44)Тонічна система віршування

система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках.Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т.д.-наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру.А в пісенній, фольклорній тонші додаються ще й суто музичні наголоси. Російський учений М.Гаспаров називає 4 щаблі переходу від силабо-тонічного до суто тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — 1 склад, у трискладових розмірах — 2 склади); 2) дольник (див.: Паузник) — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1-2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1-2-3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування вимірюється вже "не кількістю стоп,а кількістю слів (і, відповідно, наголосів.)підкреслене напевно не треба)

45)Верлібр та його властивості

(франц..вільний вірш)-різновид вірша який характериз.тим ,що у ньому рядки мають різну довжину,різну кількість наголосів,не поділяютьсяч на стопи,строфи ,немає рим.Американський поет Уаят Утмен-основоположник.В укр літ використовував Ю.Тарнавський,Е.Андієвська.вірш, який не має наскрізної міри повтору, вільний від метру, рими і, нерідко, від поділу на строфи, що структурно наближає його до прози.

46. Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.  Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви. Функції рими: 1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача; 2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови; 3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму; 4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи. В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи. ...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»). ВИДИ РИМ   РИМА За частинами мови За характером закінчень рядка За місцем голосу нрама-тична неграма-тична точна неточна чоловіча жіноча дієслі-вна прислів-никова дакти-лічна гіпердак-тилічна іменникова     Д. Павличко зауважив, що «буденне» і «сіре» слово, як тільки воно стає римою, перетворюється на очах, ніби в ньому оживає молодий голос, душа його оновлюється й розквітає. Стаючи римою, слово поєднується з іншим словом чи групою слів, причому це поєднання радісне,бажане, коли вібрація одного звука вільно входить у звук інший і слова обмінюються навзаєм як звуком, так і певними елементами свого внутрішнього змісту» (Д. Павличко. «В глибини слова»).    Рими класифікуються: 1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на: — окситонні (чоловічі); — парокситонні (жіночі); — дидактичні; — гіпердактилічні. Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана: Козак на північ прудко мчить, Козак не хоче відпочить. Копито сніг примерзлий б’є, Луною дзенькіт оддає. Безлюддя й пустка навкруги. Кошлаті гачарі. Сніги. (М. Бажан. «Гонець»). Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору. Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості. Наприклад:   Тихий сон на горах хÙдить, За рученьку щастя вÙдить.   І шумлять ліси вже тúхше,   Сон мені квітки колúше. Спіть, мої дзвіночки сúні, Дикі рожі в полонúні! (О. Маковей. «Сон»).    Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:   Гори багрянцем кривавим спалáхнули, З промінням сонця західним прощáючись, Так моє серце жалем загорíлося, З милим, коханим моїм розлучáючись. (Леся Українка. «Східна мелодія»).   Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад: Як була я молодою преподÙбницею Повісила фартушину над вікÙнницею.   (Т. Шевченко. «Гайдамаки). Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»: Він мурличе, бува, Ходить кíшечкою. Кусь — і зубки схова За усмíшечкою.   Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою). Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.   2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів: а) за повнотою суголось: точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несíть — ідíть, зéрня — тéрня, прирÙдний — нарÙдний. Точна рима, що її творять п’ять, шість і більше фонем (сýджений — огýджений, стрáчених — небáчених), називається ще глибокою;  неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука: хвúлі — долúні, прилітáють — складáю,  ожерéдами — всерéдину. Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом: красúва — невгасúма, сідáє — куняє,  наскрíзь — побúйсь.  І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом:  рýнами — ворýнами, кадр — кедр,  москíт — мускáт, рÙків — рукáв.   б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими: багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá — росá, веслÙ — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя; бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні: сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé, люблю — молю — мою; в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими: прості — це такі рими, які складаються з двох слів:  грÙші — хорÙші, рýки — крýки; складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів: сонце — сон це; колисці — колись ці; колихати — коло хати; на камені — важка мені; омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми: «діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;   г) залежно від місця у рядку рими бувають: прикінцеві — римуються останні слова рядка: «Густа, медова теплотá — високі налива житá» (М. Рильський); внутрішні — римуються будь-які слова в рядку: «Все йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);

д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:

— іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч); — прикметникові (чÙрний — мотÙрний, багáтий — пихáтий); — дієслівні (пúше — колúше, почувáти — ночувáти). Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть). Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубÙю (прикметник) із собÙю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна. Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.   IV. Способи римування РИМУВАННЯ cуміжне  ааbb четвертне аааа   перехресне аbаb потрійне  ааа кільцеве  аbbа      Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. Розрізняють такі способи римування: 1. Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв   2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб.   3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.  Схема: абба. Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб. 4. Тернарне римування — через два рядки. Схема: аа б вв б.  5. Потрійне римування — рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа. Наприклад: О, ні! а Являйся, зіронько, мені а Хоч в сні! а   6. Монорима або наскрізне римування (франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима. Схема: ааааа... Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.  Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.

Рима як звукове, а не графічне явище, охоплює ритмічний акцент і наступні за ним звуки (іржава — держава), навіть групи слів (складна рима: характерника — химерний кат^{[Джерело?]}), зрідка — цілі рядки (панторима), тісно пов'язується з ритмомелодикою,лексикою, синтаксисом, строфікою віршованого мовлення. Попри те, що їй відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, вона виконує й інші функції: естетичну, мнемотехнічну, магічну, ритмоінтонаційну, жанрововизначальну.

Рима також виповнюється важливим смисловим навантаженням, поглиблюючи основний зміст поетичного твору:

О Боже мій, така мені печаль

і самота моя така безмежна,

нема вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу — між проваль (В. Стус).

Тут, зважаючи на послідовність римування даної строфи (кільцеве та суміжне), відповідно у більш прямій формі розкривається екзистенціальне переживання поета: печаль — (між) проваль; безмежна — обережно. Водночас рима відбиває і певні нюанси, приховані в основному поетичному тексті. Тому вважати її за версифікаторську оздобу безпідставно. Як свідчення шляхетного смаку та інтелектуальної винахідливості, рима вказує на невичерпні можливості одухотвореної версифікації, навіть у межах канонічних форм, на переборення шаблонності банальної, зуживаної рими завдяки свіжій, вишуканій, неординарній.

47. Строфа (грецьк. strophe — поворот, зміна, коло) — фонічно викінчена

віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана

здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та

ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук

помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду,

відносна змістова завершеність). Простіше кажучи, строфа — це група

віршованих рядків, об'єднаних одною думкою, інтонацією, порядком

римування і відокремлена від суміжних віршових сполук великою паузою.

Строфа — найбільша ритмічна одиниця віршованого твору. Римо —

ритмічний малюнок у кожній строфі одного вірша майже завжди однаковий,

що надає стійкості ритму віршованого твору. В цьому полягає

ритмотворче значення строфи.

Термін «строфа» виник в античній трагедії, означав відтинок пісні, що

виконувався між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві

однаково побудовані частини називалися строфою та антистрофою).

ВИДИ СТРОФ

дистих

пентама

терцет

секстина

терцина

септима

катрен

октава

децима

нона

48. Порівняльне літературознавство — наукова дисципліна, метою якої є виявлення міжлітературних зв'язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів. Щоб зрозуміти, що таке порівняльне літературознавство, необхідно з’ясувати кілька традиційних теоретичних питань, а саме: предмет компаративістики, її метод, мету порівняльних досліджень, а також місце компаративістики серед інших літературознавчих дисциплін.