3. Скіфо-сарматська доба в Україні. Україна та античний світ.Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кімці(IX—ппVIIст. до н. е.) Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра».Кімці займали значну територію між Дністром і Доном,а також Кримський і Таманський півострови.У добу проникнення греків у Пн.Причорномор´я Керченську протоку називали Боспором Кімським.питання про етнічне походження кімців залишається відкритим, більшість вчених схиляється, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.Кімці були першими на території У, хто перейшов від осілого до кочового скотарства,першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо.Перспективна за нових кліматичних умов, кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.Проникнення скіфів на узбережжяЧорного моря відбувалося кількома хвилями.Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кімцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками.Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен—массагетів—примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кімських земель.УVIIст.до н.е.,витіснивши місцевий етнос з Подніпров´я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кімців, вдираються доПередньоїАзії.Скіфська навала докотилася аж доСирії.Скіфи,захопившиМідію, утворили там державу Ішкуза.Повернувшись ізПередньоїАзії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половиніVIIст.до н.є. утворили політично консолідоване об´єднання племен—ВелСкіфію, що проіснувала доІІІст. до н.е. в межиріччіДунаю таДону.Сусп.відносини вСкіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких.Кульмінаційним став к.Vст.до н.є.Саме в цей час відбулася якісна зміна:під впливом торгово-економ,військових та політ.відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем.В основі с-ми управління скіфським суспільством лежала не«східна деспотія»,а «варварська демократія».Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IVст. до н. е.,під час правління царя Атея.Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. є. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей,а скіфи зазнали поразки.Пік воєнної могутностіСкіфії залишився в минулому.ІІІст.до н.є.—період занепаду скіфської держави.Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується.Втримати їм вдалося лише вузьку смугуНижньогоПодніпров´я таСтеповийКрим.тут і була утворена—Мала Скіфія, столиця-Неаполь.Як етнічне та політ.утворення,МалаСкіфія припиняє своє існування лише на п IIIст.н.є.УIIIст.до н.е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен—сарматів,який спустошливим ураганом пронісся Приазов´ям та ПнПричорномор´ям, витіснив скіфів на Кримський півострів.Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Зх Казахстані,Приураллі,Поволжі,Подонні,Калмикії,наПнКавказі,вПрикубанні, в степахУ,вКриму, Румунії таУгорщині.Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в зх напрямку кількома хвилями. їх очолювали у різний час різні племенні об´єднання.Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра іДністра вIIст.до н.є.і дійшла аж до Дунаю.Друга хвиля сарматської активності пов´язана зУланським союзом племен, що утворився в І ст.н.є.Сарматське суспільство перебувало на перех.етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського сусп.ладу було існування пережитків матріархату.«Вел.грецька колонізація»була грандіозною акцією,суттєво вплинула на світовий розвиток.Причини еллінської міграції:1)демографічна; 2)аграрна; 3)торговельна; 5)воєнна; 6)соціальна; 7)етнічна. Майже тисячолітню історію осередків ант.цивілізації в Пн.Причорномор´ї поділяють на два періоди.I.Грецький період(2пVII—серІст.до н.е.)Характерними ознаками цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства;тісні зв´язки з материковоюГрецією;переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація.II.Римський період(серІст.дон.є.-IVст.н.е.).Війни понтійського царя МітрідатаVIЄвпатора протиРиму(89—63до н.є.)стали поворотним моментом у житті міст-держав ПнПричорномор´я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності.

4. Утворення ранньосередньовічної держави східних слов'ян.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов´ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об´єднання або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержави племінні княжіння. Водночас процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об´єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в X ст. — Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов´ян.

Певну роль в організації Київської держави відіграли варяги (нормани), які послужили своєрідним каталізатором формування держави у східних слов´ян. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов´янські літописці називають їх варягами). У VII-IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з´явилися у верхів´ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують та руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та інші держави.

Літописи свідчать, що перед смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

У 882 р. Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші міста, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення Руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег зі своєю дружиною став на службу середньовічній ранньофеодальній слов´янській державі, яка на той час пройшла вже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назву.

Вони приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів, князів), а й як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезному слов´янському світі, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов´янами відбувся дуже швидко, і варяги не відіграли, та й не могли відіграти, вирішальної ролі у формуванні і розвитку середньовічної слов´янської держави — Київської Русі.

Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їхньої діяльності на дві групи. Характерними рисами керівництва першої групи, до якої входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов´янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Керівництво другої групи, до якої входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалося пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки та культури. Діяльність цих груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті X ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності та слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.). Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.