2. Східнослов’янські протодержавні утворення, їх територія, устрій та суспільний лад (V – і половина іх ст.).

Слов`янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тисячоліття н.е. Їх називали венедами . Вони вели осілий образ життя. Жили слов`яни невеличкими поселеннями (на Правобережжі України та Польщі), в їх господарстві чітко прослідковувалось чотири галузі: землеробство, скотарство, рибальство, мисливство. Активно вели торгівлю, яка прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла утворенню багатої соціальної верхівки.

У VI ст.. н.е. посилюється військова і політична влада слов`ян. Усе це прискорює процес майнового та соціального розшарування суспільства і формування в ньому класових відносин, що неминуче вело до утворення держави. Формувалися етнополітичні союзи племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі та ін.. Союзи мали велике значення для утворення держави. На початку існування таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Народні збори з часом перетворювались у збори воїнів і військове керівництво набувало більшого впливу і влади. Витісняючи інших старійшин. Воєнна демократія поступово перетворювалась в воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювались в органи панування і придушення. Військовий предводитель великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя(першими київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, які правили з 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р.).

У VIII ст. ці племінні союзи перетворилися у племінні князівства, центрами яких ставали великі міста (наприклад у полян – Київ, сіверян – Чернігів). Цьому сприяло посилення соціальної та майнової нерівності. Поступово занепадає роль народного віча. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, яку слугували царю. Розраховувався князь з ними частиною данини. З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів – землевласників – бояр. Які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння) та. Вони утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві. Таким чином. У слов`янських племінних союзах поступово зсередини зароджувались, пускали глибоке коріння відносини панування феодалів і покори селян, утворювалась ієрархія влади, встановлювалась своя форма збирання данини (полюддя), накопичувалось багатство. В кожному з племінних союзів відбувався процес майбутнього розшарування і утворення класів феодального суспільства.

З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, саме воно стало оновою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

3. Політичний лад та державний устрій Київської Русі (іх – перша половина хііі ст.).

Населення Київської Русі поділялося на панівну верству (великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язану системою суверенітету — васалітету; вільних общинників (“люди”, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство); феодальне залежних мешканців (смерди, закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди, прощеники тощо) та невільників (челядники, холопи та ін.).

Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії. На чолі держави, стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князів і бояр.

Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.

Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді».

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Саме це викликало необхідність періодичного скликання снемів — княжих з’їздів, де ухвалювалися нові законодавчі акти, вирішувалися питання війни і миру, державного ладу тощо. На такі з’їзди князі збирались в оточенні членів власних боярських рад. Судочинство перебувало у компетенції адміністративної влади, в суддями були самі великий князь, посадники, волостелі або їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, єпископи, архієпископи і митрополити.

Починаючи з середини ХІІ ст. Руська держава вступає в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного землеволодіння. У ХІІІ ст. влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розвитку княжої імперії завершується, вона перетворюється у “державу державок”, яку одні дослідники вважають чи то федерацією, чи то конфедерацією, а інші — просто відносинами васальної залежності, де на вістрі піраміди передував “князь-отець” — лише формальний володарь Київської Русі.