підкреслював, що розуміння духовного життя даної епохи і розуміння її смаку, й духовних і літературних уподобань та ідеалів є головною метою дослідів над історією літератури школи культурно-історичної. Не твори, не їх автори і не психологія та техніка їх творчості для неї були головними, а намагання окреслити загальні обриси духовного життя епохи. На початку XX ст. К.-і.ш. перестала існувати як напрям, однак її методологічні настанови продовжували впливати на багатьох учених (П.Сакуяін — до середини 20-х XX ст. у Росії, В.Паррінгтон — США, "Університетська критика" у Франції — до 60-х XX ст.).