63 Характеристика трудової міграції з України

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава — експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном [14, с, 72]. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з Украї­ни — Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом — і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема — Росія, Чехія тощо), де переважно пра­цювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Ка­наду, країни Близького Сходу тощо.У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдо­ви, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном — у промисловості, будів­ництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спе­ціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і

відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-техніч­ного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підго­товлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може нега­тивно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами інозем­ної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців {14, с 72] повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спря­мування. До числа перших належать заходи макроекономічної ста­білізації та оздоровлення економіки — створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи ма­ють забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валю­ти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудо­вих прав за кордоном.

69 Характеристика європейської валютної системи Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:—Данія;—Греція;—Швеція;—Великобританія.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Країни — члени ЄС зобов´язані підтримувати коливання валютних курсів у межах ±2,25 %, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть досягти +6 %. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15 % для усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень ±2,25 %. Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків.